І.І. Бендерська, студентка групи Б 2/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник Н.В. Данік
Інформатизацію і впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) в усі сфери суспільного життя, діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування визначено одним із пріоритетних напрямів державної політики в Україні.
Головним завданням розвитку інформаційної інфраструктури у сфері фінансів є забезпечення інформаційної підтримки ефективної системи управління державними фінансами, яка сприятиме поліпшенню державного управління бюджетною сферою, задоволенню інформаційних потреб державних установ, підтримуватиме розширення функціональності фінансової системи з метою забезпечення прозорості й цілісності звітності.
Головне завдання сучасного етапу розвитку системи державних фінансів полягає у побудові якісно нової інтегрованої системи, здатної забезпечити формування й реалізацію узгодженої державної податково-бюджетної і макроекономічної політики, підтримувати й координувати дії її учасники, бути ефективним інструментом соціально-економічного розвитку країни та підвищення соціальних стандартів життя, населення, забезпечити економічну й фінансову стабільність у державі. Система має забезпечити ефективність і результативність державних фінансів, цільове й ефективне використання фінансових ресурсів.
У вересні 2008 року Верховна Рада України ратифікувала Угоду щодо реалізації Проекту модернізації системи управління державними фінансами між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку (МБРР). Головною метою впровадження Проекту є об'єднання учасників системи управління державними фінансами в єдину централізовану інформаційно-аналітичну Систему управління державними фінансами (СУДФ) в Мінфіні, Держказначействі та ГоловКРУ, що сприятиме вдосконаленню управління державними фінансами завдяки підвищенню його операційної ефективності й прозорості.
Стосовно існуючої інформаційної інфраструктури,то головним недоліком є дезінтеграція інформаційно-аналітичних відомчих систем учасників системи управління державними фінансами та розпорошеність відповідних інформаційних ресурсів, зокрема, відсутність інтегрованої бази даних державних органів влади, які мають певне відношення до планування, використання або контролю фінансових потоків держави. Проблемними також є автономне функціонування окремих компонент системи управління державними фінансами, низький рівень вирішення питань прозорості й публічності інформації, низька адаптивність щодо впровадження у практику зарубіжного досвіду роботи у сфері державного внутрішнього фінансового контролю, відсутність уніфікації нормативно-довідкової інформації, відсутність стандартів щодо реалізації електронних адміністративних регламентів і послуг.
Одним із основних напрямів удосконалення системи управління державними фінансами й функціонування державного бюджету є розробка та впровадження інтегрованої системи управління, завданнями якої є:
— підтримання реорганізації, задоволення інформаційних потреб та нової
функціональності (бізнес-процеси та інформаційні потоки) Мінфіну;
— розширення функціональності казначейської системи з метою забезпечення кращої підзвітності, прозорості й цілісності;
— надання нових можливостей для ефективного інформаційного обміну між фінансовими й фіскальними органами, що входять до складу цієї системи;
— покращання державного управління та забезпечення оперативності інформації щодо стану надходження доходів і оцінки ефективності державних видатків.

В.М.Влас, студентка групи Е3/5
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник А. В. Бурковська

Виникнення у вересні - жовтні 2008 року нової хвилі кредитної кризи у розвинутих країнах, катастрофічне зниження левериджу міжнародних банків та зменшення схильності інвесторів до прийняття ризиків негативно позначилися на вартості та обсягах зовнішнього фінансування країн з ринками, що формуються.
Проблемам антикризового управління присвячені новітній науковій праці таких українських авторів, як В.О. Василенко, Н.А. Горєлов, О.Д. Гудзинський тощо, зарубіжних – С.С. Бузановський, А.П. Градов, Г.К. Таль, А. Хікман. Однак створення методичних і теоретичних положень раціонального функціонального антикризового управління діяльністю сільськогосподарських підприємств в більшості наукових праць не розкриті повною мірою.
Сільське господарство – це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів і з метою забезпечення операційної діяльності. Слід врахувати витрати і вигоду інвестиційної політики в короткостроковому і тривалому періодах.
При настанні кризових ситуацій не рідко інвестори бувають зацікавленні у підтримці життєздатності підприємства – виробника. В таких випадках можуть бути проведенні певні заходи щодо виведення підприємства з кризової ситуації. За цих умов підприємства – боржники повинні активніше співпрацювати з інвесторами.
Однак ця сфера діяльності менш приваблива порівняно з рядом інших галузь народного господарства. Адже в сільському господарстві існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу та одержанням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно не виправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунку формування за рахунок власних джерел, а понад цього за рахунок кредитів.
В економічній літературі як одним із заходів щодо антикризового управління господарюючого суб’єкта пропонується здійснення нової амортизаційної політики.
В умовах тяжкої кризи в сільському господарстві,яка супроводжується жорсткими фінансовими обмеженнями, розвиток аграрної сфери ефективніший при використанні інтегруючих (комплексних) інвестицій.
Однак ключовими проблемами аграрного сектора залишається необхідність запровадження механізмів іпотечного кредитування та відсутність ефективних механізмів залучення підприємствами АПК кредитних ресурсів, брак довгострокових інвестицій.
Розвиток фінансово-кредитної інфраструктури аграрного ринку повинен забезпечуватися удосконалення банківської діяльності в сфері кредитних операцій, створенням кредитних спілок, лізингових компаній.
Отже, аграрний сектор потребує зацікавленості й діяльності вітчизняних сільгоспвиробників, інших виробників аграрної сфери, інвесторів, банків, працюючим у сільському господарстві, в реалізації антикризових програм, спрямованих на оздоровлення, реструктуризацію інноваційних технологій.

І.О. Корсак, студентка Е 3/5
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник: А.В. Бурковська

З 1990 року в Україні почався етап відродження фондових бірж. Цей процес в умовах глибокої кризи проходив дуже боляче. По суті, ринок фінансових активів формувався в умовах економічної та політичної нестабільності. Тим не менше, в останні роки стає помітною тенденція до його успішного формування та подальшого розвитку.
1991 рік став роком утворення Української фондової біржі, родоначальником якої вважається Київська біржа, утворена у 1865 році. Серед її акціонерів (усього їх біля 30) такі великі республіканські банки, як Укрінбанк, Агропомбанк, Укрсоцбанк, Агропромбанк “Україна”, Ощадний банк України, регіональні банки в Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку, Ужгороді, Криму. Перші торги на УФБ відбулися 6 лютого 1992 р. В даний час, крім основної біржі, функціонують 25 її філій по всієї Україні. 13 грудня 1993 р. відбулися перші електронні торги.
1996 рік ознаменував собою прийняття і введення в дію Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”. Цей закон визначає правові основи здійснення державного регулювання фондового ринку і державного контролю за випуском і обертанням цінних паперів та їх похідних в Україні.
Треба зазначити, що розвиток фондових бірж на Україні не був однозначним. Про це свідчать статистичні дані, щодо кількості фондових бірж та обсягів торгів на офіційно оформлених ринках. Так у 1996 році обсягів торгів підвищилися на 30,3%, у 1997 – майже в 30 разів, а у 2005 знизився на 28,6%. Це свідчить, про нестабільний розвиток фондової справи в Україні.
Операції, здійснювані на українському фондовому ринку, показують, з одного боку, те, що його зародження відбулося, а з іншого, - що він може і законсервуватися, не стати тим інститутом, що є ядром сучасних ринкових відносин, якщо не відбудеться дійсне роздержавлення і приватизація, не будуть створені акціонерні товариства, самостійні підприємства, не з'являться цінні папери, що будуть відображати реальний капітал - засоби виробництва, землю, товар. Лише в цьому випадку можна сподіватися на створення умов для ринкової середи, переміщення капіталу від інвестора до виробника, переливу його з однієї галузі до іншої.
УФБ вважає за необхідне створення централізованого фондового ринку України, і одним з головних елементів цього ринку є єдина національна фондова біржа. Фондова біржа сприяє встановленню єдиної ціни на цінні папери, оскільки їхня вартість визначається ринковим шляхом у процесі торгів. Це дає можливість протидіяти спекуляціям цінними паперами внаслідок створення їхнього штучного курсу в різних регіонах, а також унеможливлює продаж фіктивних паперів.
Як видно з вищесказаного, в умовах перехідної економіки приватизаційні процеси та розвиток фондового рину є взаємозалежними категоріями, що потребують ретельного вивчення впливу одне на одного. Практика функціонування фондового ринку показує, що ринок недержавних цінних паперів розвивається більш високими темпами. Проблема також в тому, що біржа знаходиться на “голодному пайці”, тобто немає товару - цінних паперів.

Література
1. Костіна Н.І., Марахов К.С. Проблеми формування фондового ринку в Україні // Фінанси України. – 2000. – №2. – С. 30 – 36
2. Мозговий О.М. Фондовий ринок: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 316 с.

Є. Юрченко, студентка Е 3/5
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник: А.В. Бурковська
Фондовий ринок, і його організований сегмент, осередком якого виступає фондова біржа, виконує найважливіші функції у ринковій економіці, насамперед, як складова ринку капіталу. Станом на 31.12.2006 року він налічував у своєму складі 8 фондових бірж і 2 позабіржові торгово-інформаційні системи, все ж зараз їх роль в економіці, в її інвестуванні, залишається незначною.
Визначити ступінь розвитку фондового ринку України неможливо без кількісної та якісної оцінки структури цінних паперів, що представлені на ньому.Фондовий ринок України є таким, що динамічно розвивається та постійно пропонує інвесторам нові види цінних паперів. Станом на 01.01.2007 загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), дорівнював 291,08 млрд грн. У 2006 році ДКЦПФР було зареєстровано 1419 випусків акцій на загальну суму 43,54 млрд грн, що на 18,73 млрд грн більше, ніж у 2005-му.[1] Український фондовий ринок унікальний тим, що організований ринок цінних паперів займає на ньому вкрай вузький сегмент. У період 2000-2006 рр. питома вага ринку акцій у загальному торговельному обороті фондового ринку зросла в 1,56 рази. Аналогічний показник на організованому ринку знизився в 3,18 рази. Частка цього сегмента ринку в загальних обсягах угод із акціями на фондовому ринку й у торговельному обороті організованого ринку цінних паперів України знизилася у 2006 р. порівняно з 2000-м, відповідно, в 5,97 та 3,18 рази. За 2000-2006 pp. торговий оборот фондового ринку України збільшився з 39,2 млрд, до 492,8 млрд. грн, (у 12,6 раза). У той самий період торговий оборот організованого ринку цінних паперів зріс із 2,8 млрд. до 29,5 млрд. грн. (у 10,5 р.), а його відношення до ВВП - з 1,6 до 5,4% (у 3,4 р.). Разом з тим частка організованого ринку в загальному обсягу угод на фондовому ринку знизилася з 7,1 до 6%, а частка організованого ринку акцій у відповідному сегменті фондового ринку - з 18,5 до 3,1 %[2].
За оцінками фахівців, рівень "free-float" українських публічних компаній не перевищує 8 %, тоді як для російського ринку акцій цей показник становив 17,9 % у 2005 році і 21,4 % — у 2006-му, а для польського — відповідно, 35,0 % і 37,2 %[2]. При цьому,15 компаній, які становили 5,1 % від загальної кількості емітентів акцій, що були занесені до котирувальних списків, забезпечили 58,9 %. За період 2000-2006 рр. обсяг угод на вітчизняному фондовому ринку збільшився з 7,21 до 97,58 млрд. дол., або в 13,53 р., а відношення його торговельного обороту до ВВП зросло з 23,0 % до 91,6 %, і або в 3,98 р., що свідчить про значну й зростаючу роль фондового ринку в економіці України.
Аналіз фондового ринку в Україні виявив цілу низку проблем: високий ступінь маніпулювання, асиметричність інформації, низька ліквідність і капіталізація, невеликі обсяги. Виникає нагальна потреба удосконалення інфраструктури вітчизняного фондового ринку, докорінних перетворень на організованому фондовому, захист державних інтересів на шляхом обмеження доступу нерезидентів та впровадження такого виду цінних паперів, як "золота акція"; вжиття заходів щодо централізації та організованості фондового ринку: заборона укладати угоди купівлі-продажу цінних паперів на неорганізованому ринку, що підвищить ліквідність, підвищення рівня компетентності,як з боку фахівців, так і з боку населення, що сприятиме залученню вільних фінансових ресурсів домашніх господарств.
Література:
1. Розвиток фондового ринку: проблеми й перспективи./ Чернишук В. Р.// Фінанси України.-2008.-№8.- ст. 96-103.
2. Аналіз стану та перспективи розвитку фондового ринку України./ Назарчук М. І.// Фінанси України.- 2007.-№12.- ст. 83-91.

О.С. Устименко, студентка Е 3/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник: А.В. Бурковська
За останнє десятиліття золото подорожчало більш ніж утричі, додаючи в ціні щороку в середньому по 12%. Це перекривало інфляцію, а реальний прибуток становив 6-8%. Отримати ж можна від 10 до 20% щороку від вкладу у дорогоцінні метали, в цьому випадку можна виграти на тому, що золото просто зросте в ціні. Хоча, металеві депозити в Україні пропонують декілька банків у середньому під 5% річних, а це в 4 менше, ніж прогнозувала на цей рік інфляція. Банк за самопереведення з цінних металів до грошей і назад бере комісії. Комісія може становити всі 10%; викуповуючи золото банк бере гроші ще й за експертизу, тож в результаті, навіть з урахуванням подорожчання самого металу, замість заробітку можна зазнати збитків[3].
Офіційна ціна золота на COMEX у відповідності до його активного ф’ючерсу (квітень 2008) склала 12 лютого 949,2 дол./унція, а її котирування в ході торгів досягли значення 954,0 дол./унція - це найвищі показники з середини липня 2008р. Хоча долар 12 лютого закріпив свої позиції на ринку світових валют, а ціна нафти на біржі в Нью-Йорку впала до найнижчого рівня за останні два місяці, покупки золотих злитків продовжились через збереження стабільного інвестиційного попиту на золото, котре дуже швидко може перевищити цінову відмітку 1000 дол./унція[1].
Золото поважають у всьому світі за його цінність і багату історію. Перші монети, що мали в собі золото, датуються 800 рр. до н.е., і на протязі наступних століть люди продовжили копити золото. На відміну від паперових грошей, монет або інших активів, золото зберігає свою цінність надовго - люди бачать в ньому спосіб зберегти і передати своє багатство від одного покоління до наступного, передає NEWSru.com. Хоча долар - одна з найважливіших резервних валют у світі, коли його купівельна сила падає, це часто спонукає людей цінити стійкість золота. Ціна золота майже втричі збільшилася з 1998 по 2008 роки, майже досягнувши рівня 1000 доларів за унцію на початок 2008. Золото історично слугувало чудовим бар’єром проти інфляції, тому що його ціна має тенденцію підвищуватись, коли прожитковий мінімум зростає. Відносна купівельна спроможність золота в період дефляції зростає, у той час як інші ціни різко падають. Золото зберігає свою ціну не тільки у часи фінансової, але й геополітичної нестійкості. Його часто називають "кризисним товаром", - тому що ціна золота зростає в часи політичних криз. Так, ціни на золото виростали помітніше всього, коли загострювалася напруженість у відносинах США з Іраном і Іраком в 2007 і 2008 роках. Більша частина поставок золота на ринок з 1990- х років полягала в продажах золота в злитках зі сховищ глобальних центральних банків. Цей процес сповільнився в 2008 році. Видобуток золота із шахт знижується з 2000 року. Згідно Bullionvault.com, щорічний видобуток золота впав від 2,573 тис. тонн в 2000 році до 2,444 тис. в 2007- му. Розробка нового родовища займає від п'яти до десяти років, а скорочення поставок неминуче приводить до росту цін на дорогоцінний метал. Ріст економік країн, що розвиваються підвищив попит на золото. У багатьох із цих країн золото - частина культури. Індія - одна з найбільших споживачів золота у світі, особливо в жовтневий весільний сезон - традиційна пора року, коли росте попит на золоті прикраси. Хоча ціна золота може змінюватися в найближчій перспективі, цей дорогоцінний метал завжди мав довгострокову цінність. Золото слугувало перешкодою проти інфляції й ерозії основних валют[2].
Література
1. Цена золота на COMEX второй день сохраняется на рекордном уровне за последние семь месяцев. РБК-Украина, - Киев, 13.02.2009.
2. Восемь причин инвестиций в золото. Ореанда-Новости, - Москва, 12.11.2008.
3. http://www.interfax.com.ua/rus/eco/8321/ Цена на золото выросла до максимума за 7 месяцев.

Е.А. Новак, студентка Б3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник: Г.М.Рябенко
У сучасних умовах господарювання, за наявності на вітчизняному фінансовому ринку альтернативних варіантів капіталовкладення із різним ступенем ризику та доходності, великого значення набуває кредитний аналіз підприємства, як об’єкта інвестування. Таке комплексне оцінювання передбачає застосування цілої низки методів фінансового та економіко-математичного аналізу з метою прогнозування ймовірності дефолтів (банкрутства) підприємства та визначення надійності відповідних капіталовкладень. Систематизація й удосконалення існуючих підходів до кредитного аналізу підприємств полегшать вибір методів діагностування окремо взятого підприємства для прийняття ефективних інвестиційних рішень.
Здійснення оцінки надійності підприємств грунтується на проведенні трьох етапів, причому на кожному етапі суб’єкт аналізу може отримати певний висновок щодо надійності об єкта аналізу. Далі, залежно від цілей, організаційних та інших умов аналізу, суб’єкт може переходити або на наступний етпа , або відмовитись від подальшого аналізу.
Здійснення оцінки надійності підприємств здійснюється за наступними етапами. Перший етап - експрес-аналіз надійності підприємства. Вихідними даними для проведення експрес-аналізу є окремі статті балансу підприємства, які використовуються для розрахунку незалежних змінних. Експрес-аналіз надійності підприємства починається з розрахунку інтегрального показника його фінансового стану з допомогою дискримінатного та інших методів математико-статистичного аналізу.
У деяких випадках після знаходження інтегрального показника за певною моделлю дискримінатного аналізу однозначний висновок про фінансовий стан підприємства зробити неможливо (значення інтегрального показника потрапляє в зону невизначеності з позитивною чи негативною динамікою) У такому разі потрібно провести додатковий фінансовий і якісний (експертний) аналіз надійності піприємства.
Другий етап – стандартний аналіз надійності підприємства. Вихідними даними для проведення стандартного аналізу є основна фінансова звітність підприємства (форми 1-3). Стандартний аналіз ґрунтується на загальній оцінці фінансового стану підприємства за звітний період за допомогою методів фінансового аналізу.
Загальна оцінка фінансового стану підприємства проводиться за такими основними етапами: складання агрегованого балансу та його оцінка; розрахунок системи коефіцієнтів; порівняння коефіцієнтів із нормативними і середніми по галузі; висновки щодо загальної оцінки фінансового стану підприємства.
Третій етап – деталізований аналіз надійності підприємства. Вихідними даними для проведення деталізованого аналізу є повна фінансова звітність підприємства й додаткова інформація про якісні чинники діяльності підприємства.
Після проходження всіх трьох етапів кредитного аналізу відповідно до запропонованого алгоритму робиться остаточний висновок щодо надійності (кредитоспроможності) підприємства та ймовірності його банкрутства. Системність зазначеного підходу досягається шляхом застосування певної системи методів і моделей оцінки та прогнозування надійності підприємств. Так, на етапі експрес-аналізу застосовано математико-статистичні методи , передусім дискримінантний ; на етапі стандартного аналізу – фінансові методи; на етапі деталізованого аналізу додається якісна оцінка чиників діяльності підприємства з допомогою експертних методів.
Універсальність цього підходу обумовлена можливістю заміни або додавання на будь-якому за етапів окремих методів і моделей аналізу без порушення загального алгоритму оцінки надійності підприємства.

Бузнік А.О. , студентка групи Б3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник Рябенко Г.М.
В Україні гостро стоїть завдання досягнення економічного зростання випереджальними порівняно з розвинутими країнами темпами, адже нині спостерігається значне технічне і технологічне відставання нашої країни від держав зі сталою ринковою економікою.
Вирішення окреслених завдань передбачає формування розвинутого господарського комплексу з високою конкурентноспроможністю вітчизняних підприємств, зміцнення їх пропозицій як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Для досягнення таких результатів Україні потрібно активізувати свою державну фінансову політику, спрямувавши її на забезпечення сталого економічного зростання високими темпами.
За сучасних умов у розвинутих країнах держава активно впливає на економічне зростання. Державне регулювання передбачає оптимізацію рівня нагромадження капіталу та заощаджень, а також обсягів і напрямів (до різних секторів господарського комплексу) інвестиційної діяльності. Важливу роль відіграють державні видатки на економічну діяльність, створення достатніх умов для залучення і раціонального використання іноземних інвестицій. Державному регулюванню також підпадає проведення експортно-імпортних операцій з метою формування найбільш раціональної їх структури для забезпечення економічного зростання.
Особливу увагу привертає питання активізації фінансової політики, спрямованої на формування інфраструктури, необхідної для нормального функціонування ринкової економіки.
В Україні на особливу увагу заслуговує питання активізації державної фінансової політики, спрямованої на створення достатніх умов для підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств. При цьому держава повинна диференційовано підходити до його різних складових: великих господарських комплексів, середніх підприємств, малого бізнесу. Стимули до впровадження інновацій в Україні залишаються слабкими. Практично відсутня підтримка встановлення венчурного підприємництва.
В Україні вимагає вдосконалення і грошово-кредитна політика, яку слід спрямувати на забезпечення високих і стійких темпів економічного зростання. Для цього необхідно обмежити немонетарні (передусім фіскальні) фактори інфляції. З виконанням важелів кредитної політики інвестиційні ресурси слід орієнтувати, у першу чергу, на розвиток вітчизняного бізнесу. Важливим фактором є зважене регулювання обсягів і структури бюджетного дефіциту і державного боргу. Нагальною залишається і боротьба з тіньовою економікою.
Державна підтримка економічного зростання відіграє важливу роль у підвищенні рівня життя громадян. В Україні проведення такої політики ускладнюється перехідним станом економіки та відставанням від передових країн. Розв’язання цих проблем вимагає активізації державної підтримки економічного зростання та її спрямування на реалізацію довгострокових програм.
Пропонуються такі засоби активізації підтримки економічного зростання в Україні: збільшення обсягів та підвищення результативності державного фінансування інфраструктури, посилення стимулюючої функції оподаткування, спрямованого на підтримку інноваційної активності бізнесу (запровадження податкових пільг для збільшення інвестицій та впровадження інновацій), забезпечення стабілізації розвитку грошово-кредитної системи шляхом обмеження дії немонетарних факторів інфляції.

Н. С. Безугла, студентка групи Б 3/3
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник - Г. М. Рябенко

Ризиковий характер підприємницької діяльності, невизначеність і непередбачуваність багатьох факторів зовнішнього середовища, а також політична й економічна нестабільність в Україні та підвищення рівня конкуренції значно актуалізували проблему виживання підприємства в існуючих умовах господарювання. Такий стан зумовлює потребу в коректному визначенні рівня економічної безпеки підприємства, виявленні зон ризику та своєчасній розробці комплексу антикризових заходів. Діагностика рівня економічної безпеки має бути не тільки інструментом визначення здатності підприємства до виживання, а й індикатором характеру й напрямків оздоровчих заходів.
З метою формування ефективного й адекватного вітчизняним умовам господарювання інструмента виявлення і прогнозування кризових явищ підприємства та визначення шляхів підвищення його економічної стійкості необхідно використовувати «тримірну діагностику рівня економічної безпеки підприємства», що залежить від трьох основних параметрів: поточної, тактичної та стратегічної економічної безпеки. Особливість цього підходу – рівень економічної безпеки залежить від певного проміжку часу.
Поточна економічна безпека передбачає відсутність дотримання загроз, здатних призвести до припинення життєдіяльності підприємства; дотримання необхідного рівня поточної безпеки є обов’язковою умовою функціонування підприємств. Для оцінки цієї складової запропоновано використовувати ряд фінансово-економічних показників, які характеризують: рівень фінансової незалежності підприємства; стан ліквідності його активів; фінансово-економічні результати діяльності підприємства.
Тактична економічна безпека відображає здатність підприємства до відтворювання у процесі реалізації ним господарської діяльності; характеризує ефективність організації виробничо-господарської й комерційної діяльності підприємства, раціональність використання його економічного потенціалу. Необхідно оцінювати такі основні складові:
- виробничо-технічну, яка відображає ефективність використання основних і оборотних засобів підприємства у процесі здійснення ним виробничої діяльності;
- інтелектуально-кадрову, що характеризує ефективність використання трудових ресурсів підприємства, позитивний ефект, який досягається в ході роботи промислово-виробничого персоналу та зумовлений раціональною організацією й мотивацією трудової діяльності;
- комерційну, яка визначає маркетингову й постачальну тактику підприємства, залежить від ступеня ризику діяльності, що пов'язаний із реалізацією готової продукції та закупівлею сировини й матеріалів.
Стратегічна економічна безпека характеризує рівень економічного потенціалу підприємства, який обумовлює здатність підприємства до подальшого успішного функціонування та є підтвердженням правильності обраного напрямку розвитку.
Основні складові стратегічної безпеки підприємстві: ринкова, яка відображає конкурентоспроможність підприємства на галузевому ринку, перспективи реалізації продукції підприємством; соціальна, що характеризує інтелектуально-кадровий потенціал; інноваційно-технологічна, яка характеризує ступінь відповідності рівня технологічного розвитку підприємства науково-технічному розвитку галузі народного господарства і світової економіки; сировинна і енергетична; екологічна.
Запропонований тримірний підхід найкраще відбиває теоретичну сутність економічної безпеки підприємства як його здатність до ефективного функціонування сьогодні й успішного розвитку в майбутньому.

Н.В. Буячок, студентка Е 3/5
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.В. Бурковська

Останнім часом динаміка рівнів інфляції в Україні викликає занепокоєння. Якщо в 2006 році споживчі ціни зросли на 11,6%, в 2007— на 16,6%, то у першому півріччі 2008 року —- на 14,9 %. Урядові експерти вважають найважливішою причиною сплеску інфляції спадок 2007-го та підвищення світових цін на енергоресурси та продовольчі товари.
Деякі дослідники вважають, що інфляція в Україні має насамперед монетарний характер. Швидке зростання експорту в умовах відносно стабільного обмінного кусу долару призводить до надмірного приросту грошової маси, що є потенціалом майбутньої інфляції. Реалізація цього потенціалу залежить від номінального підвищення заробітної плати, що за відсутності відповідної пропозиції товарів та послуг спричиняє зростання рівня цін [2]. Однак чому в Україні підвищення попиту не стимулює зростання виробництва, як це відбувається у розвинених країнах, а призводить до розбалансування грошової та товарної маси?
Ряд економістів пояснюють високий рівень інфляції насамперед штучно завищеними доходами населення. Інфляційна модель економіки сформувалася у нас із 2005 року, оскільки із цього часу темпи приросту реальної зарплати істотно перевищують темпи росту ВВП. Тому для подолання інфляції необхідно зменшити соціальне навантаження на економіку. Витрати на оплату праці (включаючи відрахування на соціальне страхування) в 2004 році становили 6,6%, а в 2006 році — 7,9% витрат на реалізовану продукцію.
Середня вартість години праці у ЄС (включаючи соціальні виплати, здійснювані роботодавцями) становила в 2006 році 20,35 євро. Українські працівники одержують значно меншу частку створеного ними продукту в порівнянні з колегами з розвинених країн. Якщо в Україні частка заробітної плати у ВВП становила в 2006 році 49,4%, то відповідний показник у країнах ЄС — в середньому 65%. Постійне вилучення у працівників значної частини необхідного продукту негативно впливає на економіку, призводить до злиденності більшості населення, «відтоку мізків» за кордон, тому без радикальної зміни існуючих пропорцій розподілу доходів не обійтися. Це — найважливіша умова подолання бідності, збільшення обсягу внутрішнього ринку, соціальної переорієнтації економіки. Однак наближення частки заробітної плати у ВВП до рівня розвинених країн потребує випереджаючого зростання реальної зарплати порівняно із продуктивністю праці.
Хоча зростання цін на енергоресурси, підвищення зарплати та монетарні чинники вплинули на динаміку цін, ці фактори далеко не ПОВНОЮ мірою пояснюють причини спалаху інфляції. Існують більш важливі чинники, які заслуговують на увагу з боку дослідників. Будь-який підприємець прагне до збільшення прибутку. Найпростіший шлях досягнення цієї мети — підвищення цін. Головний стримуючий фактор — механізм конкуренції. Саме формування конкурентного середовища в Україні в результаті ринкових реформ, проведених у 90-ті роки минулого століття, стало одним з найважливіших факторів, що дозволили перебороти гіперінфляцію [1].
Отже, інфляція не є самостійною проблемою. Це— симптом того, що економіці не дають нормально розвиватися, реакція підприємців на несприятливі умови господарської діяльності. Розвиток підприємництва та конкуренції — єдиний шлях забезпечення стабільного, економічного зростання при мінімальній інфляції. Однак формування сприятливого для підприємництва середовища та справедливих умов конкуренції вимагає чітко продуманої довгострокової програми.
Література
1. Башко В.Й., Карпенко Г.В. Аналіз основних факторів інфляції в Україні //Фінанси України. – 2008. - №11. – с. 29-41.
2. Щербак А. Як приборкати інфляцію в Україні // Економіст. – 2008. - №9. – с.43-45.

О.В. Березницький, студент ЗЕД 5/1
Миколаївський державний аграрний університет
Науковий керівник асистент А.Ю. Долгоаршинова

На сьогодні організована злочинність активізувалася у багатьох сферах, серед яких необхідно виділити шахрайство з фінансовими ресурсами, “відмивання“ (легалізацію) доходів, отриманих злочинним шляхом, шахрайство у сфері страхування тощо. Ці правопорушення мають високий ступінь суспільної небезпеки, а їх вчинення викликає резонанс у суспільстві та напруженість у міжнародних відносинах.
Організована злочинність стала одним із вкрай негативних дестабілізуючих факторів громадського життя, вона протистоїть конституційному і суспільному ладу та несе реальну загрозу національній безпеці України.
В Україні основні проблеми боротьби з організованою злочинністю у сфері зовнішньоекономічної діяльності досліджували О.І. Алгазин, С.Н. Балін, А.Г. Бойко, М.І. Дідівський, В.І. Литвиненко та інші.
Питання про злочинність у сфері страхування є досить актуальним. Будучи затребуваним суспільством як основний важіль допомоги при настанні несприятливих подій, що підривають економіку країн, підприємницьких структур і родин, страхування саме спрямованістю своєї діяльності дає можливість застосовувати проти нього різні форми правопорушень – від простого обману до витончених комбінацій.
Одним з видом страхових правопорушень, які вчинюються організованими групами та злочинними організаціями у сфері ЗЕД є хабарництво та відмивання “брудних” коштів, що отримані шляхом незаконного переказу безготівкових коштів у готівку. Таке правопорушення вчинюється злочинною групою, до складу якої входять посадові особи страхової компанії і комерційних структур – страхувальників.
Ще одним розповсюдженим правопорушенням цієї сфери є легалізація доходів, отриманих злочинним шляхом. Досить поширеним способом легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, є укладення фіктивної угоди страхування з використанням страхової компанії.
Надзвичайно прикрим є те, що на сьогодні правопорушники діють не лише поодинці, а створюють організовані групи і злочинні організації для задоволення власних інтересів та потреб.
Криміналізація сфери страхування є значною суспільною небезпекою, оскільки ускладнює або блокує виконання його основних завдань, пов’язаних з формуванням страхових фондів, підвищенням економічної стабільності, обмеженням економічних ризиків, стимулюванням підприємницької ініціативи, збільшенням кредитоспроможності тощо.
Дослідження цих тенденцій підтверджують значні збитки, що заподіяні злочинністю в цій сфері. В 10 % випадків страхове відшкодування або завищене, або виплата здійснена незаконно. У цілому ж, якщо це перевести на клієнтів, які одержали відшкодування від страхової компанії, 2-3 % від їх загальної кількості одержали відшкодування оманливим шляхом за рахунок коштів інших страхувальників.
Таким чином, боротьба з організованими групами і злочинними організаціями як взагалі, так і безпосередньо у сфері страхування ЗЕД, вимагає насамперед не лише чіткого знання норм чинного законодавства, а й неухильного його дотримання.

ЛІТЕРАТУРА
1. Бойков А.Г. Попередження та викриття зловживань в установах, що здійснюють діяльність у сфері страхування та в інших організаціях, пов’язаних з відшкодуванням шкоди при настанні страхового випадку/А.Г. Бойков // Актуальні проблеми економіки.- 2008.- № 11.- С. 22-25.
2. Сущенко В.Д. Окремі прояви організованої злочинності на ринку страхових послуг/ В. Д. Сущенко // Фінанси України.- 2008.- № 12.- С. 17-19