Ю.М. Бойко, студентка ЗЕД 4/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Земля — це основне національне багатство України, що перебуває під особливою охороною держави та є об'єктом права власності українського народу. Земельні відносини в Україні посідають і посідатимуть одне з чільних місць у житті держави та суспільства. Тому цілком очевидно, що вони мають бути належним чином врегульовані на вищому законодавчому рівні.
В періодичних виданнях з׳являлися різні публікації щодо окремих питань плати за землю. Зокрема, це питання досліджували: Л. А. Василенко, В. О. Кравченко, С. М. Криниця, В. С. Падалко, В. В. Петров, К. Р. Седов, Д. І. Чирка. Але, майже кожного року на законодавчому рівні проводяться зміни щодо сплати земельного податку, тому область дослідження цього податку залишається відкритою. Використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати. Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок. За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.
Особливості сплати податку на землю розглянемо на прикладі дочірнього підприємства «Агро-Коблево» в Березанському районі. Розмір орендної плати за землю встановлюється у договорі оренди. При обчисленні суми земельного податку на дочірньому підприємстві «Агро-Коблево» нормативну грошову оцінку земель за 2008 рік індексували на коефіцієнт 1,152. Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки землі на 2009 рік розраховують виходячи із середньорічного індексу інфляції за 2008 рік – 125,2%, відповідно до порядку проведення індексації грошової оцінки земель. Ставки земельного податку з 1 га сільськогосподарських угідь встановлюються у процентах від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,1; для багаторічних насаджень - 0,03. На дочірньому підприємстві «Агро-Коблево», у 2008 році порівняно з 2007 роком, орендна плата з 5000 грн. збільшилася до 7000 грн. У 2008 році загальна плата за землю становила 8350 грн [1].
Кошти від плати за землю використовуються на фінансування заходів щодо раціонального використання й охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі та землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення Земельного кадастру, здійснення землевпорядження і моніторингу земель, проведення земельної реформи і розвитку інфраструктури населених пунктів.
Несплата земельного податку, а також орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності виробниками сільськогосподарської і рибної продукції та громадянами протягом року, іншими платниками — протягом півроку вважається систематичною і є підставою для припинення права користування земельними ділянками.
За несвоєчасну сплату земельного податку справляється пеня у розмірі 0,3% суми недоїмки за кожний день прострочення. Розмір пені за несвоєчасне внесення орендної плати передбачається у договорі оренди, проте він не може перевищувати ставки пені за несвоєчасну сплату земельного податку [2].

ЛІТЕРАТУРА
1. Агєєва Т. Правові основи обчислення податку на землю. / Т. М. Агєєва // Моніторинг. – 2008. – № 8. – С. 25–26.
2. Гривнак К. Податок на землю: так чи ні? / К. М. Гривнак, В. А. Козюк, О.М Олійник. // Фінансове право. – 2008. – № 11. – С. 15–16.

Л.Л.Сабодаха, студентка Е 3/2
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Однією із складових управління фінансовими ресурсами малих фермерських господарств є система заходів фінансово-кредитного забезпечення малого сільськогосподарського виробництва.
В умовах глибокої кризи, пережитої агропромисловим комплексом, особливо цінними є іноземні інвестиції в цю складну, з тривалим строком окупності сферу економіки. Однак, як відомо, інвестиції спрямовуються туди, де є гарантія їх високоефективного використання та максимальної віддачі.
Фінансове забезпечення підприємств досліджували такі вчені: М.М.Александрова, Д.В.Клиновий, А.М.Ковальова, М.І.Крупка, В.М.Радіонова, В.М.Опарін, та інші. Дослідженням питань інвестиційної діяльності, залучення інвестицій в аграрний сектор України, вивчали як вітчизняні, так і зарубіжні учені-економісти: І.Т.Балабанов, І.О.Бланка, С.О.Буткевич, Ф.Шарпа та інші.
Розглянемо тенденції кредитування малих фермерських господарств в Україні протягом останніх років з позиції макрорівня.
Починаючи з 1999 р., кредити в аграрний сектор України видавалися за надзвичайно високими ставками – 65%. У 2003 році ставка вже значно знизилась і становила 20,9%.
На сучасному етапі лідерами серед комерційних банків за обсягами кредитування АПК є Райффайзен Банк Аваль і Промінвестбанк. Так, у 2005 році Райффайзен Банк Аваль почав видавати кредити українським аграріям під 16-17% річних [1].
Умови надання фермерам кредитів розрізняються в різних регіонах країни, що пов’язано з ризикованістю землеробства в певному регіоні, наявністю розгалуженої мережі філій різних банків, прибутковістю ведення сільського господарства. На початок 2008р. В Україні діяло 619 кредитних спілок, які становили лише 3% у структурі загального кредитування [2].
Інвестиційна діяльність є неодмінною умовою виходу підприємств АПК на стійку траєкторію економічного росту. Для відновлення й зростання економічного потенціалу України необхідне посилення ролі держави в інвестиційному процесі.
Пріоритетним напрямком інвестиційної політики на найближчу перспективу повинна стати підтримка інвестицій у секторі малого й середнього підприємництва. Обсяг інвестицій у цей сектор сьогодні оцінюється в 7% усіх вкладень в основний капітал.
Таким чином, для поліпшення фінансового стану аграрних підприємств, потрібно залучати не лише традиційні види кредитування, а й розвивати і підтримувати кредитні спілки, кооперативи, товариства загального кредитування, які довели за час свого існування свою функціональність. Також, важливим моментом є інвестиційна діяльність, яка характерна для будь-якого підприємства.

ЛІТЕРАТУРА:
1. Опарін В.М. Фінансове Джерела фінансового забезпечення розвитку малих фермерських господарств / В.М. Опарін // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 7. – С. 154 – 160.
2. С.О. Буткевич Інвестиційні залучення в аграрний сектор, та їх подальший розвиток / С.О. Буткевич // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 11. – С. 137 – 142.

А. М.Рудіч, студентка Е 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А. М.Бойко

Фінансовими ресурсами підприємства являються грошові кошти, які є в його розпорядженні і призначені для здійснення поточних затрат і затрат по розширеному відтворенню, платежів по усіх зобов’язаннях та стимулювання працівників. Наявність достатніх фінансових ресурсів – необхідна умова успішного функціонування будь-якої підприємницької структури незалежно від сфери діяльності, галузевої спрямованості й організаційно-правового статусу. Тому проблема формування фінансових ресурсів в наш час відіграє важливу роль в успішній діяльності підприємства.
Сьогодні акціонерні товариства відіграють важливу роль в економічному розвитку будь-якої держави. Хоч і останнім часом в Україні загальна кількість акціонерних товариств зменшилася – з 32680 в 2007 році до 31323 в 2008 році, - але все ж таки їхня питома вага у загальному обсязі виробництва продукції, надання послуг і виконання робіт, залишається значною.
Життєздатність створеного акціонерного товариства багато в чому залежить від його спроможності формувати фінансові ресурси в достатньому обсязі. Це може бути забезпечене за рахунок збільшення власного капіталу, випуску облігацій, отримання банківських позик, кредиторської заборгованості й інших запозичених підприємством ресурсів. Для збільшення розмірів власного капіталу акціонерне товариство може використовувати внутрішні й зовнішні джерела фінансування.
Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства (прибуток, амортизаційні суми, грошові кошти, одержані від продажу майна, стійкі пасиви). Початкове формування фінансових ресурсів відбувається в момент створення підприємства за рахунок статутного капіталу.
Зовнішнє фінансування - це кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства. До них належать: кошти, які мобілізуються на фінансовому ринку – продаж акцій та облігацій, кредит, операції з валютою та дорогоцінними металами, проценти і дивіденди за цінними паперами інших емітентів; кошти, які підприємство одержує в порядку перерозподілу – державні бюджетні субсидії, страхові відшкодування, фінансові ресурси, що поступають від галузевих структур, асоціацій і концернів.
В теперішній час акціонерним товариствам необхідно вдосконалювати структуру акціонерного капіталу залежно від галузі господарювання та з урахуванням напрямку створення даного товариства, визначати раціональну структуру формування обігового капіталу в умовах інфляції.
Збільшення розмірів власного капіталу товариства в певній мірі залежить від форми виплати дивідендів( грошима, акціями, товарами). Найпривабливішою формою виплати доходів на вкладений капітал є виплата дивідендів акціями, у зв’язку із зростанням ринкової вартості капіталу акціонерного товариства, а висока ліквідність вторинного ринку акцій знижує їхні інвестиційні ризики. Виплата дивідендів акціями може здійснюватись як за рахунок додаткової їх емісії, так і за рахунок власних акцій, що викуплені на ринку.
Таким чином, формування фондів фінансових ресурсів необхідна умова безперебійного процесу виробництва і реалізації продукції, збільшення основних фондів і обігових коштів, здійснення економічного стимулювання й матеріального заохочення, формування доходів держави. Результатом чого є забезпечення джерелами розвитку акціонерного товариства, його фінансової стійкості й інтересів акціонерів.

В.М. Зданюк, студентка Е 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Аграрний сектор економіки характеризується різноманітністю економічних відносин, де поруч безпосередньо з виробництвом і переробкою сільськогосподарської продукції розвивається цілий комплекс супутніх галузей - торгівля, обслуговування тощо. Відповідно і мале підприємництво розвивається у всіх цих сферах. Одним із малих підприємств є фермерські господарства. Сьогодні кожне четверте фермерське господарство в Україні має площу землі до 10 га і, по-суті, працює тільки на задоволення власних потреб.
Малі підприємства нині виступають самостійною структурною ланкою економік АПК і характеризуються такими якісними особливостями, притаманними лише їм: обмеженість масштабів діяльності; нестача земельних ресурсів і придатних виробничих приміщень; дефіцит інфраструктурних послуг; низька якість інформації та обмежений доступ до неї.
Метою створення господарства є забезпечення добробуту селянської сім`ї на основі трудової участі її членів у виробничій і комерційній діяльності та одержання доходу (прибутку). Соціально-економічне значення ФГ визначаються участю у формуванні продовольчого фонду країни шляхом реалізації продукції державі та на місцевому ринку. ФГ створюються за допомогою земельних паїв селян, шляхом придбання майна або земельних ділянок на аукціоні або у спадок. У 2008 році на території України існувало 42533 одиниць ФГ, площа сільськогосподарських угідь ( в тому числі ріллі) яких становила 3420,6(3246,1) тис. га.
Основними видами діяльності фермерського господарства є виробництво і переробка сільськогосподарської продукції, транспортування (перевезення), зберігання, реалізація сільськогосподарської продукції власного виробництва, а також сільський туризм (агротуризм).
Майно фермерських господарств формується за рахунок матеріальних засобів і особистих вкладів його членів, а також за рахунок доходів, одержаних від виробничої і комерційної діяльності і є спільною власністю його членів. Щодо кредитування господарств то можна сказати, що надходження кредитів у 2008 році порівняно з 2005 збільшилось більш ніж у 5 разів, а це свідчить про ефективність дії Урядової програми щодо розв’язання складного питання – забезпечення сільськогосподарських виробників кредитними ресурсами.
Таким чином, всі господарства повинні мати рівні умови господарювання і можливості вільного, дійсно добровільного кооперування на основі взаємовигоди. З укріпленням фермерського устрою певна обмеженість фермерських господарств у використанні ефекту масштабу виробництва долається шляхом її кооперації. Завдяки розвитку кооперації негативні моменти, властиві порівняно невеликим фермерським господарствам, удалося якщо не усунути зовсім то значною мірою послабити їхню гостроту. Найхарактернішою рисою розвитку фермерських господарств останніх десятиліть є зростання рівня концентрації його. І це не стихійний процес, він значною мірою спрямовується і підтримується державою.

В.В.Габелюк, студент Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник А.М. Бойко

У сучасних умовах господарювання, за наявності на вітчизняному фінансовому ринку альтернативних варіантів капіталовкладень із різним ступенем ризику й дохідності, великого значення набуває кредитний аналіз підприємства як об’єкта інвестування. Таке комплексне оцінювання передбачає застосування цілої низки методів фінансового й економічно-математичного аналізу з метою прогнозування ймовірності дефолів (банкрутства) підприємств та визначення надійності відповідних капіталовкладень.
Ризиковий характер підприємницької діяльності, невизначеність і непередбачуваність багатьох факторів зовнішнього середовища, а також політична і економічна нестабільність в Україні та підвищення рівня конкуренції значно активізували проблему виживання підприємства в існуючих умовах господарювання. Такий стан зумовлює потребу в коректному визначенні рівня економічної безпеки підприємства, виявлення зон ризику та своєчасній розробці комплексу антикризових заходів.
Оцінку ризикової діяльності підприємств в Україні можна здійснювати за допомогою методів аналізу надійності підприємств: експертного, економічно-математичного, штучногї інтелектуальної системи, метода оцінки фінансового стану.
Під економічною безпекою суб’єкта господарської діяльності слід розуміти здатність підприємства до ефективного функціонування і успішному розвитку в майбутньому. Такий стан досягається при найефективнішому використанні ресурсів, що перебувають у розпорядженні підприємства [1].
На сьогоднішній день сформулювалось чимало методичних підходів до визначення рівня економічної безпеки підприємства, які можна класифікувати таким чином: методи прогнозування банкрутства; методи комплексної оцінки; методи комплексної оцінки економічного потенціалу підприємства [2].
Оцінка результатів діяльності підприємств є одним з основних елементів у системі управління і обґрунтування господарських рішень. Вона становить інтерес для інвесторів, кредиторів, постачальників матеріально-технічних ресурсів, державних органів управління й виробничих менеджерів. Зазначається, що багатокритерійний підхід на основі комплексної оцінки діяльності підприємства дає змогу формувати напрями підвищення ефективності виробництва і стратегічного розвитку підприємства. Проведений аналіз існуючих методичних підходів дав змогу виявити певні недоліки, що ускладнюють їх використання для повної ефективності діяльності фінансових підприємств. Зокрема, методи прогнозування банкрутства та фінансового стану підприємства.
Отже, потрібно вдосконалити методичну базу оцінки рівня ризикової діяльності підприємств з метою формування ефективного й адекватного вітчизняним умовам господарювання і прогнозування кризових явищ підприємства та визначення шляхів підвищення його економічної стійкості.

ЛІТЕРАТУРА
1. Сащук Д. П. Оцінка надійності підприємств: теоретико-методологічний підхід / Д.П. Сащук // Фінанси України. – 2008. - №1. – С.32-35.
2. Гічова Н. Ю. Діагностика рівня економічної безпеки підприємства / Н.Ю. Гічова // Фінанси України. – 2008. - №4. – С.108-109.

В.Г.Лаба, студент Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Обмеженість власних коштів у сільськогосподарських підприємствах обумовлює пошук зовнішніх джерел фінансування, найбільш можливими серед яких на сьогодні виступають довгострокові кредити банків. Потребують розгляду питання, пов’язані з плануванням потреби підприємств аграрної сфери виробництва у довгострокових банківських кредитах. Актуальність визначених питань, вирішення яких певною мірою забезпечить розвиток довгострокового банківського кредитування сільськогосподарських підприємств, обумовило вибір теми дослідження.
Проблеми довгострокового банківського кредитування сільськогоспо-дарських підприємств у ринковій економіці знайшли відображення в працях таких вітчизняних вчених: В.М. Алексійчука, М.Я. Дем’яненка, Ш.І. Ібатулліна, С.І. Кручка, П.А. Лайка, О.О. Олійник, Д.В. Полозенка, П.Т. Саблука та інших, але незважаючи на численні наукові розробки, окремі теоретичні, методичні та практичні аспекти довгострокового банківського кредитування залишаються недостатньо дослідженими.
Протягом останніх років значно збільшились обсяги довгострокового банківського кредитування сільського господарства, причому більшими темпами зростали кредити в національній валюті. Так, на початок 2008 році питома вага довгострокових кредитів у загальному обсязі кредитів становила 45,3%, що на 23,0% більше, ніж на початку 2007 року. Також на початок 2008 року 74,6% вимог банків за довгостроковими кредитами, наданими в сільське господарство, були в національній валюті. Позитивні тенденції обумовлені в основному економічною стабілізацією в країні [1].
Перешкодами подальшого динамічного зростання обсягів довгострокового кредитування сільського господарства є: низький фінансовий стан сільськогосподарських підприємств; недостатнє правове регулювання відносин, пов’язаних із забезпеченням кредитів; відсутність належної застави в сільськогосподарських підприємствах; високі відсоткові ставки, які обумовлені, як показали дослідження, високою вартістю залучених довгострокових ресурсів (у 2004–2005 рр. перевищення кредитної ставки над депозитною становило всього 1,35 та 2,87% відповідно); дефіцит довгострокових ресурсів у банках; недостатній менеджмент у банках [2].
З метою удосконалення процесу довгострокового кредитування сільськогосподарських підприємств банкам необхідно:
- ретельно оцінювати грошові потоки від інвестиційних проектів, що кредитуються, так як грошові потоки на сьогодні є основним джерелом погашення довгострокових кредитів у сільськогосподарських підприємствах;
- звертати увагу на придатність об’єктів застави (в аграрному секторі України склалася ситуація, коли об’єкт довгострокового кредитування одночасно виступає об’єктом застави);
- здійснювати контроль в процесі супроводу довгострокового кредиту за такими основними напрямами: цільове використання кредиту; фінансовий стан позичальника; стан збереження застави; своєчасність повернення основного боргу і відсотків.
Таким чином, розвиток довгострокового банківського кредитування сільськогосподарських підприємств буде залежати від правильної організації визначених процедур як з боку банку, так і з боку підприємства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Олійник О.О. Аналіз фінансового стану аграрних підприємств як передумова їх довгострокового банківського кредитування / О.О. Олійник // Економіка, фінанси, право. – 2008. – №8. – С. 20-24.
2. Дем’яненко М.Я. Довгострокове банківське кредитування аграрних підприємств / М.Я. Дем’яненко // Науковий вісник НАУ. – 2008. – №76. – С. 243-246.

Є.Юрченко , студентка Е 3/5
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А. М.Бойко
Земельні ресурси України є основною продуктивною силою нашого суспільства, вони забезпечують функціонування будь-якого виробництва й умови проживання людей, а також виступають як територіальний базис розміщення інших природних ресурсів. Питання землекористування та оподаткування землі протягом останніх років набувають дедалі більшої актуальності, висвітленням даного питання займаються чимало науковців, але досі воно залишається неврегульованим.
Земельний фонд Миколаївської області станом на 01.01.08 складає 2458,6 тис.га, з них 2010,2 тис.га (81,8 % ) займають сільськогосподарські угіддя, що свідчить про високий рівень сільськогосподарської освоєності земель. Площа земель, наданих громадянам у власність і користування для різних потреб становить 40,2 відсотки, сільськогосподарським підприємствам -34,3 відсотки, лісогосподарським підприємствам - 2,8 відсотки, в землях запасу та резервного фонду перебуває 18,4 відсотки земель. Використання землі в Україні є платним, і плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати за землю[1].
Плата за землю - один із видів доходів місцевих бюджетів, що зараховується на рахунки відповідних рад (сільських, селищних, міських), на території яких розташовані земельні ділянки, а також розмежовується між рівнями бюджетів з урахуванням районних та обласного бюджетів.
Ставки оподаткування земельного податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюються у відсотках від грошової оцінки у таких розмірах:для ріллі, сіножатей та пасовищ -0,1;для багаторічних насаджень - 0,03; для земель населених пунктів, грошову оцінку яких встановлено, у розмірі 1 відсотка від їх грошової оцінки;для земель населених пунктів, де не встановлено грошову оцінку земельних ділянок, застосовуються ставки земельного податку збільшені в 5 раз [2].
Плата за землю займає друге місце в обсягах надходжень до загального фонду місцевих бюджетів, її питома вага становить 9,3 відсотки в загальній сумі надходжень 2008 року. За 2008 рік плати за землю мобілізовано у сумі 84,2 млн.грн або 108,8 відсотка до планових показників (77,4 млн.грн), що на 12,8 млн.грн більше отриманої у 2006 році (71,4 млн. грн). У 2007 році надійшло 111,2% порівняно з попереднім 2006 роком (64,2 млн. грн). До факторів, що впливають на надходження податку відносять: вартість земельних ділянок згідно з проведеною грошовою оцінкою земель,ставки і коефіцієнти на земельні ділянки, грошова оцінка, яких не проведена;збільшення площ земельних ділянок, що знаходяться у власності, користуванні та обробляються.
Таким чином, збільшення надходжень плати за землю можливо за умови плідної співпраці органів державної влади та органів місцевого самоврядування в частині забезпечення ефективного використання земельних ресурсів Миколаївської області, а саме: збільшенням площ, по яких проведена грошова оцінка земель; завершенням інвентаризації земельних ділянок; забезпечення постійного контролю за використанням земель, веденням державного земельного кадастру; подальшим врегулювання відносин у сфері власності на землю та майно,що базується на принципах непорушності права приватної власності.
ЛІТЕРАТУРА
1. Зінов’єв Й. Регулювання земельних відносин з урахуванням внесених до земельного законодавства України / Й.Зінов’єв // Землевпорядний вісник.- 2008.- №6.- С. 23-26.
2. Гривнак К. Земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності/ К. Гривнак // Вісник податкової служби України.- 2009.- №1.- С. 12-15.

В.В.Алєксєєва, студентка ЗЕД 4/2
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко
Широка база оподаткування, яка включає не тільки товари, але й роботи та послуги, забезпечує надійність і стабільність бюджетних надходжень. В сучасних умовах ринкової економіки ефективне управління підприємством залежить не тільки від внутрішнього, але і зовнішнього середовища. Серед найважливіших чинників, що впливають на функціонування господарюючих суб’єктів, є податки. Саме їх вплив в кінцевому підсумку діяльності підприємства, а значить і подальший розвиток та здійснення економичної діяльності. Податок на додану вартість є основним джерелом надходжень до бюджету. Його частка становить 45%.
Вплив ПДВ на добробт суспільства досліджували Б.Карпінський, А.Сігайов, А.Соколов, В.Рябошлик, К.Шмельов, М.Боутус, Л.Ербіл, В.Саммерс та інші, проте механізм ПДВ потребує удосконалення.
ПДВ – непрямий податок, що сплачується кінцевим споживачем: населеннм, державою та неприбутковими неурядовими організаціями, що обслуговують населення. Проте не з кожної покупки населення належить стягувати ПДВ, а деякі виробничи підприємства – не кінцеві споживачі, можуть виявитися кінцевими платниками ПДВ.
Більше половини первинного ПДВ генерується видатками населення на товари і послуги; державними закупівлями забезпечується десята частка надходжень; видатками фізичних осіб-підприємств та інших суб’єктів малого підприємництва – більше чверті, що відповідає значним масштабам поширення цього виду економічної діяльності. Наприклад, фізичні особи, які орендують площі в торгівельних центрах, реалізують свої товари населенюю без ПДВ, проте закупівля цих товарів або у виробника, або у оптовика може відбуватися з ПДВ [1].
У 2008 році кінцеві платники зплатили 35,6 млрд. грн ДПВ, тоді як до бюджету дійшло 33,5 млрд. грн. З урахуванням того, що 0,6 млрд. грн отримано за рахунок приросту заборгованості з відшкодування ПДВ, тобто надзвичайними методами, надходження, зібрані за основним механізмом, становили 32,9 млрд. грн, або на 2,7 млрд. грн менше, ніж сплачено кінцевими платниками. Таким чином, у скарбницю потрапило менше 92% первинної сплати ПДВ [2].
Нестабільність фактичних надходжень ПДВ може бути пояснена тілки субє’ктивними факторами - фіктивним відшкодуванням та іншими шахрайствами. Прогнозування та динаміка надходжень від ПДВ залежить від механізму його адміністрування, який потребує перегляду та вдосконалення. Питаня покращення адміністрування ПДВ, підвищення рівня його прозорості, погашення заборгованості з відшкодування й запобігання її винекненню в майбутньому – пріоритети у розробках практичної діяльності органів державної податкової служби України.
Таким чином, ПДВ – це пропорційний податок, який стягується як відсоток від ціни, а отже, є прозорим на кожному єтапі виробництва та поширення. Він збирається частинами, через систему відрахувань, коли суб’єкти оподаткування (зареєстровані як платники ПДВ) можуть зменшувати свої зобов’язання на величину податку, яку вони сплатили іншим платникам ПДВ, купуючи ресурси для своєї виробничої діяльності. Цей механізм забезпечує нейтральність податку, незалежно від того, скільки трансакцій задіяно а економічному ланцюжку.

ЛІТЕРАТУРА
1. Сігайов А. Ефективне адміністрування ПДВ: проблеми і перспективи / А. Сігайов // Економіка України. – 2007. – №7. – С.24-25.
2. Карпінський Б. Податок на додану вартість / Б.Карпінський // Економіст. – 2007. – №1. – С.30-33.

А. О. Вакуленко, студентка ЗЕД 4/2
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М. Бойко

На сьогоднішній день Україна знаходиться в дуже складному становищі –переживає економічну кризу. Для того, щоб стабілізувати ситуацію потрібно збільшити або залишити на тому рівні на якому є надходження до державного бюджету.
Цьому питанню приділяється в наш час дуже багато уваги і воно є актуальним, про це свідчать статті вчених, економістів, управлінців, наприклад Т.Г. Бондарчук, Л.О. Омелянович, Є.С. Гордієнко.
Податок на прибуток підприємств – одна із найрозвиненіших форм оподаткування. Цей податок – продукт економічного і політичного розвитку суспільства, фіскальний інститут, який властивий високій культурі державності з витонченим механізмом функціонування, що потребує від платників усвідомленого ставлення до своїх прав та обов’язків.
У 2008 році виконання помісячного розпису Міністерства фінансів України з податку на прибуток до Загального фонду Державного бюджету України забезпечено на 113,1 %. До бюджету фактично надійшло 45940, 3 млн. грн , що на 12713,0 млн. грн або на 38,3 % більше, ніж за відповідний період 2007 року, та на 20576,8 млн. грн або в 2,2 рази більше, ніж за 2006 рік.
За даними Департаменту податку на прибуток та інших податків і зборів (обов’язкових платежів) ДПА України, упродовж 2008 року спостерігалася стала тенденція до зростання показника податкової віддачі по податку на прибуток. Так, якщо за результатами 2007 року рівень податкової віддачі становив 1,27 %, то за 2008 рік – 1,75 %. Враховуючи те, що в листопаді 2008 року обсяги промислового виробництва України зменшилися на 28,6 % порівняно з листопадом 2007 року та на 15,2 % порівняно з поточним роком, рівень податкової віддачі за результатами знизився до 1,46 %.
А також можна відзначити, що рейтингова оцінка результатів господарської діяльності великих платників податків Миколаївської області за 2008 рік займала друге місце після надходжень від сплати ПДВ. Було сплачено податку на прибуток у бюджет держави 684,6 млн. грн , що в порівнянні з 2007 роком збільшилось на 60 млн. грн . У порівнянні з прибутковим податком із громадян податок із прибутку підприємств має в прибутках бюджету України більш питому вагу .
Оподаткування прибутку в Україні має стати суттєвим важелем державного регулювання, за допомогою якого можна достатньо впливати на процеси економічного зростання та соціального розвитку. Податки відіграють важливу роль у функціонуванні держави, тому що вони є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує держава на підставі своїх владних повноважень.
Таким чином, підприємства мають великі можливості зменшення своїх податкових зобов’язань, але податкова політика кожного з них повинна базуватися на вимогах економічної доцільності. Якщо цим питанням не приділятиметься належна увага, то негативні наслідки можуть перекрити всі переваги зменшення оподаткування. Разом з тим необхідно зазначити, що кризовий стан підприємств свідчить про необхідність реформування податкової системи України.

Е.А. Новак, студентка Б 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент Долгоаршинова А.Ю.

Сьогодні в Україні виникла досить важлива проблема кредитних історій, у зв’язку з підвищення рівня кредитування малого та середнього бізнесу, поширення попиту на іпотечні та споживчі кредити, але відсутністю у кредитора інформації відносно кредитної історії потенційного позичальника призводить до ускладнення процесу оформлення кредиту та росту плати за такий кредит.
Найважливішим елементом даної проблеми являється незаконна діяльність банківських установ, щодо заведення кредитних історій.
Значну допомогу у вирішенні даної проблеми може відіграти утворення єдиної системи, яка дозволить фізичній особі або іншому суб’єкту підприємницької діяльності створити свою кредитну історію, накопичувати інформацію відносно виповнення фінансових зобов’язань, а також пред’являти її в установленому законом порядку для ознайомлення зацікавленим контрагентам.
Такими спеціалізованими організаціями, котрі здатні надавати послуги відносно формування та використання кредитних історій є Бюро кредитних історій.
На сьогоднішній день в нашій країні діє три кредитні бюро. Два з них – Міжнародне бюро кредитних історій (МБКІ), засновниками якого стали Національна асоціація кредитних союзів України, інвестиційно–фінансова група ТАС та ісландська компанія CREDITINFO GROUP; та перше всеукраїнське бюро кредитних історії (ПВБКІ), засновниками якого являється 30 банків, дві страхові компанії та Асоціація українських банків. Третє бюро – ТОВ ,,Українське бюро кредитних історій» (УБКІ).
Кредитні історії повинні створюватися виключно за згодою клієнта банку, як і зазначено в законі. Замовник кредиту повинен підписувати дозвіл на заведення на нього кредитної історії, але у зв’язку з підписанням великої кількості документів під час отримання кредиту особа може небажано для себе підписати даний дозвіл.
Населення України мало проінформоване про порядок отримання кредитів, про необхідні документи для цього, а також про документи які підлягають обов’язковому підписанню.
Заведення кредитної історії для клієнта банку може мати як негативні, так і позитивні наслідки. Наприклад, негативні: якщо позичальник невчасно виплачує кредит, це буде відображатися в кредитній історії і за необхідності отримати кредит вдруге банк може відмовити в наданні послуги, мотивуючись даними про невчасну виплату кредиту, що занесені до кредитної історії. Але в кредитній історії не відображаються фактори, які спричинили неналежне виконання зобов’язань, вони можуть бути неумисними і поважними (хвороба, відрядження та інше, що перешкодило особі вчасно прибути до відділення банку); позитивні: якщо клієнт виконує належним чином всі зобов’язання, то при наступному бажанні отримати кредит банк може надати його під менший відсоток, а також наявність кредитної історії скоротить час перевірки кредитоспроможності особи, що дозволить останній швидше отримати кредит та інше.
Таким чином, з позиції банку ведення кредитної історії відіграє дуже важливу, позитивну роль. Бюро кредитних історій допомагає оперативніше отримати та переглянути інформацію про клієнта банка під час надання кредиту фізичній або юридичній особі, на яку заведена кредитна історія. Це дозволяє скоротити час перевірки кредитоспроможності особи, що, в свою чергу, полегшить роботу працівникам банку та надасть більше часу для спілкування з іншими клієнтами.