І.О.Корсак , студентка Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівик асистент А.М.Бойко

Акціонерні товариства займають досить важливе місце в економіці України. В акціонерних товариствах сконцентровано 30,1% основних засобів та 30,3% оборотних активів, формується 26,1% чистого доходу (виторгу) і 79,6% чистого прибутку підприємств всіх сфер економіки. За офіційним даними, кількість акціонерних товариств (АТ) в Україні в 2008 році становить близько 32 тис., з них 11 тис. - відкриті (ВАТ) і майже 21 тис. - закриті (ЗАТ). Вони провадять майже 75% ВВП країни. Саме в АТ зосереджено понад 60% промислово-виробничого потенціалу України [1].
Питання розвитку діяльності АТ досліджували чимало вчених: В.В.Корнєєв, О.М.Мозговий, В.В.Оскольський, присвячували свої праці зарубіжні вчені Т.Коупленд, Т.Коллер. Тому, питання про розвиток сучасних акціонерних товариств залишається відкритим та актуальним і зараз.
Поява акціонерних товариств (АТ) пов’язана з розвитком і вдосконаленням продуктивних сил. Основна причина виникнення акціонерних товариств полягає в протиріччі між зростаючим обсягом виробництва та обмеженими розмірами індивідуального капіталу.
Згадані причини змушують підприємців укладати угоди про заснування акціонерних товариств і мобілізацію капіталів завдяки випуску (емісії) акцій.
Ефективне функціонування акціонерних товариств визначається такими обставинами, що одні обумовлені самою сутністю акціонерного товариства, інші – умінням вести його виробничу, комерційну і господарську діяльність.
Перша група обставин: ступінь правової захищеності прав акціонерів від некоректних дій управляючих, наявність реальної можливості контролю господарської діяльності та управління з боку акціонерів. Друга група обставин – скорочення витрат виробництва, підвищення якості виробів, що випускаються, оптимальна маркетингова політика – це впливає на ефективність діяльності будь-якої виробничої чи комерційної структури [2].
Важливим аспектом функціонування акціонерного товариства є дивідендна політика корпорації. Тому самий ефективний шлях – контролювати виплату дивідендів, щоб мінімізувати фінансування за рахунок зовнішніх джерел. Емісія акцій — відносно дешеве джерело фінансових ресурсів, які не обтяжені борговими зобов'язаннями, що безпосередньо впливає на збільшення величини статутного капіталу і чистих активів акціонерного товариства.
Уся історія розвитку акціонерних товариств свідчить про те, що формування і методи їх створення змінювалися залежно від потреб розвитку продуктивних сил та раціонального використання факторів виробництва. Основними проблемами в подальшому розвитку акціонерних товариств є: приватизація, жорстка політика регулювання держави, доступне придбання акцій для будь-якої особи. Тому зазначені вище проблеми зумовили значний спад розвитку акціонерних товариств в Україні.

ЛІТЕРАТУРА
1. Король В.А. Проблеми управління фінансами ВАТ / В.А. Король // Фінанси України. - 2007. - №2. – С.54-57.
2. Ватаманюк З.Г. Перспективи розвитку ринку цінних паперів в Україні / З.Г. Ватаманюк, О.В.Баула // Фінанси України. - 2008. - №5. – С.110-113.

Н.В.Буячок, студентка Е 3/5
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Підприємництво в Україні після більш ніж 70-літньої перерви має невелику історію. Тому його становлення і розвиток пов'язані з чисельними проблемами фінансового характеру. Економіка України до початку 90-х років була в основному повністю одержавленою, тобто абсолютна маса підприємств перебувала у власності держави чи під таким її контролем, що говорити про інші форми власності реально було просто неможливо. Найбільше малих підприємств зосереджено у сфері торгівлі й громадського харчування - близько 50%. У галузях промисловості та будівництва - відповідно 14% і 10%. У сфері побутового обслуговування населення було створено понад 5% малих підприємств, в інших галузях частка їх становила від 0,4% до 2,4%. У сільському господарстві частка малого бізнесу дорівнює лише 2,3% у 2006 році.
З 197 127 малих підприємств, зареєстрованих у країні, реально здійснювали свою діяльність тільки 155 456, або 78,8%. Найбільший обсяг продукції був виконаний у торгівлі - 39,3% від загального обсягу в середньому на одне діюче торгівельне підприємство припадає 0,117 млн. грн виконаних робіт і послуг. У розрахунку на одне торгове мале підприємство в 2007 році припадало 2,2 тис. грн прибутку, водночас у цілому в Україні прибуток на одне мале підприємство становив лише 0,8 тис. грн. Малий бізнес не лише виготовляє продукцію, формує валовий дохід і прибуток, а й досить активно бере участь у процесі утворення централізованих державних фондів коштів за рахунок податкових платежів.
Частка приватних малих підприємств у загальній кількості функціонуючих підприємств становила близько 30%, але основна частина малих підприємств припадала на колективну форму власності (понад 65%). Малі підприємства колективної форми власності виробили більш як 3/4 усієї продукції, тоді як приватні малі підприємства тільки 16,5%. Колективні малі підприємства забезпечили одержання майже 3/4 валового доходу від реалізації продукції, у той час як приватні лише 24%. Однак прибутковими виявилися приватні підприємства, а малі підприємства інших форм власності одержали балансовий збиток. У розрахунку на одне приватне підприємство було отримано 4,85 тис. грн. балансового прибутку. З метою виходу з економічної кризи та виправлення становища, що склалося в державі у сфері малого підприємництва, Верховна Рада України намагається підтримувати підприємницькі структури.
Законом передбачається фінансування програм підтримки малого підприємництва за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, позабюджетних коштів, у тому числі коштів, одержаних від приватизації державного і відчуження комунального майна, та інших джерел фінансування, не заборонених законом.
На 2008 рік у видатковій частині Державного бюджету України на підтримку малого і середнього підприємництва було виділено 27,0 млн. грн., які спрямовані на: впровадження регіональної політики - 65,7%, активізацію фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки - 12,1%, сприяння створенню інфраструктури - 22,2%. Що стосується окремих програм сприяння розвитку і підтримки малого підприємництва, в 2007 році кошти в сумі 32,3 млн. грн. мали бути спрямовані на фінансування значних програм.
Таким чином, необхідний диференційований підхід до малих підприємств, що повинен знайти відображення у всіх законодавчих актах України, у тому числі в законах з оподаткування, податковому кодексі. Однак мало звільнити підприємців від необгрунтованого податкового тягаря, треба надати їм, особливо на початковому етапі, відповідну фінансову підтримку.

О.В.Симоненко, студентка Е 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Сучасні лізингові відносини в Україні знаходяться на стадії становлення. Існує об’єктивна потреба в розвитку лізингового бізнесу, що зумовлено необхідністю залучення інвестицій до процесу технічного оновлення виробничих потужностей підприємств. Так, понад 90% наявних у підприємствах АПК сільськогосподарських машин відпрацювали свій амортизаційних строк, а темпи списання зношеної техніки в кілька разів перевищують її закупівлі. Світовий досвід свідчить, що одним із ефективних методів інвестування, який дає змогу без різкої фінансової напруги підприємства забезпечити формування матеріально-технічної бази,є лізинг – один із найпрогресивніших методів матеріально-технічного забезпечення. В Україні в загальному обсязі інвестицій в основі засоби частка лізингу поки що не перевищує 3-5%. Низький рівень лізингового бізнесу в країні зумовлений як недосконалістю законодавчої бази, так і неврегульованістю організаційно-економічного механізму лізингової діяльності.
Економічна ситуація в Україні характеризується досить складною ситуацією: з одного боку, одні підприємства мають готову до реалізації продукції(машини,обладнання, сільгосптехніка тощо),з іншого – є такі, що не мають достатньо коштів для її придбання. При цьому понад 80% наявної в агропідприємствах сільгосптехніки відпрацювали свій амортизаційний строк, а темпи її оновлення становлять 10-15% від потреби. Щоб зупинити катастрофічне руйнування технічного потенціалу агровиробництва необхідним є пошук нетрадиційних шляхів оновлення основних засобів. Лізинг дає можливість не залучати позичений капітал і не «заморожувати » власний, економити на витратах, пов’язаних із володінням майном, встановлювати за погодженням з лізингодавцем гнучкий порядок здійснення лізингових платежів. Лізинг – це економічно вигідніша, ніж інші, форма найму завдяки відносно високому рівню лізингових платежів. Лізинговоодержувач може скористатись пільгами: лізингові платежі відносять на собівартість продукції, включають до валових витрат і, таким чином, зменшують суму оподаткованого прибутку. За умови використання лізингу, лізингоодержувач надається можливість оперативного поновлення виробничих фондів за рахунок одержання в користування нового дорогого обладнання без його повної оплатив.
Лізинг одночасно активізує інвестиції приватного капіталу у сферу виробництва, поліпшує фінансове становищє безпосередніх товаровиробників і підвищує конкурентоспроможність малого й середнього вітчизняного бізнесу. Для виробників, завдяки лізингу, розширюються можливості збуту власної продукції, особливо дорогої. Широко розповсюджений у розвинутих країнах лізинг є досить складним і багатогранним економічним явищем, оскільки в ньому поєднуються операції купівлі й продажу, оренди, кредитування та інвестування, підприємницька і фінансова діяльність. В економічному середовищі України такий вид взаємовідносин ще мало поширений через його відносну новизну, брак досвіду і недосконалість законодавчої бази Отже, впровадження лізингу завжди супроводжується багатьма труднощами. Однак без застосування лізингових схем аграрний сектор може залишитися взагалі без можливості придбати нову техніку – транспортну, сільськогосподарську чи будівельну. До основними напрямів удосконалення лізингових відносин у регіональних АПК слід віднести: доопрацювання механізму залучення фінансових інвестицій у Державний лізинговий фонд;зменшення величини лізингової маржі (до 3-4%);звільнення сільських лізингоодержувачів від сплати лізингового платежу за перший рік дії лізингової угоди з компенсацією його за рахунок державного бюджету.

А.О.Сахнюк, студентка Б 3/5
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А. М.Бойко

Розв'язати клубоправових колізій, пов'язаних із регулюванням фінансових аспектів грального бізнесу в нашій державі, і досі не вдалося. На розгляд Верховної Ради України час від часу подаються законопроекти, які пропонують всі норми щодо проведення азартних ігор викласти в єдиному документі. Тому проблема встановлення законодавчої бази для дотримання всіх правил їх діяльності та оподаткування об’єктів грального бізнесу в Україні є нагальною проблемою для розв’язання.
Донедавна стрімкому розвитку грального бізнесу в Україні значною мірою сприяло недостатнє законодавче регулювання цієї галузі. Досить поширеним серед дрібних учасників ринку є й такий метод збагачення, як нелегальне встановлення декількох гральних автоматів на один придбаний патент, тоді як згідно торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу має бути виданий на кожне окреме гральне місце. Усе вищенаведене робило цей вид діяльності більш прибутковим та як сектор економіки – більш тіньовим.
Водночас досить ефективним інструментом регулювання ринку є збільшення податкового навантаження на суб'єктів підприємницької діяльності. Вітчизняний досвід: в Україні механізм оподаткування доходів від гральної індустрії покладає обов'язок сплати податків на дві сторони – операторів ринку і фізичних осіб – гравців, у вітчизняному законодавстві визначено, що для суб'єктів грального бізнесу ставка податку на прибуток повинна бути не меншою, ніж загальна ставка цього податку – 25% до об'єкта оподаткування. Проектом Податкового кодексу передбачено, що, крім ліцензійних умов, вимоги до об'єктів грального бізнесу для проведення азартних ігор, у тому числі щодо їх розташування, повинні встановлюватися спеціальним законом, який регулюватиме таку діяльність [1]. Ставки збору за розміщення об'єктів грального бізнесу залежатимуть від розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу з розрахунку на місяць і кількості населення на певній території. Збір сплачуватиметься щороку на підставі дозволу місцевого органу влади на розміщення об'єктів грального бізнесу, що видаватиметься терміном на п'ять років. У Податковому кодексі також визначено, що сплата цього збору не звільнить операторів ринку від придбання торгових патентів і ліцензії, що видається на відповідний вид діяльності, пов'язаний з гральним бізнесом.
Досвід зарубіжних країн свідчить про те, що більш жорстко регламентувати діяльність з проведення азартних ігор можна за рахунок як підвищення фінансової відповідальності суб'єктів господарювання, так і встановлення територіальних обмежень щодо розташування гральних закладів. Причому суттєвому збільшенню дохідної частини держбюджету сприяє подорожчання ліцензій для здійснення підприємницької діяльності в цій сфері.
На думку експертів, ринок азартних ігор потребує якнайшвидшого регулювання Верховною Радою України, адже встановлення чітких правил для нього дасть змогу щороку додатково залучати до держбюджету понад 700 млн. грн А сам гральний бізнес із соціального зла для окремих категорій громадян перетвориться на потужне джерело державних надходжень, які можна буде інвестувати в розвиток пріоритетних проектів [2].

ЛІТЕРАТУРА
1. Германова О. Азарт у законі / О. Германова // Податковий вісник України. - 2007. - № 14. - С.15-18.
2. Влащук М. Податки ліквідувати! Які? / М. Влащук // Податковий вісник України. – 2009. - №2. - С. 32-36.

К.В. Звягінцева, студентка групи Е3/4
Науковий керівник: асистент А.М.Бойко
Миколаївський державний аграрний університет
Проблема ефективності капіталовкладень в економіку нашої країни на сьогодні стоїть особливо гостро. Для здійснення перетворень в економіці України потрібні значні інвестиційні вкладення. Потреба в інвестиціях для реформування й перебудови економіки постійно зростає внаслідок необхідності відновлення діючих виробничих фондів. У такій ситуації при практично повній відсутності власних коштів, здобувають значення іноземні інвестиції, як додаткове не інфляційне джерело фінансування. Загальна потреба тільки першочергових іноземних інвестицій у нашу економіку становить більше 40 мільярдів доларів США, а в умовах економічної кризи ця цифра подвоюється, в той час, як уже кілька років кількість інвестицій тримається на рівні 1—1,2 млрд. доларів на рік, чого аж ніяк не достатньо. Підвищення інвестиційної привабливості нашої держави для іноземних інвесторів є проблемою, яка потребує нагального вирішення.
Країни з перехідною економікою, такі як наша держава не в змозі вийти з економічної кризи без залучення та ефективного використання інвестицій, забезпечуючи цим самим доступ до сучасних технологій і менеджменту, інвестиції сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але й роблять динамічними інші фактори розвитку ринків товарів і послуг. Інвестиції сприяють заходам макроекономічної стабілізації, дозволяють вирішувати багато проблем соціального характеру.
Нажаль інвестиційний процес в Україні гальмується в силу суб'єктивних й об'єктивних факторів:1) політичну та економічну нестабільність;2) часті зміни законодавства. В Україні так часто переглядалися закони, що стабільною можна вважати лише постійну їх зміну. Тому, відповідно до оцінок міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає 140 місце;3) відсутність налагодженого надійного митного контролю та недоліки у Митному кодексі України, що значно ускладнює співпрацю з іноземними інвесторами;4) корумпованість влади в Україні;5) повільні темпи приватизації;6) нерозв'язаність питань земельної власності й т.п.. Все це жадає від Уряду нашої країни проведення вивіреної, науково-обґрунтованої й, у той же час, активної інвестиційної політики, основою якої повинне бути в першу чергу створення чіткої й стабільної нормативно-правової бази господарської діяльності як вітчизняних, так й іноземних інвесторів. Україна має величезний, промислово-виробничий потенціал, розвинену інфраструктуру, вигідне географічне положення. Підвищенню ефективності капітальних вкладень в Україні, на мою думку, сприятиме: оптимізація відтворювальної структури капітальних вкладень, підвищення питомої ваги капітальних витрат на технічне переозброєння діючих підприємств, їх розширення, реконструкцію;широке використання найновітніших досягнень у галузі техніко-технологічних і організаційних рішень, будівельних матеріалів і конструкцій;удосконалення організації і технології будівельно-монтажних робіт; підвищення рівня спеціалізації і кооперування в будівництві.
Отже капітальні вкладення в економіку нашої держави виступають найважливішими засобом виходу зі сформованої економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві, забезпечення технічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності. Активізація інвестиційного процесу є одним з найбільш діючих механізмів соціально-економічних перетворень.Обсяги прямих іноземних інвестицій із країн Європейського Союзу в українську економіку станом на 1 липня 2008 року збільшилися до $30 млрд, що свідчить про те, що наша держава стрімко рухається до вирішення проблеми інвестування вітчизняної економіки.

І. Валько, студентка Б 3/5
Науковий керівник: асистент А.М.Бойко
Миколаївський державний аграрний університет
З кожним роком в Україні все гостріше постає проблема відшкодування державою податку на додану вартість (ПДВ). З року в рік сума заборгованості з ПДВ перед платниками податків зростає, набуваючи катастрофічних розмірів, що зменшує можливості держави щодо її повного відшкодування, а також штовхає платників податків до використання схем ухилення від оподаткування ПДВ.
Зважаючи, що ПДВ є одним з основних дохідно-формуючих податків Зведеного бюджету України, як уже зазначалося, запровадження будь-яких змін у його справлянні матиме істотний вплив на державні фінанси. Водночас слід враховувати і необхідність підвищення дієвості регулюючого потенціалу, закладеного в цьому податку.
ПДВ зберігає переваги багаторівневого податку з обороту щодо оподаткування усіх ступенів руху товару, але одночасно ліквідує його основний недолік – кумулятивний ефект. ПДВ сплачується на кожному етапі виробничо-комерційного циклу не тільки на додану вартість , а й на раніше нарахований податок на додану вартість, тобто кінцевий споживач сплачує податок на додану вартість, створену на всіх етапах руху товару, та на податок, що був доданий на цих етапах до ціни товару. І чим більше ланок у цьому ланцюгу просування товару до покупця, тим вищим буде розмір податку в ціні товару, що реалізується кінцевому споживачеві.
Виходить, проблема функціонування податку на додану вартість полягає не тільки в тому, що існують розбіжності між особою, яка сплачує податок до бюджету, і фактичним носієм податку, а й у подвійному (а то і багаторазовому) оподаткуванні. Сума ПДВ збільшується, рухаючись від продавця до покупця, і лягає на плечі кінцевого споживача. Однак така універсальна схема перекладання можлива лише тоді, коли не порушується дія закону попиту і пропозиції, що має в ринкових умовах об’єктивний характер, тоді як податкова політика – суб’єктивна. В Україні необхідно відмовитися від радикального зниження ставки ПДВ. Більш прийнятною є пропозиція зменшити її до 18%, оскільки цей показник відповідає європейським стандартам. Адже мінімальна ставка ПДВ в Європейському Союзі не може бути меншою за 15%.
Cтавка ПДВ у країнах з розвинутою ринковою економікою є дещо нижчою, порівняно з Україною, і широко практикується її диференціація. Тобто підтверджується виправданість запропонованих напрямів реформування оподаткування доданої вартості, вказаних вище. Доцільним виглядає введення пільгової ставки ПДВ (10–12 насамперед на продукцію харчової та легкої промисловості, що стимулюватиме зростання сукупного попиту. Введення підвищеної ставки ПДВ з погляду економіки та соціології виправдане для цілого ряду товарів, які сьогодні доступні невеликому прошарку населення чи соціально шкідливі.
Розглядаючи ПДВ, слід особливу увагу звернути на розмір ставки. Спочатку її було встановлено на рівні 28%, її розміри перевищували всі допустимі межі. Тому рішення про доведення ставки ПДВ до 20 % є виправданим. Однак у сучасних умовах господарювання і такий розмір податкової ставки є завищеним. У період становлення ринкових відносин рівень оподаткування товарів народного споживання має бути поміркованішим.
Однак у будь-якому разі не викликає сумніву потреба удосконалення бази оподаткування. Сьогодні згідно з діючим порядком, до оподаткованого обороту входять складники, що не є доданою вартістю (амортизація, нарахування на фонд оплати праці, інші податки та збори, які згідно з законодавством включаються до собівартості продукції і разом з нею входять до ціни). Ці складники необхідно вилучити з бази оподаткування.

Л.О.Рижик, студентка Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

У ринковій системі господарювання категорія доходів посідає одне з центральних місць. Одержання доходів є головною метою підприємницької діяльності, основним спонукальним мотивом будь-якого бізнесу. Закони ринкової економіки не дозволяють виробляти продукцію, реалізація якої завдає збитків. Ситуація, яка складається останнім часом у сільському господарстві, не є природною. Значний вплив на формування доходів сільськогосподарських підприємств має державна політика у сферах ціноутворення, оподаткування та кредитування. Протягом тривалого часу держава не виконувала покладених на неї функцій, а здійснювана нею політика в зазначених сферах перетворилася з активного стимулятора проведення ефективних агропродовольчих реформ на руйнівну силу для виробничого потенціалу. Сільське господарство є базовою галуззю національної економіки, рівень його розвитку визначає в значній мірі стан і перспективи розвитку інших галузей. За цих обставин створення передумов для ефективної роботи аграріїв, забезпечення прибуткового ведення сільськогосподарського виробництва є надзвичайно актуальним.
Становлення та розвиток ринкових відносин в економіці України, зокрема, в агропромисловому комплексі кардинально змінили порядок формування доходів сільськогосподарських підприємств. Отже, виробляти треба не те, що можеш виробити, а те, що зможеш продати. Вимогою часу став ретельний аналіз місткості та цінової ситуації ринку з метою своєчасного внесення корективів у прогнозні показники виробництва. Особливості формування доходів сільськогосподарських товаровиробників обумовлені дією факторів, основними з яких є високий ступінь відносної демонополізації сільського господарства, нееластичність зв’язку між попитом на сільськогосподарську продукцію та цінами на неї, низька купівельна спроможність населення України.
У забезпеченні оптимальної рентабельності виробництва поряд із зниженням собівартості продукції велику роль відіграють економічно обґрунтовані ціни. По більшості видів продукції, яка виробляється сільськогосподарськими підприємствами, співвідношення собівартості та фактичних цін реалізації перебуває в останні роки в досить загрозливому стані.
Наступним питанням, яке має бути розв’язане, є розподіл і використання прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства після здійснення платежів до бюджету. Сьогодні більшість економістів сходяться переважно на думці, що у створенні споживчої вартості беруть участь не окремі елементи продуктивних сил, а всі залучені у виробництво ресурси (фактори виробництва). Відповідно при розподілі одержаного від застосування виробничих факторів ефекту кожний з факторів (праця, земля, капітал) має одержати свою частку в загальному результаті. При цьому вважаємо за можливе орієнтуватися на пропорції, які складаються між частками цих факторів у виробничому потенціалі підприємства.
Недосконалість державної економічної політики веде до стримування ефективних агропродовольчих реформ, руйнації виробничого потенціалу підприємств. Для зміни цих негативних тенденцій і вирівнювання економічної ситуації необхідно здійснити такі заходи:
- законодавчо підсилити антимонопольний контроль за формуванням цін на матеріально-технічні ресурси та послуги, які надаються сільському господарству;
- установити гарантовані ціни на продукцію сільського господарства, які забезпечували б нормативний (мінімальний) рівень рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції при контрактних закупівлях;
- не допускати протягом найближчих п’яти років внесення змін до податкового законодавства, які можуть призвести до збільшення податкового навантаження на сільськогосподарських товаровиробників;
- продовження практики пільгового кредитування галузі під сезонну нестачу оборотних засобів.

С. Л. Ткачук, студент Е 3/3
Науковий керівник, асистент А. М. Бойко
Миколаївський державний аграрний університет

В період ринкових перетворень, що супроводжуються затяжною економічною кризою в агропромисловому комплексі країни, особливу актуальність набувають проблеми забезпечення фінансової стійкості сільськогосподарських підприємств. Погіршення фінансового стану підприємств, зниження їх дохідності й рентабельності, звуження можливостей простого і розширеного відтворення – все це виступає важливою економічною передумовою для дослідження з даної тематики.
Питанням забезпечення фінансової стійкості сільськогосподарських підприємств в Україні та забезпечення умов стабільного розвитку агропромислового комплексу присвячують свої праці вітчизняні вчені: Н.І. Соловйова, Д.С. Олійник В.Я. Амбросов, М.Я. Дем’яненко, М.Й. Малік, В.Я. Месель-Веселяк та інші. Однак область досліджень з цього питання залишається ще розкритою не до кінця.
У фінансовому забезпеченні сільськогосподарського товаровиробництва суттєву роль повинні відігравати кооперативні й кредитні установи, зокрема кредитні кооперативи, їх союзи та кооперативні банки. У зв’язку з цим необхідно створити сприятливі умови для розширення мережі таких установ та підвищення гарантій повернення запозичених фінансових ресурсів.
Відновленню платоспроможності й стабілізації фінансового стану сільськогосподарських виробників аграрного сектора сприятиме практичне впровадження запропонованої програми фінансового оздоровлення сільськогосподарських товаровиробників, в основу якої покладено принцип об’єднання матеріальних і земельних ресурсів підприємств різного рівня ефективності господарювання.
Кількість фінансово нестійких сільськогосподарських підприємвст невплинно зростає. У 2008 році їх кількість зросла майже на 6% в порівнянні з 2007 роком.
Благополучний фінансовий стан сільськогосподарського підприємства - це важлива умова його безперервного й ефективного функціонування. Для його досягнення необхідно забезпечити постійну платоспроможність суб'єкта, високу ліквідність його балансу, фінансову незалежність і високу результативність господарювання.

ЛІТЕРАТУРА
1. Соловйова Н.І. Основні компоненти фінансової стійкості сільськогосподарських підприємств / Н. І. Соловйова // Економіка АПК. – № 1. – 2009. – С.81-89.
2. Олійник Д.С. Необхідність та напрями бюджетної підтримки сільськогосподарського виробництва в Україні / Д. С. Олійник // Наукові праці НДФІ.–2008.–Вип.4(29).–С.13-19.

О.ОБурдейна, студентка Е 3/1
Науковий керівник асистент А.М.Бойко
Миколаївський державний аграрний університет
Формування конкурентоспроможного агропродовольчого виробництва в умовах нестабільного розвитку економічного стану країни потребує розробки та впровадження ефективного механізму банківського кредитування. Однією із головних особливостей аграрного виробництва є те, що воно має сезонний характер виробництва. Тому для забезпечення стабільного розвитку аграрного сектора, розширення та оновлення виробничих фондів потрібно, перш за все довгострокові кредити, оскільки короткострокові розв’язують лише проблему отримання коштів для проведення сезонних робіт.
Останнім часом простежується тенденція до зростання обсягів довгострокового кредитування економікою України, у тому числі і сільського господарства. Питома вага довгострокових кредитів, отриманих суб’єктами господарювання у 2008 році становило 21,3%, а сільськогосподарськими підприємствами 1,46 % в загальному обсязі коштів наданих економікою України на умовах кредиту.
Позитивні тенденції спостерігаються не лише в обсягах та структурі банківських кредитів, але в умовах їх надання. Так, у період з 2005 по 2008 роки процентні ставки банків за кредитами у національній валюті знизилися з 40,3 % до 16,4 %, тобто майже на 24 пункти.
На сьогодні в умовах кризового стану економіки країни обсяг довгострокових кредитів знизився на 50%, порівнюючи з минулими роками. Така ситуація виникла в результаті того, що сільськогосподарські виробники не спроможні погасити суми заборгованості за позиками.
Існуюче співвідношення вартості кредитних ресурсів і рентабельності аграрних підприємств є причиною заборгованості сільськогосподарських товаровиробників, погашення якої приводить до витрачання прибутку. Крім того, зменшення розміру кредитних ставок не усуває ризику не повернення позичених коштів, оскільки рівень рентабельності вітчизняних аграрних підприємств не лише не покриває, але і залишається значно нижчим від їх рівня, тому банки в процесу співпраці висувають підприємствам ряд вимог. По-перше, позичальник повинен забезпечити кредит ліквідною заставою, предметом якої виступають переважно сільськогосподарська техніка, худоба, майбутній урожай. Другою умовою є страхування майні та майбутнього урожаю, тобто у випадку втрати застави зобов’язання щодо погашення позики бере на себе страхова компанія.
Основною причиною низького рівня кредитування агропромислового комплексу є незадовільний фінансовий стан підприємства, що не взмозі повернути позичені кошти, тому впроваджена з 2000 року програма часткової компенсації кредитних ставок підприємствам АПК є значним кроком держави у стимулюванні банківського обслуговування аграрного сектора, характерною особливістю механізму реалізації якої є перевищення частки компенсації вартості довгострокових кредитів, спрямованих на оновлення і технічне переоснащення над часткою короткострокових, що використовується переважно на поточне фінансування.
Таким чином, банківський кредит грає головну роль у забезпеченні функціонування аграрного виробництва. На сьогодні банки зменшили обсяг надання кредиту через не стійкий фінансовий стан та неплатоспроможності сільськогосподарських підприємств щодо повернення позичок. Також негативна ситуація щодо нестабільності валютного курсу призвела до інфляційного процесу, який безпосередньо впливає на підвищення рівня цін на сировину, і тим самим збільшилася собівартість продукції в результаті чого знизилася прибутковість та рентабельність підприємства в цілому.

І.С.Нікітенко, студентка Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.М.Бойко

Відсутність належного теоретико-методичного забезпечення санації та замала державна фінансова підтримка виробничих структур, призвели до невпинного зростання кількості фінансово неспроможних підприємств. На сьогоднішній день постало питання нейтралізації причин такої ситуації для вирішення проблеми банкрутства підприємств в Україні. Адже підприємства та організації є базовою ланкою економіки і їх банкрутство завдає збитків не лише акціонерам та кредиторам, а й державі, оскільки це створює передумови для зменшення податкових надходжень до бюджету та зростання безробіття. Саме тому особливої актуальності набувають дослідження щодо механізму та інструментів санації, які можуть реально застосовуватись при проведенні оздоровчих процедур на українських підприємствах.
Одним із найбільш важливих аспектів антикризового управління є проведення оздоровчих і відновлювальних заходів подолання кризи на підприємстві. Щодо механізмів за допомогою яких досягаються цілі санації, то можна виділити наступні: усунення неплатоспроможності, відновлення фінансової стійкості, зміна фінансової стратегії з метою прискорення економічного зростання.
Санація в залежності від глибини кризи може бути спрямована на реорганізацію підприємства або на рефінансування боргів підприємства. Напрямки та форми санації: перший напрямок застосовується у випадках виникнення глибокої фінансової кризи і оздоровчі заходи передбачають зміну організаційно-правової форми, власності або перше і друге. Такий напрямок санації може мати наступні форми: злиття, поглинання, розділення, перетворення, приєднання підприємства в акціонерне товариство, передача підприємства в оренду, приватизація підприємства.
Другий напрямок санації застосовується на підприємствах, де виникає легка фінансова криза чи її ознаки. Такий напрямок оздоровлення підприємства не супроводжується зміною статусу юридичної особи санує мого підприємства. Такий напрямок санації може мати наступні форми: погашення боргу підприємства за рахунок коштів бюджету, санаційні заходи за рахунок коштів кредиторів (надання цільового банківського кредиту, пролонгація кредиту, переказ боргу на іншу фізичну та іншу юридичну особу, випуск облігацій під гарантію санатора).
Основні передумови проведення санації: правові (нормативно-законодавчі) передумови; загальноекономічні передумови ( наявність попиту на продукцію кризового підприємства; здатність до формування та утримання конкурентних переваг; стратегічна важливість підприємства для держави); ресурсні передумови (достатність часу на вирішення задачі, достатній обсяг повноважень кризових управляючих стосовно вибору методів вирішення задачі, достатність фінансів для вирішення задачі, трудові ресурси, капітальні ресурси, земля); мінімальний набір фінансово-економічних передумов (здатність підприємства до забезпечення ліквідності, здатність до відновлення прибутковості).
Таким чином, санація підприємств являє собою сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення. Приведення ж підприємства до оздоровлення здійснюється одним із двох напрямків: рефінансуванням боргів або реорганізацією підприємства.