В.В. Коваленко, студент Б 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник А. Ю. Долгоаршинова

На даному етапі сфера використання векселя в Україні значно звужена через порушення еквівалентності обігу оборотних і необоротних активів, високу тонізацію економіки тощо. На фондовому ринку вексель існує лише на первинному ринку (при його випуску) та на пасивному позабіржовому ринку (при його авалі, акцепті, передачі по індосаменту, протесті у неплатежу та неакцепті, а також погашенні).
Використання векселів у господарській діяльності дозволяє суб'єктам господарювання збільшувати обігові кошти, знижувати вартість залучених ресурсів, ліквідовувати касові розриви та формувати позитивний інвестиційний імідж.
Для відновлення та активізації повноцінних вексельних відносин в Україні на сучасному етапі актуальними є проблеми правильності здійснення операцій з векселем, починаючи з випуску і до його погашення, запобігаючи застосуванню кримінальних схем та забезпечення інформаційної «прозорості» ринку.
Поширення вексельного обігу неможливе без наявності механізму захистів інтересів кредиторів та підвищення надійності і довіри до векселедавців, акцептантів, індосантів тощо.
За активізації вексельного обігу на фондовому ринку України явно визначилися прогалини у вітчизняному законодавстві, яке регулює порядок випуску та обігу зазначених цінних паперів. У першу чергу на законодавчому рівні необхідна регламентація умов та розмірів оподаткування операцій з векселями, встановлення відповідальності за правопорушення, повязані з вексельним обігом, а також обмеження випуску векселя сумою сплаченого статутного фонду, резервного фонду або вартості чистих активів, або процентного співвідношення цих величин.
Впровадження вексельного обігу в Україні та його регулювання банківською системою повинно відбуватися одночасно з створенням спеціалізованих вексельних центрів, які будуть продавати, погашати векселі, надавати консультативні послуги щодо їх бухгалтерського обліку, дисконту, дослідження ланцюгів неплатежів та контролю безпеки вексельного обігу.
Таким чином, важливість та величезні обсяги поставлених задач перед учасниками вексельного обігу в Україні, практично необмежене коло господарських зв’язків та економічних відносин вимагають кооперації діяльності державних і комерційних структур щодо скорочення сум неплатежів і впровадження вексельного обігу.

Н.Ю. Шепель, студентка Б 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.Ю. Долгоаршинова

Розвиток іпотечного кредитування в Україні стримується існуванням рядом проблем, що не дозволяють повною мірою використовувати іпотеку як гарантію своєчасного повернення банківських позик і не сприяють розвитку іпотечного кредитування.
У результаті аналізу діяльності українських іпотечних банків cлід відзначити, що українські іпотечні банки є обмежені кількісно, мають неглибоку спеціалізацію і незначну роль у кредитній системі. Центральною проблемою розвитку іпотечного кредиту в Україні є нестача (обмеженість) вільних фінансових ресурсів і пошук інвесторів.
Одна з головних проблем становлення вітчизняного іпотечного ринку - формування необхідних грошових ресурсів для здійснення іпотечного кредитування. До числа факторів, які перешкоджають розвитку іпотечного кредитування, слід віднести: інфляційні ризики, нерозвиненість механізмів залучення коштів населення, непрозорість взаємовідносин учасників ринку, незначна роль Державної іпотечної установи на ринку іпотечних кредитів.
Серйозні проблеми для іпотечного кредитування створює наявність тотальної дебіторської заборгованості між вітчизняними підприємствами. До проблеми в іпотечному кредитуванні можна також віднести істотну валютизацію.
Виходячи з вищевикладеного, аналізуючи досвід іпотечного кредитування в Україні, аналітики прогнозують декілька сценаріїв впровадження і розвитку іпотечного кредитування в Україні:
1. локальна банківська ініціатива
2. ініціатива держави
3. ініціатива місцевої влади
4. ініціатива зарубіжних банків
5. ініціатива забудовника.
В даний час найбільш перспективними сценаріями впровадження і розвитку іпотечного кредитування в Україні є державна ініціатива і локальна ініціатива банків.
Наявність вторинного ринку іпотечних кредитів є запорукою успіху в реалізації програм довгострокового іпотечного кредитування.
Одним з найбільш вагомих факторів, що стримують розвиток іпотечного кредитування, є відсутність у банків дешевих довгострокових ресурсів. Встановлені пруденційні норми у вигляді нормативів достатності капіталу та ліквідності, а також необхідність диверсифікації активів за строками та обсягами змушують банки шукати шляхи рефінансування.
Таким чином, іпотечне кредитування має стати невід'ємним елементом ринкової економіки, що формується в Україні, і сприяти економічному і соціальному розвиткові нашої держави.

Н. С. Безугла, студентка Б 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А. Ю. Долгоаршинова

Нині комерційні банки України дуже рідко надають підприємствам довготермінові кредити. Можливість отримати такий кредит є реальнішою через кредитні лінії Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), що надаються уповноваженими банками.
Головні критерії та обсяги фінансування підприємств по лінії ЄБРР:
1. фінансуються тільки проекти підприємств з приватною формою власності, які функціонують у галузях сільськогосподарського виробництва, харчової промисловості та послуг;
2. допроектні активи підприємств не повинні перевищувати 2,5 млн доларів США за винятком вартості споруд та будівель;
3. кількість працівників не повинна перевищувати 500 осіб;
4. частка приватної власності має бути не меншою за 51 %;
5. підприємство має відповідати вимогам техніки безпеки, екологічним, санітарно-гігієнічним та іншим нормам охорони довкілля;
6. власний внесок позичальника в проект не може бути меншим за 30% вартості проекту;
7. коефіцієнт обслуговування боргу (відношення прибутку позичальника після сплати податків, амортизаційних відрахувань та витрат на сплату відсотків за всіма позиками до всієї заборгованості підприємства з урахуванням кредиту ЄБРР) має бути не меншим за 1,3.
За рахунок коштів ЄБРР здійснюються короткострокове та довгострокове фінансування проектів, які задовольняють вимоги ЄБРР.
У кредитному договорі встановлюються терміни сплати відсотків за кредитом ЄБРР. Протягом всього строку кредитування підприємство надсилає в банк щомісячні та щоквартальні повідомлення про хід виконання робіт згідно з бізнес-планом.
За рахунок коштів ЄБРР кредитуванню підлягають тільки забезпечені заставою проекти. При цьому вартість застави не повинна бути меншою 140% суми загальної заборгованості за кредитом за умови підтримування позичальником коефіцієнта обслуговування боргу.
Кредитні кошти не спрямовуються: на рефінансування вже існуючих зобов'язань приватних підприємств або на фінансування придбання цінних паперів діючих підприємств і нерухомості; на реалізацію проектів, пов'язаних з ігорним бізнесом, виробництвом або постачанням зброї та ін. Підприємство здійснює платежі згідно з умовами кредитної угоди, укладеної з банком.
ЄБРР активно співпрацює з українськими фінансовими установами (у різних кредитних лініях беруть участь до 10 комерційних банків) у частині проектів мікрокредитування й кредитування малого і середнього бізнесу. Пріоритетом для ЄБРР в Україні є приватний бізнес, агросфера, банківський бізнес, транспортна інфраструктура, безпека АЕС і енергоефек-тивність. І вже нині прогнозується збільшення більш ніж удвічі обсягу кредитування для України.
Таким чином, через нестабільність фінансового середовища українські комерційні банки практично не кредитують реального сектору, зосередивши свої основні зусилля на сегментах ринку, які можуть забезпечити швидку ліквідність і високий прибуток.

ЛІТЕРАТУРА
1. Владичим У.В. Роль кредитування в економічному зростанні України // Фінанси України. - 2008. -- № 1. -- С 96.
2. Бобров Є.А. Сучасний стан і перспективи розвитку кредитування малого бізнесу // Фінан-си України. - 2006. - № І. - С 104-105.

А. Г. Фурсова, студентка Б 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник А. Ю. Долгоаршинова

На сьогодні Україна попри політичну нестабільність, лишається інвестиційно привабливою державою, через що не виключається можливість появи суверенних фондів. Знання механізму та мотивації суверенних фондів дозволить передбачити і мінімізувати вплив негативних наслідків, а також отримати вигоди від них.
Трансформаційні процеси спричинили великі інвестиційні втрати в економіці України. Останніми роками інвестиції зростали дуже нерівномірно, з великими перепадами.
Актуальним питанням формування фондів суверенного розвитку та функціонування присвячено праці І. Бланка, П. Гайдуцького, А. Пехника, Малютіна О. К., Гаврилюка О. В.
Традиційно суверенні фонди створюються державами – головноми товарними експортерами, зокрема нафтоекспортерами, такими, наприклад, як Кувейт або Норвегія.
Характерною рисою недавнього різкого збільшення фондів суверенного розвитку є бурхливе економічне зростання. Причини створення суверенних фондів. пов’язані з тим, що спрямування надлишкових коштів у економіку становить загрозу, особливо в умовах невеликих національних господарств із високим ВВП на одну особу населення й розвинутою приватною пенсійною системою, оскільки може викликати перегрів економіки.
Позитивний момент функціонування суверенних фондів полягає і в націленості на перспективу, через що в основі їхньої стратегії лежать довгострокові пріоритети, а не примат короткострокових ефектів – отримання швидкоплинного спекулятивного прибутку.
Для забезпечення прозорості функціонування суверенних фондів необхідно задіяти такі заходи, як щорічне проходження аудиту з розкриттям масштабів інвестицій, розміщення та структури їх активів, джерел ресурсів і прав власності, структури валют, засобів державного регулювання.
Еволюція функціонування та розвитку суверенних фондів потребує постійного моніторингу, контролю їх діяльності, забезпечення регулювання та вивчення, оскільки прогресуючі відкритість економіки України та масштаби вільних коштів у глобальній економіці можуть спричинити появу нових учасників і відповідно передбачених загроз і наслідків для національних економік.
Таким чином, можна спрогнозувати, що найближчим часом активність державних інвестиційних фондів зростатиме.

Е.А. Новак, студентка Б 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент Долгоаршинова А.Ю.

Сьогодні в Україні виникла досить важлива проблема кредитних історій, у зв’язку з підвищення рівня кредитування малого та середнього бізнесу, поширення попиту на іпотечні та споживчі кредити, але відсутністю у кредитора інформації відносно кредитної історії потенційного позичальника призводить до ускладнення процесу оформлення кредиту та росту плати за такий кредит.
Найважливішим елементом даної проблеми являється незаконна діяльність банківських установ, щодо заведення кредитних історій.
Значну допомогу у вирішенні даної проблеми може відіграти утворення єдиної системи, яка дозволить фізичній особі або іншому суб’єкту підприємницької діяльності створити свою кредитну історію, накопичувати інформацію відносно виповнення фінансових зобов’язань, а також пред’являти її в установленому законом порядку для ознайомлення зацікавленим контрагентам.
Такими спеціалізованими організаціями, котрі здатні надавати послуги відносно формування та використання кредитних історій є Бюро кредитних історій.
На сьогоднішній день в нашій країні діє три кредитні бюро. Два з них – Міжнародне бюро кредитних історій (МБКІ), засновниками якого стали Національна асоціація кредитних союзів України, інвестиційно–фінансова група ТАС та ісландська компанія CREDITINFO GROUP; та перше всеукраїнське бюро кредитних історії (ПВБКІ), засновниками якого являється 30 банків, дві страхові компанії та Асоціація українських банків. Третє бюро – ТОВ ,,Українське бюро кредитних історій» (УБКІ).
Кредитні історії повинні створюватися виключно за згодою клієнта банку, як і зазначено в законі. Замовник кредиту повинен підписувати дозвіл на заведення на нього кредитної історії, але у зв’язку з підписанням великої кількості документів під час отримання кредиту особа може небажано для себе підписати даний дозвіл.
Населення України мало проінформоване про порядок отримання кредитів, про необхідні документи для цього, а також про документи які підлягають обов’язковому підписанню.
Заведення кредитної історії для клієнта банку може мати як негативні, так і позитивні наслідки. Наприклад, негативні: якщо позичальник невчасно виплачує кредит, це буде відображатися в кредитній історії і за необхідності отримати кредит вдруге банк може відмовити в наданні послуги, мотивуючись даними про невчасну виплату кредиту, що занесені до кредитної історії. Але в кредитній історії не відображаються фактори, які спричинили неналежне виконання зобов’язань, вони можуть бути неумисними і поважними (хвороба, відрядження та інше, що перешкодило особі вчасно прибути до відділення банку); позитивні: якщо клієнт виконує належним чином всі зобов’язання, то при наступному бажанні отримати кредит банк може надати його під менший відсоток, а також наявність кредитної історії скоротить час перевірки кредитоспроможності особи, що дозволить останній швидше отримати кредит та інше.
Таким чином, з позиції банку ведення кредитної історії відіграє дуже важливу, позитивну роль. Бюро кредитних історій допомагає оперативніше отримати та переглянути інформацію про клієнта банка під час надання кредиту фізичній або юридичній особі, на яку заведена кредитна історія. Це дозволяє скоротити час перевірки кредитоспроможності особи, що, в свою чергу, полегшить роботу працівникам банку та надасть більше часу для спілкування з іншими клієнтами.

О.Ю. Толчева, студентка ЗЕД 5/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.Ю. Долгоаршинова

Сільське господарство - одна з ключових і життєво важливих галузей суспільного виробництва - є водночас однією з найбільш ризикових галузей економіки, оскільки відтворювальний процес повязаний з природно-кліматичними та біологічними чинниками. Тому одним із ключових факторів забезпечення стабільного розвитку виробництва є страхування сільськогосподарських ризиків.
Більш того, ця проблема є для України більш актуальною, ніж для багатьох інших країн тому, що лише порівняно недавно українські підприємства отримали змогу самостійно, без обмежень виходити на зовнішні ринки.
Вагомий внесок у вивченні основних напрямків розвитку механізму страхування сільськогосподарських ризиків здійснили такі вітчизняні науковці: О.Д. Василик, В.І. Грушко, М.Я. Дем’яненко, І.І. Лукінов, Р.В. Пікус, П.Т. Саблук, О.М. Шпичак та інші.
Сільськогосподарське страхування – один із самих тяжких видів страхування з точки зору його організації і проведення. Рівень наукових розробок у сфері аграрного страхування залишаються значно нижчими порівняно з іншими сегментами страхування.
По своїх характеристиках сільськогосподарські ризики можна цілком віднести до категорії ризиків, що являють собою небезпеку нанесення збитку сільськогосподарському підприємству внаслідок порушення нормального ходу виробничого процесу.
Слід зазначити, що при страхуванні сільськогосподарських культур в Україні на сьогодні застосовують лише страхування затрат та страхування очікуваного врожаю. Страхування доходу, що захищає виробника не тільки від падіння врожайності культури, але й від падіння закупівельної ціни.
На основі показників Мінагрополітики України, сума страхових платежів аграрних ризиків в 2006 р. становила 12,8 млн. грн. (державою компенсовано 5,8 млн. грн.), в 2007 р.- 28,5 млн. грн.(10,1 млн. грн.), в 2008 р.-116,9 млн. грн. (47,8 млн. грн.).
Найбільш активно використовується агрострахування сільгоспвиробників Вінницької, Луганської, Ровенської, Тернопільської, Черкаської, Чернігівської області.
Причинами низького рівня страхування є: незадовільне фінансове становище аграрного ринку, відсутністю вільних оборотних засобів, нерозуміння вигод страхування, незначний рівень довір до страхування.
Таким чином, правильне управління сільськогосподарськими ризиками здатне підвищити стабільність доходів від агробізнесу, підвищити конкурентоспроможність вітчизняних сільгоспвиробників на зовнішньому ринку, сприятиме більш інтенсивному залученню іноземних інвестицій в агропромислових комплекс, а також підвищити прибутковість окремих операцій завдяки зменшенню втрат від настання неочікуваних або не застрахованих подій.

ЛІТЕРАТУРА
1. Ґудзь О.Є. Страхування агроризиків та напрями розвитку агро страхування в Україні / О.Є. Ґудзь //Економіка АПК.- 2007.- №8. – С. 72-76
2. Навроцький С.О. Страховий захист фермерів від ризику зниження урожайності/ С.О. Навроцький // Бухгалтерія в сільському господарстві. - 2008. - №13.- С. 18-22.
3. Лукінов І.І. Агрострахування: дві сторони однієї медалі/ І.І. Лукінов // Фермер України.- 2008. - №11. – С. 5-7.

Є. Ткачук, студент ЗЕД 5/2
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.Ю. Долгоаршинова

Сучасний стан розвитку аграрного страхування в Україні не відповідає його першочерговому завданню – бути ефективним механізмом управління ризиками в аграрному секторі та забезпечувати стабільність виробництва та доходів сільськогосподарських виробників.
В Україні процеси реформування аграрного сектору проходять непросто. На сьогодні їх результатом є складний фінансовий стан сільськогосподарських підприємств, значне зменшення поголів’я сільськогосподарських тварин, збитковість тваринницької галузі, а також зниження рівня життя в сільській місцевості. Однією з причин такого стану є те, що на початку реформ в аграрно виробництві не були враховані можливі ризики реформування та їх вплив на результати діяльності сільгосппідприємств, а також не були напрацьовані адекватні інструменти та механізми їх мінімізації.
Нині основні напрями реформування ринку агрострахування в Україні знаходяться в центрі уваги багатьох вчених, зокрема Клюй С. В., Криворучко А.В., Точилін В.О., Городній В.В. та інші.
Сучасний стан розвитку системи аграрного страхування диктує потребу у формуванні системного підходу до його розбудови. Системний підхід передбачає визначення та законодавче оформлення форм взаємодії трьох головних учасників аграрного страхування – сільськогосподарських виробників, страхових компаній та уряду.
Необхідність розбудови системи аграрного страхування зумовлена потребами стабілізації виробництва та доходів у аграрному секторі економіки, залучення сільськогосподарських виробників до управління ризиками та стимулювання використання кращих здобутків технології сільськогосподарського виробництва. Повноцінний розвиток системи аграрного страхування потребує також розвитку допоміжних організацій (професійних та громадських об’єднань, експертно-правових структур). Центральне місце серед цих організацій належить об’єднанням сільськогосподарських виробників [1].
Таким чином, сучасний стан розвитку системи аграрного страхування диктує потребу у формуванні системного підходу до його розбудови, який передбачає визначення та законодавче оформлення форм взаємодії трьох головних учасників аграрного страхування – сільськогосподарських виробників, страхових компаній та уряду.

ЛІТЕРАТУРА
1. Криворучко А.В. Розвиток страхового ринку в сільському господарстві // Економіка АПК. — 2008. - № 12. - С. 66-70.
2. Клюй С. В. Добровільне страхування врожаю сільськогосподарських культур на основі індексу врожайності // Економіка АПК - 2008. - №9. - C. 55 - 59 .

С.М.Сенишина , студентка Б 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Ринкові зміни, які відбуваються останнім часом у сільському господарстві, супроводжуються докорінною перебудовою системи фінансування галузі, у якій зі зміною пріоритетів серед джерел формування фінансових ресурсів основну роль відіграють власні кошти підприємств і приватних осіб, які в цілому по галузі складають більше 90%. Розглянемо тенденції кредитування сільськогосподарських підприємств в Україні протягом останніх років, спираючись на офіційні статистичні дані.
На сучасному етапі лідерами серед комерційних банків за обсягами кредитування АПК є Райфайзен Банк Аваль і Приватбанк. Відбувається і певне зниження ставок за кредитами. Так, у 2005 році Райфайзен Банк Аваль почав видавати кредити українським аграріям під 16-17% річних. Станом на 01.01.2008 українські аграрії залучили кредитних ресурсів на суму 4,277 млрд. грн [1].
Особливістю кредитування сільського господарства є переважання короткострокового кредитування сільськогосподарських виробників. В Україні сьогодні одержати кредит у розмірі декількох тисяч доларів США приватний підприємець або мале підприємство може в банках, які є учасниками програм мікрокредитування Європейського банку реконструкцій та розвитку і Німецького-Українського фонду. Відсоткова ставка коливається залежно від банку, розміру кредиту і специфіки бізнесу позичальника від 11% до 16% річних в іноземній валюті і 21-24% річних у вітчизняній.
Розвиток кредитних відносин вимагає від сільськогосподарських підприємств, створення механізмів, спрямованих на зниження фінансових втрат. Для цього створюються кредитні бюро. Кредитне бюро - це установа основний вид діяльності якої становить збір, накопичення, обробка, збереження та надання інформації про виконання фінансових зобов’язань фізичними і юридичними особами. Функціонування в державі кредитних бюро стимулює зростання банківських кредитів щодо ВВП близько 20%. Отже, створення кредитних бюро для сільськогосподарських підприємств дасть можливість банкам краще орієнтуватись у їх фінансово – господарському стані [2].
Також ефективним є створення кредитних кооперативів. Кредитні кооперативи є одночасно громадськими і специфічними фінансовими установами.
Отже, в Україні на сьогодні не існує ефективної системи кредитування агропромислового комплексу. Робота аграрної галузі залежить від природно-кліматичних умов і пов’язана з високими ризиками та низьким рівнем рентабельності. Тому потрібно використовувати і розвивати не тільки традиційні види кредитування підприємств, а й за сприяння держави активно відроджувати діяльність представників небанківського сектора, які органічно доповнюють фінансування аграріїв.

ЛІТЕРАТУРА
1. Гринківська О.В. Джерела фінансового забезпечення агропромислових підприємств / О.В. Гринківська, І.В. Хлівіна // Актуальні проблеми економіки. – 2008. - №7. - С.154-163.
2. Годук В.М. Кредитні бюро у розвитку кредитування сільськогосподарських підприємств / В.М. Годук // Економіка АПК. - 2008. - №6. - С.105-109.

В.В.Габелюк, студент Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник А.М. Бойко

У сучасних умовах господарювання, за наявності на вітчизняному фінансовому ринку альтернативних варіантів капіталовкладень із різним ступенем ризику й дохідності, великого значення набуває кредитний аналіз підприємства як об’єкта інвестування. Таке комплексне оцінювання передбачає застосування цілої низки методів фінансового й економічно-математичного аналізу з метою прогнозування ймовірності дефолів (банкрутства) підприємств та визначення надійності відповідних капіталовкладень.
Ризиковий характер підприємницької діяльності, невизначеність і непередбачуваність багатьох факторів зовнішнього середовища, а також політична і економічна нестабільність в Україні та підвищення рівня конкуренції значно активізували проблему виживання підприємства в існуючих умовах господарювання. Такий стан зумовлює потребу в коректному визначенні рівня економічної безпеки підприємства, виявлення зон ризику та своєчасній розробці комплексу антикризових заходів.
Оцінку ризикової діяльності підприємств в Україні можна здійснювати за допомогою методів аналізу надійності підприємств: експертного, економічно-математичного, штучногї інтелектуальної системи, метода оцінки фінансового стану.
Під економічною безпекою суб’єкта господарської діяльності слід розуміти здатність підприємства до ефективного функціонування і успішному розвитку в майбутньому. Такий стан досягається при найефективнішому використанні ресурсів, що перебувають у розпорядженні підприємства [1].
На сьогоднішній день сформулювалось чимало методичних підходів до визначення рівня економічної безпеки підприємства, які можна класифікувати таким чином: методи прогнозування банкрутства; методи комплексної оцінки; методи комплексної оцінки економічного потенціалу підприємства [2].
Оцінка результатів діяльності підприємств є одним з основних елементів у системі управління і обґрунтування господарських рішень. Вона становить інтерес для інвесторів, кредиторів, постачальників матеріально-технічних ресурсів, державних органів управління й виробничих менеджерів. Зазначається, що багатокритерійний підхід на основі комплексної оцінки діяльності підприємства дає змогу формувати напрями підвищення ефективності виробництва і стратегічного розвитку підприємства. Проведений аналіз існуючих методичних підходів дав змогу виявити певні недоліки, що ускладнюють їх використання для повної ефективності діяльності фінансових підприємств. Зокрема, методи прогнозування банкрутства та фінансового стану підприємства.
Отже, потрібно вдосконалити методичну базу оцінки рівня ризикової діяльності підприємств з метою формування ефективного й адекватного вітчизняним умовам господарювання і прогнозування кризових явищ підприємства та визначення шляхів підвищення його економічної стійкості.

ЛІТЕРАТУРА
1. Сащук Д. П. Оцінка надійності підприємств: теоретико-методологічний підхід / Д.П. Сащук // Фінанси України. – 2008. - №1. – С.32-35.
2. Гічова Н. Ю. Діагностика рівня економічної безпеки підприємства / Н.Ю. Гічова // Фінанси України. – 2008. - №4. – С.108-109.

Н.О.Осіпова, студентка групи ЗЕД 4/2
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко
Сільське господарство одна з найбільш розвинутих і прибуткових галузей господарства України. Товаровиробники завжди переймались сплатою податків у своїй діяльності, тому що прибуток такого господарства залежить від багатьох факторів, в основному від природних умов, і достовірно його підрахувати дуже важко і тому держава повинна робити все, щоб ця галузь удосконалювалась, створювати сприятливі умови для роботи підприємців.
Питання сплати ФСП підприємцями, що мають у власності землю або вона надана їм в оренду є дуже актуальним. Його розглядали багато зацікавлених в цьому науковців, наприклад, К.Гривнак, В.Фінашко О.Шумський але всеодно, воно залишається до кінця нерозкритим.
Метою даної статі є особливості сплати землекористувачами фіксованого сільськогосподарського податку на прикладі приватного сільськогосподарського підприємства „Агроурожай” Жовтневого району Миколаївської області.
З 1 січня 1999 року у державі запроваджено фіксований сільськогосподарський податок (ФСП), який знижує податковий тиск на сільськогосподарських товаровиробників [1].
ФСП є загальнодержавним податком із застосовується поряд із загальною системою оподаткування. Це означає, що сільськогосподарські виробники мають право самостійного вибору системи оподаткування. Це є своєрідними зниженням податкового тиску на ПСП „Агро урожай”.
Площа земель даного господарства у 2008 році становить 2170га, рілля займає 1418га, а пасовища 752га. Загальна оцінка земельної площі становить 44 тис.грн. При обчисленні суми ФСП застосовуються ставки податку у відсотках від нормативної грошової оцінки, для ріллі та пасовищ коефіцієнт становить - 0,15. За підрахунками бухгалтера ПСП „Агро урожай” за 2008 рік сплатило ФСП у розмірі 8600грн. Починаючи з 1 січня 2005 року розрахована ПСП „Агроурожай” та задекларована ним у податковому розрахунку ФСП сума податку в повному обсязі надходить до місцевого бюджету Жовтневого району.
Розрахунок суми ФСП підприємство самостійно подає до органу державної податкової служби до 1 лютого поточного року. Сплата податку здійснюється щомісяця протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем базового звітного місяця [2].
При обчисленні питомої ваги доходу від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва в ПСП „Агроурожай” включають доходи від: реалізації продукції рослинництва і тваринництва; реалізації продукції, виробленої із сировини власного виробництва на давальницьких умовах.
Отже, сплата ФСП для власників сільськогосподарських підприємств полегшує їх податкове забов’язання, вони мають змогу не сплачувати до бюджетів різних рівнів три податки і три збори. Тому, загалом перехід на ФСП є вигідним для товаровиробників сільськогосподарської продукції [3].
ЛІТЕРАТУРА:
1.Фінашко Ф. Фіксований сільськогосподарський податок /Ф.І. Фінашко// Вісник податкової служби України. - 2008. - №43. - С. 24-25.
2.Гривнак К. Терміни подання розрахунку ФСП у 2009р / К.Л. Гривнак // Вісник податкової служби України. - 2009. - №3. - С. 16-17.
3.Шумський О. Подовження терміну дії ФСП. /О.П. Шумський // Вісник податкової служби України. - 2008. - №48. - С.- 11.