І.М.Євчук, студент Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Фінансова стабільність держави визначається фінансовою стійкістю підприємств, а виняткове місце агропромислового комплексу та аграрного сектора в народному господарстві зумовлює необхідність забезпечення фінансової стійкості сільськогосподарських підприємств.
Дослідженням питань оцінки фінансового стану підприємств займались В.А.Борисова, О.Д.Василик, О.С.Галушко, В.М.Івахненко, В.Г.Козак, Г.Я.Козак, Л.А.Костирко, П.А.Лайко, Ю.І.Ляшенко, Л.П.Пелипенко, Л.М.Лях, А.М.Поддєрьогін, І.Я.Сав`як, А.Д.Шеремет, В.В.Чепурко, та інші, хоча недостатнє місце в них займає оцінка фінансової стійкості.
Стійкість підприємства є якісною характеристикою його стану, індикатором його «здоров'я», запорукою його життєздатності і підгрунтям стабільності на ринку і розвитку у конкурентному середовищі.
Фінансова стійкість сільськогосподарського підприємства перебуває під дією різноманітних фінансово-економічних факторів. Проте важливим є усвідомлення того, що фінансова стійкість – це ще й така властивість підприємства, яка дозволяє долати всі виробничо-економічні перешкоди і зберігати своє фінансове положення [1]. Загальна оцінка стійкості фінансового стану має включати такі основні етапи оцінки: складу і динаміки активів; наявності і структури поточних активів; динаміки і структури фінансових ресурсів; взаємозв'язку статей активу і пасиву балансу; величини власного поточного капіталу; стану дебіторської і кредиторської заборгованостей; платоспроможності.
Узагальнення результатів оцінки фінансової стійкості по сільськогосподарських підприємствах Миколаївської області з 2004 по 2008 роки показало, що приріст активів в 2,9 рази відбувався за рахунок приросту довготермінових активів; частка власного капіталу знижувалась, а кредитів підприємства майже не отримували; дебіторська і кредиторська заборгованість зростала, причому найбільшу частину в структурі заборгованості займала прострочена заборгованість за товари; величина власного поточного капіталу мала чітку тенденцію до зниження і на початок 2005 року була від`ємною; підприємства є неплатоспроможними, причому протягом досліджуваного періоду ситуація загострювалася [2].
Таким чином, створення сприятливого зовнішнього середовища для підвищення фінансової стійкості сільськогосподарських підприємств слід здійснювати за напрямками: формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення свободи вибору нових організаційно-правових форм господарювання на основі удосконалення земельних та майнових відносин власності; надання правовому забезпеченню більшої динамічності, якості і соціально-економічної результативності; удосконалення системи управління аграрною сферою; удосконалення системи оподаткування, цінової політики, кредитної системи; ліквідація заборгованості і належний страховий захист сільськогосподарських товаровиробників.

ЛІТЕРАТУРА
1. Шеремет А.Д. Фінансова стійкость сільськогосподарських підприємств / А.Д.Шеремет // Економіка АПК. – 2009. - №1. – C. 35-38.
2. Лях Л. М. Проблеми визначення фінансової стійкості сільськогосподарських підприємств. / Л.М.Лях // Вісник Полтавського державного сільськогосподарського інституту. - 2008. - № 8, – C.102-104.

К.В. Бондаренко, студентка групи Б 2/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник Н.В. Данік
В умовах ринкових перетворень фінансові відносини використовуються державою як ефективний регулятор усіх сфер економічного життя суспільства. Важливу роль у фінансовій системі відіграє соціальне страхування, що тісно пов'язане з виконанням специфічних функцій та формує фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких – покрити втрати громадян, що виникли з непередбачених причин. Будь – яка модель фінансової системи може успішно діяти тільки за умов розвинутого соціального страхування.
Як категорія фінансів соціальне страхування являє собою підсистему фінансових відносин. Соціальне страхування визначають як сукупність особливих замкнених перерозподілених відносин між його учасниками з питань законодавчо визначеного формування певних цільових фондів і напрямів їх використання.Початок становлення ринку праці в Україні пов'язують із ухваленням Закону «Про зайнятість населення» (березень 1991 року), що офіційно визнавав існування у країні безробіття. Формування національного ринку праці відбувалося повільно. І це аж ніяк не випадково, оскільки сфера зайнятості була однією з найдеформованіших та відзначалася відсутністю державних і правових інститутів ринку праці та гнучкої системи оплати праці, низьким рівнем мобільності робочої сили. З одного боку, для люде відкрилися нові можливості для самореалізації, з другого - з'явилися нові проблеми, пов'язані з різкими зниженням попиту на робочу силу, появою безробіття. Для кількох поколінь громадян України безробіття було абстрактним поняттям та асоціювалося з наслідками суперечностей між працею (найманими працівниками) й капіталом (роботодавцями). Держава відмовилася від монопольного права на працевлаштування та зобов'язалася здійснювати матеріальну й соціальну підтримку працівників, які втратили роботу, визначивши правовий статус безробітного. Відтак було створено базові елементи інфраструктури ринку праці – Державну службу зайнятості й Державний фонд сприяння зайнятості населення.
У наступні роки в системі соціального страхування сталися зміни, великою мірою внаслідок прийняття в 1996 році Конституції України, яка визначала основні засади соціальної політики України. Відповідно до статті 46 громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі безробіття. Проблема безробіття гостро постала в Україні, як і в багатьох інших країнах з перехідною економікою. Низький рівень безробіття за офіційними даними, попри масове скорочення виробництва й гіперінфляцію в перші роки незалежності, пояснюється високим рівнем прихованого безробіття та свідомим зниженням показників реального безробіття. Унаслідок зменшення можливостей працевлаштування надлишкові працівники державного сектору економіки погоджувалися на нижчі зарплати, їх затримку, на вимушені адміністративні відпустки або роботу в режимі неповного робочого дня. Також загальновідомо, що частина працівників одержували основний дохід у тіньовому секторі економіки, хоча формально, за звітністю підприємств, вважалися зайнятими в офіційному.
Зменшення масштабів і рівня зареєстрованого безробіття можна досягти двома шляхами: працевлаштуванням за наявності відповідного попиту на робочу силу або відмовою в реєстрації тим, хто звертається до центрів зайнятості. У цілому посилення ролі зазначеного фонду як основного джерела фінансування державної політики зайнятості вбачаємо в реформуванні системи оплати праці на основі зростання продуктивності праці, оскільки завдяки цьому можна забезпечити фінансову стабільність соціального страхування та сприяти мотивацій поведінці безробітного населення на ринку праці.

Л.О.Рижик, студентка Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

У ринковій системі господарювання категорія доходів посідає одне з центральних місць. Одержання доходів є головною метою підприємницької діяльності, основним спонукальним мотивом будь-якого бізнесу. Закони ринкової економіки не дозволяють виробляти продукцію, реалізація якої завдає збитків. Ситуація, яка складається останнім часом у сільському господарстві, не є природною. Значний вплив на формування доходів сільськогосподарських підприємств має державна політика у сферах ціноутворення, оподаткування та кредитування. Протягом тривалого часу держава не виконувала покладених на неї функцій, а здійснювана нею політика в зазначених сферах перетворилася з активного стимулятора проведення ефективних агропродовольчих реформ на руйнівну силу для виробничого потенціалу. Сільське господарство є базовою галуззю національної економіки, рівень його розвитку визначає в значній мірі стан і перспективи розвитку інших галузей. За цих обставин створення передумов для ефективної роботи аграріїв, забезпечення прибуткового ведення сільськогосподарського виробництва є надзвичайно актуальним.
Становлення та розвиток ринкових відносин в економіці України, зокрема, в агропромисловому комплексі кардинально змінили порядок формування доходів сільськогосподарських підприємств. Отже, виробляти треба не те, що можеш виробити, а те, що зможеш продати. Вимогою часу став ретельний аналіз місткості та цінової ситуації ринку з метою своєчасного внесення корективів у прогнозні показники виробництва. Особливості формування доходів сільськогосподарських товаровиробників обумовлені дією факторів, основними з яких є високий ступінь відносної демонополізації сільського господарства, нееластичність зв’язку між попитом на сільськогосподарську продукцію та цінами на неї, низька купівельна спроможність населення України.
У забезпеченні оптимальної рентабельності виробництва поряд із зниженням собівартості продукції велику роль відіграють економічно обґрунтовані ціни. По більшості видів продукції, яка виробляється сільськогосподарськими підприємствами, співвідношення собівартості та фактичних цін реалізації перебуває в останні роки в досить загрозливому стані.
Наступним питанням, яке має бути розв’язане, є розподіл і використання прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства після здійснення платежів до бюджету. Сьогодні більшість економістів сходяться переважно на думці, що у створенні споживчої вартості беруть участь не окремі елементи продуктивних сил, а всі залучені у виробництво ресурси (фактори виробництва). Відповідно при розподілі одержаного від застосування виробничих факторів ефекту кожний з факторів (праця, земля, капітал) має одержати свою частку в загальному результаті. При цьому вважаємо за можливе орієнтуватися на пропорції, які складаються між частками цих факторів у виробничому потенціалі підприємства.
Недосконалість державної економічної політики веде до стримування ефективних агропродовольчих реформ, руйнації виробничого потенціалу підприємств. Для зміни цих негативних тенденцій і вирівнювання економічної ситуації необхідно здійснити такі заходи:
- законодавчо підсилити антимонопольний контроль за формуванням цін на матеріально-технічні ресурси та послуги, які надаються сільському господарству;
- установити гарантовані ціни на продукцію сільського господарства, які забезпечували б нормативний (мінімальний) рівень рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції при контрактних закупівлях;
- не допускати протягом найближчих п’яти років внесення змін до податкового законодавства, які можуть призвести до збільшення податкового навантаження на сільськогосподарських товаровиробників;
- продовження практики пільгового кредитування галузі під сезонну нестачу оборотних засобів.

В.С.Шеметова, студентка Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Прибуток є головною метою, рушійною силою розвитку бізнесу. Саме позитивний кінцевий результат дає можливість підприємцям запроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, втілювати прогресивніші форми організації, управління й мотивації виробництва.
Прибуток – це не лише фінансовий стимул до прогресу, але його основне джерело власних фінансових ресурсів для розширеного відтворення. Нагромадження необоротних і оборотних активів є результатом перетворення прибутку в капітал. Окрім того, наявність власних фінансових ресурсів посилює здатність підприємств одержувати зовнішнє фінансування, подаючи сигнал інвесторам про його ефективну роботу в умовах недосконалості інформаційного середовища.
Формування прибутку може відбуватися за рахунок виручки від реалізації продукції, за рахунок фінансового результату від операційної або звичайної діяльності, за рахунок капітальних вкладень та інших операцій на підприємстві. А розподіл прибутку йде на зростання та вдосконалення матеріально-технічної бази підприємства, на будівництво та реконструкцію підприємства, на поліпшення умов праці, сплачується заборгованість та кредити в банках, а також на виплату заробітної плати та ін.
Господарства населення у 2008 році виробляли майже 60% валової продукції сільського господарства проти 27,5% у 2007 році. Їхня частка зросла по всіх без винятку видах продукції як рослинництва, так і тваринництва. Як відомо, на рентабельність виробництва впливають два різносторонніх фактори: ціна реалізації і собівартість 1 ц продукції. Нижча собівартість сільськогосподарської продукції в реальних підприємствах була обумовлена вищим рівнем забезпеченості виробничими ресурсами та ефективним їх використанням шляхом застосування інтенсивних технологій, удосконалення виробничої структури порівняно зі збитковими підприємствами. Також суттєво зросла питома вага витрат на насіння, посівний матеріал та добрива [1].
Таким чином, позитивних результатів господарської діяльності досягають краще забезпечені матеріалами та фінансовими ресурсами аграрні підприємства, у яких органічно поєднуються організаційні здібності керівника з іншими ресурсами виробництва. Однак, без відповідальної підтримки держави, як в області законодавства, так і регулювання кон’юнктури ринку агропродовольчої продукції посередництвом інтервенції та експортно-імпортних механізмів, темпи розвитку приміського сільського господарства значно уповільняться, що негативно вплине не тільки на економічний розвиток підприємств аграрного сектора економіки, а й забезпечення населення високоякісною рослинницькою й тваринницькою продукцією [2].

Література:
1. Лабенко О.М. Формування прибутку агропідприємств / О.М. Лабенко // Економіка АПК. - 2009. - №1. - С.112-114.
2. Мельник Л.Ю. Розподіл прибутку агропідприємств / Л.Ю. Мельник // Економіка АПК. - 2008. - №3. – С.3-10.

К.С.Горєва, студентка Е 3/2
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент Бойко А.М.

Відомо, що прибуток у ринкових умовах є кінцевою метою будь-якої підприємницької діяльності, в тому числі й у галузі сільського господарства. І якщо ця мета не досягається за будь-яких умов, комерційна діяльність оцінюється як неуспішна і суб’єкт господарювання за відсутності фінансових резервів повинен її припинити. Поліпшення ситуації можливе лише за умови, коли кожне сільськогосподарське підприємство забезпечить стимулювання внутрішніх механізмів формування прибутку на основі обґрунтованих управлінських рішень.
Багато науковців таких як Ф.Ф.Бутинець, В.П.Галушко, О.Д.Гудзинський , Г.І. Кірейцев, Т.М.Ковальчук, П.Т.Саблук, В.К.Савчук, В.В.Сопко, С.І.Шкарабан та інші у своїх роботах досліджували питання формування й ефективного використання прибутку сільськогосподарським підприємством. Разом з тим значна частина проблем, що виникають внаслідок неефективного господарювання через прийняття непродуманих управлінських рішень, зумовлюють необхідність детального вивчення механізмів управління прибутковістю та пошуку його поліпшення, зокрема за рахунок використання переваг удосконаленої системи обліково-аналітичного забезпечення.
Прибуток є узагальнюючим показником, тому дає можливість: оцінити ефективність діяльності фірми; визначити величину бази для оподаткування (чим менше прибуток, тим менші податки); прийняти рішення, пов’язані з вкладенням коштів у фірму; досягти мету власників - акціонерів (чим більше прибуток, тим багатше її утримувач (держатель) [1].
Капітал, що приносить протягом періоду існування вигоду, більшу за його первісну вартість називається прибутком. Саме така ситуація спостерігалася в аграрному секторі протягом чотирьох років (2004-2008). За ці роки абсолютна більшість сільськогосподарських підприємств збільшили власний оборотний капітал, який фінансисти називають «робочим» капіталом. Так, чистий прибуток від усієї діяльності у 2004 році становив 1410,9 млн. грн, а в 2008 – 2445,4 млн. грн. Якщо прибутку не має, а є збиток, то відбувається зменшення капіталу. Така ситуація простежувалася з 1996-1999 рр. Так, чистий прибуток від усієї діяльності у 1996 році склав -1395,6 млн. грн, а в 1999 році – 3399,1 млн. грн [2].
Таким чином, проблема нині не в обчисленні прибутку, а у правомірності формування прибутку за рахунок безкоштовного залучення коштів у власність підприємств.
Концентрація зусиль на прибутковості як на основній меті свідчить про кризу менеджменту, орієнтованого на короткочасний успіх. Це призведе до зниження конкурентоспроможності, обмеження інвестицій, негативно вплине на майбутній розвиток підприємства.

ЛІТЕРАТУРА
1. Костенко О.М. Формування прибутку в організаційно – правових формах господарювання / О.М. Костенко // Економіка АПК. - 2008. - № 2. - С. 74 -76.
2. Дем’яненко М.Я. Фінансові чинники формування доходів у сільському господарстві / М.Я. Дем’яненько // Економіка АПК. - 2008. - №5. - С. 18-20.

П.Ю.Дзюба, студент Е 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник: Бойко А.М.

У розрахунках між підприємствами застосовуються розрахункові чеки, для отримання готівки з рахунків у банківських установах. Використання розрахункових чеків зменшить оборот розрахунків готівковими коштами, що не призведе до санкції за перевищення лімітів оплати готівкою за даними платежами. Така форма оплати може застосовуватися, при стійких довірчих відносинах між партнерами; при можливості повного або часткового контролю партнерів одне одного; при розрахунках за межами підприємства при роз’їзному характері здійснення господарської діяльності тощо.
Безготівкові операції, зокрема чеки, та їх застосування в Україні досліджували такі вчені та науковці: І.С.Гринько, І.В.Зятковський, В.Д.Лагуніна, Р.А.Слав’юк, О.В.Уляницька та інші.
Платником по чеку завжди є банк або інша кредитна установа. Право чекодавця — звертатися до банку з вимогою щодо оплати чека; обов’язок банку — виконати цю вимогу, виходячи з угоди між банком і клієнтом. Відповідно до чекової угоди клієнту дозволяється використовувати його власні, а також залучені кошти для оплати своїх чеків. Банк сплачує готівкою або безготівковим переказом коштів з рахунка чекодавця на рахунок пред’явника чека.
Чекова форма розрахунків потребує від банківської установи дотримання відповідних правил: банк зобов’язаний упевнитися в достовірності чека (форма, термін дії, відсутність виправлень, відповідність підпису чекодавця зразку підпису, який є в банківській установі). Чек може бути оплачений тільки тій особі, яку вказано в ньому (іменний чек); або пред’явнику, коли чек видано на пред’явника. Чекодавець не тільки несе відповідальність за оплату чека банком-платником, а й зобов’язаний забезпечити цей платіж, заздалегідь надавши банку необхідні кошти для покриття своїх чеків. За видачу чека без покриття чекодавець несе відповідальність. Банк-платник, підпис якого на чеку відсутній, як правило, не несе відповідальності перед власником чека за його оплату, крім випадків, коли чек банком акцептовано.
На даний момент в Україні розрахунки чеками, стають більш вживаними. Так, у 2008 році, в порівнянні з 2007, відбувся зріст чекових операцій на 3,4%, що в загальному обсязі склало приблизно 150 млн.грн [1].
Таким чином, чеки мають як негативні, так і позитивні сторони, деякі банки при видачі готівки за чеком стягують 2 - 4% за послуги. Також - це вилучення коштів з обороту, можливість неотримання платежу, тривалий термін документообігу, складнощі з оформленням тощо. Але такі розрахунки мають і сильні сторони: суми, які виписуються за розрахунковим чеком не впливають на ліміт каси, а вразі втрати чекової книжки, підприємство втрачає самі бланки, а не грошові кошти [2].

ЛІТЕРАТУРА
1. Лагунін В.Д. Безготівкові розрахунки між підприємствами / В.Д.Лагунін // Фінанси України. – 2009. - №1. – С. 13-20
2. Гринько І. С. Грошові розрахунки між сільськогосподарськими підприємствами / І.С.Гринько // Економіка та управління національним господарством. – 2009. - №1. – С. 26.

В.М.Влас, студентка групи Е3/5
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник А. В. Бурковська

Виникнення у вересні - жовтні 2008 року нової хвилі кредитної кризи у розвинутих країнах, катастрофічне зниження левериджу міжнародних банків та зменшення схильності інвесторів до прийняття ризиків негативно позначилися на вартості та обсягах зовнішнього фінансування країн з ринками, що формуються.
Проблемам антикризового управління присвячені новітній науковій праці таких українських авторів, як В.О. Василенко, Н.А. Горєлов, О.Д. Гудзинський тощо, зарубіжних – С.С. Бузановський, А.П. Градов, Г.К. Таль, А. Хікман. Однак створення методичних і теоретичних положень раціонального функціонального антикризового управління діяльністю сільськогосподарських підприємств в більшості наукових праць не розкриті повною мірою.
Сільське господарство – це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів і з метою забезпечення операційної діяльності. Слід врахувати витрати і вигоду інвестиційної політики в короткостроковому і тривалому періодах.
При настанні кризових ситуацій не рідко інвестори бувають зацікавленні у підтримці життєздатності підприємства – виробника. В таких випадках можуть бути проведенні певні заходи щодо виведення підприємства з кризової ситуації. За цих умов підприємства – боржники повинні активніше співпрацювати з інвесторами.
Однак ця сфера діяльності менш приваблива порівняно з рядом інших галузь народного господарства. Адже в сільському господарстві існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу та одержанням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно не виправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунку формування за рахунок власних джерел, а понад цього за рахунок кредитів.
В економічній літературі як одним із заходів щодо антикризового управління господарюючого суб’єкта пропонується здійснення нової амортизаційної політики.
В умовах тяжкої кризи в сільському господарстві,яка супроводжується жорсткими фінансовими обмеженнями, розвиток аграрної сфери ефективніший при використанні інтегруючих (комплексних) інвестицій.
Однак ключовими проблемами аграрного сектора залишається необхідність запровадження механізмів іпотечного кредитування та відсутність ефективних механізмів залучення підприємствами АПК кредитних ресурсів, брак довгострокових інвестицій.
Розвиток фінансово-кредитної інфраструктури аграрного ринку повинен забезпечуватися удосконалення банківської діяльності в сфері кредитних операцій, створенням кредитних спілок, лізингових компаній.
Отже, аграрний сектор потребує зацікавленості й діяльності вітчизняних сільгоспвиробників, інших виробників аграрної сфери, інвесторів, банків, працюючим у сільському господарстві, в реалізації антикризових програм, спрямованих на оздоровлення, реструктуризацію інноваційних технологій.