Комерційні банки відіграють важливу роль в здійснення ефективних заходів щодо подолання фінансової кризи та стабілізації економіки України оскільки вони виступають регуляторами грошового обігу й механізмами акумуляції та перерозподілу грошових ресурсів.

Банки володіють дієвими важелями впливу на фінансову, виробничу та інші сфери економіки.

Поширення фінансової кризи спонукає комерційні банки просувати на ринок нові банківські продукти, запроваджувати принципово нові технології, підвищувати якість послуг що майже завжди, як засвідчує досвід, пов'язано з невизначеністю кінцевого результату. Саме тому банківська діяльність є одним з найризикованіших видів підприємництва, а питання управління ризиками належать до провідних питань в управлінні комерційними банками.

У сукупності ризиків, притаманних банківській діяльності, одне з провідних місць за своєю значимістю належить фінансовим ризикам. Ці ризики не існують у банківській діяльності відособлено, вони інтегровані й притаманні всім фінансовим операціям банку. Дослідження учених і спеціалістів у галузі банківського менеджменту, теорії ризиків, економічного аналізу знайшли своє втілення в працях таких науковців як О.І. Береславська, І.В. Борщук, Ф.Ф. Бутинець, О.В. Васюренко, В.В. Вітлінський, А.М. Герасимович, Л.М. Кіндрацька, О.І. Кірєєв, І.В. Кушнір, Б.Л. Луців, В.І. Міщенко, Є.В. Мних, А.М. Мороз, Е.Л. Найман, І.М. Парасій-Вергуненко, А.А. Пересада, Л.О. Примостка, П.М. Сенищ, М.І. Савлук, М.Г. Чумаченько та ін.

В Україні нині не існує комплексних системних методик щодо управління фінансовими ризиками комерційних банків. Отже впровадження в банківську практику конкретних методик і способів управління фінансовими ризиками поліпшить найважливіші показники банківської системи в цілому. Визначаючи фінансові ризики як ризики, що супроводжують фінансові операції банку, можна твердити, що кожний фінансовий ризик не зустрічається "в чистому вигляді" при здійсненні банком фінансових операцій. Фінансові ризики складають досить численну групу ризиків. В роботі банків, як і будь-яких інших фінансових структур, за важливістю на першому місці стоїть оцінка ризикованості здійснюваних активних операцій.

Одним із основних ризиків при проведенні банком активних операцій є кредитний ризик.

Кредитування нині - один з найважливіших напрямів діяльності комерційного банку, доходи від якого для різних банків України становлять в середньому 60% від загальної суми доходів.

Кредитні ресурси - один з основних активів вітчизняних банків. Кредитний ризик для комерційного банку полягає не лише у загрозі неповернення кредиту й відсотків по ньому, але й у загрозі втрати банком частини прибутку через перевищення депозитних ставок над ставками по кредитах. Це може бути як наслідком незбалансованого за термінами та сумами кредитного портфеля, так і наслідком негнучкості у визначенні ставок щодо залучених та позикових коштів.

Для зменшення впливу негативних наслідків кредитних ризиків пропонується запровадження комплексного підходу до системної оцінки позичальника з проведенням комплексного аналізу, що передбачає: аналіз кредитоспроможності позичальника, аналіз юридичних аспектів, аналіз пропонованого до фінансування проекту, оцінку забезпечення кредиту, оцінку ризику, пов'язаного з наданням кредиту. Комплексний підхід передбачає також оцінку основних критеріїв, що вважаються світовою практикою основоположними, а саме: репутації, можливостей, капіталу, умов, застави. Аналіз кредитоспроможності, без сумніву, є основним елементом комплексного кредитного аналізу й дозволяє прогнозувати вірогідність своєчасного повернення кредиту. Основними елементи аналізу кредитоспроможності позичальника є: аналіз фінансового стану позичальника, юридичного стану, банківської історії, якості менеджменту й фахового рівня керівників, конкурентних переваг.

Згідно з Концепцією подальшого проведення пенсійної реформи, схваленої розпорядженням КМУ від 14 жовтня 2009 р. № 1224-р, протягом 2014-2017 рр. передбачається здійснити поетапне впровадження обов'язкового накопичувального пенсійного страхування.

Проте окремі питання впровадження даного виду страхування залишаються дискусійними, зокрема питання розміру ставки та механізму збору страхових внесків. Оскільки страхові внески є важливим чинником формування фінансових ресурсів накопичувального пенсійного страхування, з'ясування особливостей їх збору є актуальним напрямом досліджень.

Вагомий внесок у розробку проблематики збору внесків на соціальне страхування в Україні зробили такі вітчизняні і зарубіжні вчені, як В. Серебровський, В. Райхер, В. Ройк, М. Папієв, В. Рудень, Т. Педченко, чиї наукові здобутки мають значне наукове і практичне значення. Проте особливості збору внесків на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування, з'ясовані ще недостатньо повно. Зважаючи на те, що Україна прагне до встановлення контактів з ЄС, особливого значення набуває використання досвіду країн-членів ЄС щодо збору страхових внесків.

З 27 країн-членів ЄС обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування впроваджено лише в 10 країнах, з яких 8 країн є країнами Центрально-Східної Європи, Україну можна співставити з даними країнами, оскільки це постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали членами ЄС, тому їх досвід може бути використаний в Україні.

Аналіз літератури дозволив виявити специфіку збору страхових внесків в окремих країнах-членах ЄС:

• в Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, внески на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування є частиною єдиного соціального внеску, що розподіляється: частина внеску спрямовується в фонди соціального страхування, частина - до накопичувальних пенсійних фондів, на індивідуальні пенсійні рахунки громадян;
• в Польщі, Румунії, Словакії, законодавством встановлені окремі ставки страхових внесків на різні види соціального страхування, у тому числі пенсійного страхування. До накопичувальних пенсійних фондів спрямовується частина внеску на пенсійне страхування;
• в Угорщині збір внесків на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування децентралізований, страхові внески надходять безпосередньо до приватних пенсійних фондів.

В усіх країнах, крім Угорщини, страхові внески на соціальне страхування, у тому числі на пенсійне страхування, збираються централізовано.

Розмір ставок та умови сплати страхових внесків на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування різниться поміж країн: найбільш високі ставки страхових внесків в Угорщині (8 %), найнижчі - в Естонії (1 %, з 2009 р.)- В окремих країнах ставка страхових внесків була встановлена відразу на високому рівні: в Польщі - 7,3 %, Словакії - 9 %, Угорщині - 8 %. Тоді як в інших країнах ставка страхових внесків була встановлена на низькому рівні та щороку підвищувалась: в Болгарії з 2 % у 2002 р. до 5 % у 2007 р., в Литві - з 2,5 % у 2004 р. до 5,5 % у 2007 р.

У зв'язку з фінансовою кризою, у 2009 р. уряди Латвії зменшив ставку страхових внесків з 8 % до 2 %, Естонії — з 2 % до 1 % при незмінному розмірі загальної ставки страхових внесків на пенсійне страхування. Вивільнені кошти спрямовуються на покриття дефіциту бюджету Пенсійного фонду. Недоотримані суми страхових внесків будуть компенсовані підвищенням ставки після відновлення економічного зростання.

В Угорщині, Румунії та Польщі внески на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування сплачують лише наймані працівники, тоді як в Словенії - лише роботодавці. В окремих країнах частка страхових внесків, яку сплачують працівники, поступово зростає, поряд з одночасним зменшенням частки страхових внесків, яку сплачують роботодавці. Так, в Болгарії частка працівників зросла з 0,25 у 2002 р. до 0,5 у 2010 р., відповідно частка роботодавців зменшилась з 0,75 у 2002 р. до 0,5 у 2010 р.

Важливим питанням розвитку накопичувальної системи пенсійного страхування є створення зацікавленості в сплаті страхових внесків як з боку роботодавця, так і з боку працівників. Так, в Угорщині роботодавці за бажанням можуть додатково сплачувати 2 % на індивідуальний пенсійний рахунок працівника, у такому разі роботодавець отримає податкову пільгу. В Естонії до 01.06.2009 р. учасники обов'язкового накопичувального пенсійного страхування сплачували 2 % від заробітку та отримували додаткових 4 % на індивідуальний пенсійний рахунок від держави за рахунок надходжень єдиного соціального податку.

З'ясуємо перспективи впровадження обов'язкового накопичувального пенсійного страхування в Україні. Проектом Закону України «Про запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування» № 2854 від 29.12.2006 р. передбачається, що страхові внески до Накопичувального фонду нараховуватимуться у таких розмірах: 1-й рік -2 %, 2-й рік - 3 %, 3-й рік - 4 %, 4-й рік - 5 %, 5-й рік - 6 %, починаючи з 6 року — по 7 %. Поступове впровадження накопичувального пенсійного страхування дозволить розподілити у часі фінансові потоки та підготуватися до їх обслуговування усім суб'єктам. Проте модель обов'язкового накопичувального пенсійного страхування в Україні передбачає децентралізовану сплату страхових внесків, що не відповідає загальному досвіду європейських країн.

Згідно з проектом Закону України «Про систему збору та обліку єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 2691 від 11.04.2007 р., в Україні передбачається створити централізовану систему збору внесків на соціальне страхування на базі Пенсійного фонду України. Тому пропонуємо внести доповнення до даного проекту та включити до переліку страхових внесків, що будуть збиратись централізовано у складі єдиного соціального внеску, внесок на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування.

Впровадження даної пропозицій зробить управління пенсійною системою більш гнучким.

Зокрема, це надасть можливість проводити контрциклічне регулювання надходжень пенсійних внесків: зменшення частки страхових внесків, що спрямовується до накопичувальної пенсійної системи, в період економічної кризи дозволить уряду отримати додаткові кошти для збалансування перерозподільчого рівня пенсійної системи, за умови збільшення ставки страхових внесків протягом періоду економічного зростання. Подібне антикризове регулювання пенсійної системи можливе лише у разі, якщо функції збирання страхових внесків та контролю за їх сплатою будуть зосереджені в централізованому державному фінансовому інституті.

Оскільки проблематика збору страховик внесків є актуальною в умовах реформування пенсійної системи України, варто й надалі проводити дослідження у цьому напрямі.

Важливою умовою організації ефективної системи бухгалтерського обліку є формування робочого плану рахунків. План рахунків бухгалтерського обліку регламентовано Інструкцією про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій. Відповідно до вказаної інструкції у Плані рахунків наведені коди та найменування синтетичних рахунків та субрахунків. Підприємства при розробці облікової політики можуть на його основі самостійно розробляти власний робочий план рахунків [1].

Для відображення в обліку прямих матеріальних затрат, наприклад, затрат сировини, при використанні 9 класу рахунків для обліку витрат застосовується кореспонденція: Дт 23 «Виробництво» Кт 201 «Сировина й матеріали» ( а уразі застосування 8 або 8 та 9 класів рахунків для обліку витрат - Дт 801 «Витрати сировини й матеріалів» Кт 201 «Сировина й матеріали»). Але наведена кореспонденція не дає відповіді на питання: яка саме сировина була відпущена; на виробництво якого виду продукції; з якого складу та ін. Таким чином, виникає необхідність в доповнені та конкретизації існуючого Плану рахунків. Підприємство, згідно Інструкції № 291, може самостійно відкривати субрахунки другого, третього порядку зі збереженням кодів субрахунків, які наведені у Плані рахунків [1]. Розроблений таким чином робочий план рахунків необхідно розкрити в обліковій політиці.

При формуванні робочого плану рахунків з обліку матеріальних затрат, потрібно сформулювати основні питання, на які він повинен відповідати, щоб забезпечити користувачів бухгалтерської інформації необхідними даними для прийняття ними якісних та своєчасних управлінських рішень [2,с.72]. Розглянемо основні аспекти, які цікавлять користувачів інформації з обліку матеріальних затрат: номенклатура використаних виробничих запасів; кількість виробничих запасів, яка була затрачена для виготовлення кожного виду продукції; перелік виробничих ділянок, на яких було використано виробничі запаси; перелік складів, з яких відпускались запаси у виробництво.

Для урахування вказаних аспектів необхідно ввести додаткові субрахунки по рахункам 20 «Виробничі запаси», 80 «Матеріальні витрати» та 23 «Виробництво». Рахунок 20 «Виробничі запаси», згідно Інструкції № 291, використовується для обліку виробничих запасів. Рахунок 20 «Виробничі запаси» має наступні субрахунки: 201 «Сировина й матеріали»; 202 «Купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби»; 203 «Паливо»; 204 «Тара й тарні матеріали»; 205 «Будівельні матеріали»; 206 «Матеріали, передані в переробку»; 207 «Запасні частини»; 208 «Матеріали сільськогосподарського призначення»; 209 «Інші матеріали». Рахунок 80 «Матеріальні витрати» використовується для узагальнення інформації про матеріальні витрати за звітний період. Рахунок 80 «Матеріальні витрати» має наступні субрахунки: 801 «Витрати сировини й матеріалів»; 802 «Витрати купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів»; 803 «Витрати палива й енергії»; 804 «Витрати тари й тарних матеріалів»; 805 «Витрати будівельних матеріалів»; 806 «Витрати запасних частин»; 807 «Витрати матеріалів сільськогосподарського призначення»; 808 «Витрати товарів»; 809 «Інші матеріальні витрати». Рахунок 23 «Виробництво» застосовується для обліку витрат на виробництво [1]. Нами пропонується ввести субрахунки другого порядку по вказаним рахункам для урахування центрів фінансової відповідальності (окремих складів та виробничих ділянок) та субрахунки третього порядку для урахування номенклатури витрачених запасів та продукції, що виробляється. Наприклад, відпуск сировини першого виду (за списком номенклатури) з другого складу на виробництво третього виду продукції на четверту виробничу ділянку буде відображатись в обліку наступною кореспонденцією: Дт 23.4.3 Кт 201.2.1. (при використанні 9 класу рахунків для обліку затрат) або Дт 801.2.1. Кт 201.2.1 та Дт 23.4.3 Кт 801.2.1. (при використанні 8 або 8 та 9 класу рахунків для обліку витрат). Субрахунок другого порядку за рахунками 201 «Сировина й матеріали» та 801 «Витрати сировини й матеріалів» вказує на номер складу (другий), а за рахунком 23 «Виробництво» - на номер виробничої ділянки (четверта).

Субрахунок другого порядку за рахунками 201 «Сировина й матеріали» та 801 «Витрати сировини й матеріалів» вказує на різновид сировини, що була відпущена (перший за номенклатурним списком), а за рахунком 23 «Виробництво» - на вид продукції, яка виробляється (третій вид).

Наведену аналітику можна застосовувати лише за умови автоматизованої обробки даних. При ручній обробці даних використання такої аналітики недоцільно, тому що вона призведе до нагромадження обліку, зробить його трудомістким.

Розроблений таким чином робочий план рахунків з обліку прямих матеріальних затрат дозволить швидко та достовірно формувати звіти: про розмір матеріальних затрат на кожній виробничій ділянці; про матеріальні затрати у розрізі видів продукції; про матеріальні затрати у розрізі їх номенклатури; про рух виробничих запасів у розрізі міст зберігання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій, затв. Наказом Міністерства фінансів України від 30.11.99 р.№291 (зі змінами і доповненнями)//Офіційний вісник України: 3б. актів законодавства / М-во юстиції України. - К.: 1999. - №52. - ст. 2606. - с.67-166.
2. Бахрушина М.А. Бухгалтерский управленческий учет: Учебник для вузов. 2-е изд., доп. и пер. / Бахрушина М.А. — М.: ИКФ Омега-Л; Высш. шк., 2002. — 528 с.

Верига Ю.А., к.е.н., професор Полтавський університет споживчої кооперації України

Оцінка є одним із елементів бухгалтерського обліку, яка застосовується при здійсненні будь-яких господарських операцій.

В науковій економічній літературі є різні трактування цього елементу методу бухгалтерського обліку: В.Г.Макаров [1], Я.В.Соколов [2], А.М. Кузьмінський і Ю.А. Кузьмінський [3], В.Г. Швець [4], Н.М. Малюга [5], Я.Д. Крупка [7], але всі вони зводяться до вимірювання господарських засобів, джерел їх утворення та господарських процесів у відповідну грошову одиницю з метою визначення їх вартості.

Якщо до 1986 року оцінка майна й зобов'язань базувалася на затратному методі і дані відображалися у бухгалтерській звітності за фактичними затратами на їх придбання чи створення, то в умовах ринкової економіки оцінці надаються важливі функції, пов'язані з процесами купівлі-продажу, інвестуванні і страхуванні, зміни форм власності підприємства чи його реорганізації.

Проф. Я.В. Соколов визначає оцінку як спосіб вираження господарських засобів в узагальнюючому грошовому вимірнику. Вона здійснюється з метою реалізації принципу квантифікації - кількісного вираження якісних характеристик об'єктів обліку [4, с. 124].

Проф. Н.М. Малюга зазначає, що види оцінок і їх вибір залежать від галузі господарювання і при вирішенні відповідного кола завдань. Так, вона виділяє такі види оцінок як: вартість заміщення, відновлювальна вартість, капіталізована вартість, мінімальна вартість, умовна вартість [5, с. 64].

Проф. Я.Д. Крупка, розглядаючи методи оцінки при здійсненні інвестицій пропонує здійснювати оцінку не за історичною (фактичною) вартістю, яка не враховує фактор часу, кон'юнктуру ринку, інфляцію, а за такими оцінками як поточна, чиста, справедлива, дисконтова вартість та експертна оцінка, які базуються на принципах ринкової економіки [7, с. 35]. В Положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку передбачено широкий діапазон методів оцінки активів і зобов'язань, що є надзвичайно важливим для відображення повної, правдивої і неупередженої інформації у фінансовій звітності.

Особливої уваги потребує визначення способів оцінки майна, зобов'язань і капіталу при реєстрації новоствореного підприємства та при здійсненні реорганізації підприємства, з метою визначення вартості, що передається правонаступникам.

Положення (стандарти) бухгалтерського обліку 7, 8, 9, 12 передбачають, що основою для визначення первісної вартості активів, які отримані підприємством як внески до статутного капіталу може бути, або справедлива вартість отриманого активу, узгоджена між засновниками (учасниками), або справедлива вартість акцій власної емісії, яка передбачена товариством в обмін на отриманий актив. Порядок визначення справедливої вартості передбачено П(С)БО 19 „Об'єднання підприємств", при цьому відповідно до Закону України „Про оцінку майна, майнових прав і професіональну оціночну діяльність в Україні" (стаття 7) визначена обов'язковість проведення експертної оцінки професійним оцінювачем при визначенні вартості внесків учасників і засновників до статутного капіталу господарчих товариств тільки у тих випадках, якщо в зазначене товариство вноситься майно господарчих товариств із державною часткою або, якщо господарче товариство створюється на базі державного майна (або майна, що знаходиться в комунальній власності).

Міжнародні стандарти оцінки та світова практика свідчить про те, що справедлива вартість визначається доходним або порівнювальним методом, а при їх відсутності - витратним. Наведені методи мають свої переваги і недоліки, але найменше розповсюдження в Україні має порівнювальний метод у зв'язку з відсутністю активних ринків на окремі види майна.

Таким чином, оцінка це не тільки переведення кількісних і трудових показників через єдиний грошовий вимірник до вартісної оцінки, але й визначення реальної вартості об'єктів обліку в залежності від обставин і поставленої мети.

ЛІТЕРАТУРА

1. Макаров В.Г. Теория бухгалтерского учета: Учебник, 3-е изд., перераб. и допол. - М. Финансы и статистика, 1983. - 271 с.
2. Палий В.Ф., Соколов Я.В. Теория бухгалтерского учета: Учебник. 2-е изд., перераб. и допол. - М. Финансы и статистика, 1988. - 279 с.
3. Кузьмінський А.М., Кузьмінський Ю.А. Теорія бухгалтерського об ліку: Підручник. - К.: «Все про бухгалтерський облік», 1999. - 288 с.
4. Соколов Я.В. Основы теории бухгалтерского учета - М. Финансы и статистика, 2005. - 496 с.
5. Малюга Н.М. Шляхи удосконалення оцінки в бухгалтерському об ліку: теорія, практика, перспектива: Монографія / Н.М. Малюга. - Житомир. 1998.- 384 с.
6. Швець В.Г. Теорія бухгалтерського обліку: Навч. посіб. / В.Г. Швець. - К.: Знання - прес, 2003. - 444 с.
7. Крупка Я.Д. Прогресивні методи оцінки та обліку інвестиційних ресурсів / Я.Д. Крупка. - Тернопіль: Економічна думка, 2000. - 354 с.

Проблема формування системи оподаткування аграрного сектору економіки набуває особливого значення, оскільки галузь є основною для збереження економічної безпеки, особливо під час фінансової кризи, коли більшість галузей знаходяться у стані занепаду.

Пільгові режими оподаткування, які на сьогодні застосовуються в Україні, не відповідають сучасним вимогам, оскільки податкове навантаження на галузь в період фінансової кризи досить велике, і більшість сільськогосподарських товаровиробників навіть при мінімальних доходах, не в змозі сплачувати податки. Особливо це стосується прямого оподаткування, яке у галузі представлено фіксованим сільськогосподарським податком. Цей податок є нейтральним, тобто його розмір залежить від площі сільськогосподарських угідь і їх грошової оцінки.

Товаровиробник повинен його сплатити незалежно від фінансового результату діяльності, тобто навіть збиткові підприємства повинні знайти кошти для погашення податкового зобов'язання.

Згідно Господарського Кодексу України кожне підприємство в Україні здійснює свою діяльність з метою отримання прибутків. Завдяки прибутку підприємство виконує свої зобов'язання перед бюджетом, банками, контрагентами та іншими підприємствами.

У центрі системи управління прибутком знаходиться бухгалтерський облік, який є джерелом інформації, що забезпечує прийняття рішень на різних рівнях управління. Тому в умовах реформування системи бухгалтерського обліку актуальною є проблема трактування прибутку, методика його формування та оподаткування.

Особливого значення набуває своєчасна та об'єктивна оцінка фінансових результатів підприємств різних форм власності, оскільки жодний власник не знехтує потенційними можливостями збільшення прибутку підприємства, які можна виявити тільки своєчасно проаналізувавши фінансові результати підприємства. У процесі дослідження даного питання звертається увага на методику проведення фінансового аналізу ефективності використання чистого прибутку, визначення факторів, які негативно та позитивно впливають на його формування.

Виходячи з вищевказаного виникає необхідність у теоретичному та методичному обґрунтуванні положень та розробці практичних рекомендацій з удосконалення методики обліку, аналізу та контролю формування та використання прибутку та визначення аспектів їх організації на сільськогосподарських підприємствах, що передбачає вирішення наступних завдань:

• узагальнити та систематизувати теоретичні та методичні основи обліку, аналізу та контролю прибутку;
• уточнити поняття "прибуток";
• розглянути та удосконалити загальноекономічну класифікацію прибутку;
• дослідити та удосконалити організацію та методологію обліку прибутку на сільськогосподарських підприємствах;
• удосконалити методики загального та факторного аналізу формування та використання прибутку;
• розглянути систему контролю та розробити заходи щодо удосконалення контролю за формуванням прибутку підприємства, як один з методів підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності сільськогосподарського підприємства.

• розробити методику визначення прибутку для оподаткування на рахунках бухгалтерського обліку, яка не суперечить основним правилам податкових розрахунків і дає можливість повніше використовувати систематизовану інформацію бухгалтерського обліку;
• внести пропозиції щодо єдиних засад розробки облікової політики для забезпечення зі ставності інформації фінансової звітності підприємств галузі, які дозволять повніше використовувати можливості організації обліку підприємницької діяльності та сприятимуть уніфікації обліку;
• розробити методику та алгоритм проведення контролю процесів формування фінансових результатів операційної діяльності сільськогосподарських підприємств, використання яких забезпечить посилення впливу функцій обліку на управління процесами формування прибутку;
• проводити аналітичні дослідження формування прибутку та факторів, що впливають на нього;
• здійснювати прогнозування показників діяльності підприємства.

Пенсійне забезпечення є основною складовою частиною системи соціального захисту населення.

В Україні історично склалась однорівнева схема пенсійного забезпечення на засадах солідарності поколінь. За ринкових умов вона не забезпечувала громадянам адекватного заміщення пенсією заробітку, втраченого ними у зв'язку із старістю, та запобігання бідності серед людей похилого віку. Надмірно високі ставки пенсійних внесків спричиняли додаткове навантаження на економіку. Роботодавці змушені були сплачувати до пенсійної системи третину фонду заробітної плати, що підвищувало собівартість продукції і знижувало її конкурентоспроможність, стримувало зростання заробітної плати, не сприяло залученню інвестицій, легалізації тіньового сектору економіки та доходів населення. Надмірне пенсійно-страхове навантаження на економіку звужувало платіжну базу і джерела пенсійних надходжень.

Внаслідок цього, такою пенсійною системою були незадоволені як платники пенсійних внесків, так і переважна більшість пенсіонерів. Зволікання з усуненням зазначених суперечностей могло призвести до гострої і затяжної соціальної напруженості.

У розвинених ринкових економіках світу реформування системи пенсійного забезпечення, яке розпочалося наприкінці XX сторіччя, відбувається шляхом заміщення солідарної системи пенсійного забезпечення накопичувальною. Так, пенсійна система Великобританії складається з трьох рівнів: система державного страхування, система професійних пенсій, система персональних пенсійних планів і пенсій. Пенсійна система Німеччини має в своїй основі трирівневу модель: державне обов'язкове пенсійне страхування, виробниче пенсійне страхування (добровільна справа керівників фірм і підприємств) та приватне страхування.

Пенсійна система Швейцарії складається з державного, трудового та особистого пенсійного страхування. Пенсійна система Швеції складається з трьох рівнів - розподільчого, накопичувального і добровільного.

Пенсійні системи удосконалюються практично в усьому світі, і в першу чергу, в країнах з високорозвиненими суспільними відносинами. У світовій практиці дедалі ширше застосовується багаторівнева система пенсійного забезпечення, яка має три складові - солідарну (перший рівень), обов'язкову накопичувальну (другий рівень) та додаткову або добровільну накопичувальну (третій рівень). Таке поєднання забезпечує соціальні гарантії та фінансову стабільність пенсійної системи. Адже солідарна і накопичувальна системи підвладні впливу різних ризиків: перша - вразлива щодо демографічних ризиків і досить стійка до інфляційних, а друга - навпаки. Реформована солідарна складова враховуватиме інтереси малозабезпечених верств населення, а накопичувальна - стимулюватиме до пенсійних заощаджень усіх громадян, особливо з більш високими доходами.

В Україні з 1 січня 2004 року також діє трирівнева система пенсійного забезпечення, яка складається з Пенсійного фонду України, Державного накопичувального пенсійного фонду та системи недержавних накопичувальних пенсійних фондів.

Солідарна система має запобігати бідності серед осіб похилого віку через перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду в інтересах громадян, які одержували низькі доходи. Вона передбачає залежність розміру пенсії від стажу, рівня оплати праці, суми страхових внесків.

Ресурсне забезпечення цієї моделі визначається за принципом: наступне покоління фінансує попереднє і зібрані страхові внески, що сплачуються роботодавцями і громадянами, цілком витрачаються на виплату пенсій у поточний час. Отже, рівень благополуччя пенсіонерів цілком залежить від економічного благополуччя саме цього покоління, на яке вони вже ніяк не можуть уплинути. Пенсія в солідарних моделях має соціальну природу, її виплата обов'язково гарантується державою. Перевага цих пенсійних систем, заснованих на поточному фінансуванні, полягає в незалежності розмірів пенсій від результатів функціонування фінансових ринків і діяльності керівництва пенсійних фондів. Пенсії, які фінансуються в такий спосіб, забезпечують більш надійний захист і більш високу норму заміщення (відношення пенсії до заробітної плати) для осіб з невисокою заробітною платою. Однак, у розподільній системі величина пенсійних накопичень прямо залежить від демографічних факторів і стану ринку праці: рівня зайнятості, безробіття, заробітної плати, співвідношення чисельності платників внесків і пенсіонерів. У перехідних економіках стійкість системи, крім іншого, підривається масовим ухиленням від сплати внесків у пенсійні фонди і розвитком неформальної зайнятості.

Механізм формування пенсійних коштів накопичувальної моделі є повною протилежністю механізму розподільної. У накопичувальній моделі страхові внески йдуть не на оплату пенсії іншому, а на індивідуальний пенсійний рахунок людини у ліцензовану фінансову компанію, яка інвестує ці кошти з метою їх збільшення. Кожна людина формує собі пенсію сама.

Однією з переваг накопичувальної системи є міжнародна диверсифікованість. У випадку порушення економічної рівноваги в окремо взятій країні чи, навіть, у цілому регіоні, інвестування за кордоном може забезпечити ту ж чи більш високу прибутковість при меншому ризику. Накопичувальні пенсійні фонди використовують диверсифікацією інвестицій (включаючи міжнародну диверсифікацію), що дозволяє підвищувати прибутковість і знижувати ризик, захищати вкладення від інфляції та інших ризиків.

Накопичувальні системи можуть бути побудовані під державним або приватним керуванням.

Головна задача накопичувальної пенсійної системи полягає в тому, щоб надійно зберегти і, по можливості, примножити кошти застрахованих осіб.

Таким чином, пенсійна реформа в Україні має досягти таких основних соціально-економічних цілей:

• встановити залежність розміру пенсії від величини заробітку і трудового стажу;
• заохотити громадян до заощадження коштів на старість;
• створити ефективнішу і дієвішу систему адміністративного управління в пенсійному забезпеченні;
• забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи;
• забезпечити надійність заощаджень учасників пенсійних програм;
• підвищити рівень життя пенсіонерів.

В умовах ринкових відносин та змішаної економіки фінансова стійкість суб'єктів господарювання вважається одною із найважливіших умов їхньої підприємницької діяльності.

Але на сьогодні існують різні точки зору щодо сутності даного поняття, а відповідно і до методики аналізу фінансової стійкості суб'єктів господарювання. Фінансова стійкість - це важлива категорія фінансового аналізу і від того, що під нею розуміється, залежить методика проведення її аналізу. Важливе значення посідає також ринкова стійкість суб'єктів господарювання. На сьогодні, на жаль, існують різні точки зору щодо понять ринкової та фінансової стійкості, часто ці поняття плутають, змішують, ототожнюють або взагалі різнять. А в умовах фінансової кризи при проведенні фінансового аналізу оцінювання фінансової стійкості є особливо актуальними та конче потрібними. Тому обрана тема дослідження є доволі актуальною.

Метою дослідження є розглядання понять ринкової стійкості та фінансової стійкості суб'єктів господарювання.

Деякі автори поряд з фінансовою стійкістю застосовують або застосовували раніше поняття ринкової стійкості, ринкової активності. Так, Г.В. Савицька вказувала раніше на ринкову стійкість і характеризувала її показниками фінансової незалежності, фінансової залежності та фінансового ризику (І, с. 435). Автор даної статті також раніше вказувала на ринкову стійкість і ототожнювали її з показниками структури джерел фінансування, а саме: коефіцієнт фінансової незалежності, коефіцієнт фінансової залежності та коефіцієнт фінансового ризику (плече фінансового важеля) (2, с. 231). Таким чином, сутність ринкової стійкості господарюючих суб'єктів розглядалася раніше через дані відносні показники. Пізніше думка Г.В.Савицької змінилася і ці три показника вона віднесла до показників фінансової стійкості (3, с. 610 -611).

Автор даної статті також в процесі подальших особистих наукових досліджень джерел фінансування та фінансової стійкості суб'єктів господарювання дійшла іншого висновку: ці три показника безумовно характеризують структуру пасиву балансу, але займають перше місце в складі відносних показників фінансової стійкості (4, с. 132 - 135, с. 165). Таким чином, автор даної статті відійшла від поняття ринкової стійкості через показники фінансової незалежності, фінансової залежності та фінансового ризику (плеча фінансового важеля) і виділила їх як головні показники фінансової стійкості. Це пояснюється тим, що поняття ринкової стійкості суб'єкта господарювання набагато ширше, ніж поняття фінансової стійкості.

В своїх попередніх наукових дослідженнях автор даної статті розкрила поняття ринкової стійкості як зовнішньої стійкості, яка визначає фінансове становище суб'єкта господарювання на ринку - в зовнішньому середовищі і включає в себе стійкість господарських зв'язків суб'єкта господарювання із .нинішніми контрагентами; стійкість його рівня на ринку конкурентноздатності продукції, що випускається, (послуг, робіт, товарів), стійкість цінової тактичної та стратегічної політики суб'єкта економіки та ін. (5, с. 442). Безумовно ринкова (зовнішня) стійкість базується на загальній та внутрішній стійкості, складовими яких виступає фінансова стійкість.

Необхідно зауважити, що автор визначила загальну стійкість як проміжну стійкість між зовнішньою (ринковою) та внутрішньою стійкістю, яка являє собою стан руху грошових потоків, який повинен забезпечувати постійне перевищення надходження коштів (доходів) над їх витрачанням (витратами) - в цьому проявляється зв'язок суб'єкта господарювання між своїм внутрішнім та зовнішнім середовищем. Таким чином, загальна стійкість відображає рух грошових потоків, який забезпечує постійне перевищення над ходження коштів (доходів) над їх витрачанням (витратами) (5, с. 442). Умовою загальної стійкості суб'єкта господарювання є його здатність вільно розвиватися в умовах внутрішнього і зовнішнього середовищ. Для цього господарюючий суб'єкт повинен мати гнучку структуру фінансових ресурсів.

Головною складовою загальної стійкості господарюючого суб'єкта є фінансова стійкість, яка формується в процесі всієї його фінансово-господарської діяльності. Внутрішня стійкість - це такий фінансовий стан суб'єкта господарювання, за якого забезпечується достатньо високий результат його внутрішнього функціонування за допомогою відповідних внутрішніх управлінських рішень (5, с. 442).

Раніше і К.В. Ізмайлова виділяла ринкову стійкість через цілу низку її показників: коефіцієнт автономії, фінансової залежності, коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів, коефіцієнт мобільності, коефіцієнт забезпечення власними оборотними коштами, коефіцієнт виробничих фондів, коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів, коефіцієнт структури довгострокових вкладень, коефіцієнт короткострокової заборгованості, коефіцієнт автономії джерел формування запасів, коефіцієнт кредиторської заборгованості, співвідношення між дебіторською та кредиторською заборгованістю, рентабельність на основі грошового потоку, коефіцієнт самофінансування (показник грошової віддачі інвестицій), коефіцієнт обслуговування боргу, хоча і вказувала, що вони характеризують і фінансову стійкість (6, с. 84 - 93). По суті, це є відносні показники фінансової стійкості, які автор виділяє як показники ринкової стійкості. Пізніше вона також дещо змінила і мою точку зору щодо ринкової стійкості. Вона стала розглядати фінансову стійкість за критеріями: 1) стабільність джерел покриття; 2) платоспроможність (ліквідність); 3) ринкова стійкість; 4) грошові потоки (7, с. 113 - 125). Тобто виключила з показників ринкової стійкості показники грошових потоків. На особисту точку зору автора даної статті, такий підхід є не зовсім вірним, тому що поняті я ринкової стійкості набагато ширше ніж поняття фінансової стійкості і вони розмежовуються за різними критеріями: ринкова стійкість виділяється по відношенню до зовнішнього та внутрішнього середовища, а фінансова стійкість по відношенню до видів ресурсів суб'єкта господарювання. За думкою К.В.Ізмайлової, поняття фінансової стійкості набагато ширше ніж поняття ринкової стійкості господарюючого суб'єкта.

Виходячи з цього, видно, що дане питання є дискусійним і на сьогодні. Ю.С. Цал-Цалко поряд з фінансовою стійкістю розглядає ринкову активність з відповідною системою характеризуючих її показників (8, с. 252 -264). Він наголошує, що «ринкова активність підприємства забезпечується надійними і стабільними прибутками для власників і нарощуванням вартості власного капіталу (активів). Головне, в чому зацікавлені власники, — прибуток на вкладений ними капітал для забезпечення діяльності підприємства, а також, яка частка прибутку направляється на дивіденди і яка — на реінвестування у активи.

Повна ринкова активність підприємства для власників — це сума дивідендів і зміна вартості його власного капіталу за звітний період» (8, с. 252). Виділяє такі абсолютні та відносні показники ринкової активності: 1. Статутний капітал; 2. Додатковий вкладений капітал; 3. Інший додатковий капітал; 4. Резервний капітал; 5. Нерозподілений прибуток; б. Рентабельність статутного капіталу; 7. Вартість коштів статутного капіталу (балансової вартості акцій); 8. Дивіденди; 9. Рентабельність капіталу власників; 10. Рентабельність внесків власників; 11. Коефіцієнт реінвестування прибутку; 12. Реінвестований прибуток; 13. Рентабельність власного капіталу; 14. Коефіцієнт виплати дивідендів; 15. Коефіцієнт податкових інвестицій; 16. Коефіцієнт оподаткування статутного капіталу; 17. Коефіцієнт оподаткування власного капіталу; 18. Коефіцієнт оподаткування активів підприємства; 19. Коефіцієнт формування резервного капіталу; 20. Коефіцієнт формування статутного капіталу; 21. Номінальна вартість 1 акції; 22. Балансова вартість 1 акції; 23. Чистий прибуток, що припадає на 1 акцію; 24. Дивіденди на 1 акцію (8, с. 253). Таким чином, поняття фінансової стійкості та ринкової активності повністю розмежовуються і не перетинаються.

Сутність фінансової стійкості суб'єкта господарювання автором даної статті була вже детально досліджена та відповідно удосконалена з належним обґрунтуванням (5, с. 443; 9, с. 209 - 220). Запропоновано наступне визначення: фінансова стійкість суб'єкта господарювання - це такий стан фінансових ресурсів, за якого суб'єкт ринкової та змішаної економіки, вільно маневруючи грошовими коштами, здатний шляхом ефективного їх використання забезпечити безперервні процеси своєї операційної, фінансової та інвестиційної діяльності, а також витрати на їх розширення та оновлення, появу нових їх напрямків та складових (9, с. 209 - 220).

ЛІТЕРАТУРА

1. Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия: 2-е изд., перераб. и доп. - Мн: ИП „Зкоперспектива", 1998. - 498 с.
2. Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб'єктів господарювання: Монографія. - К.: КНЕУ, 2001. - 387 с.
3. Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия. - 4-е изд., перераб. и доп. - Минск: ООО «Новое знание», 2000. - 688 с.
4. Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз сільськогосподарських підприємств: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2005. - 365 с.
5. Лахтіонова Л.А. Критерії та види стійкості суб'єктів ринкової економіки». - Збірник наукових праць «Формування ринкової економіки». Вип. 20.-К.: КНЕУ, 2008 р.
6. Ізмайлова К.В. Фінансовий аналіз: Навч. посіб - 2-е вид., стереотип. К.:МАУП, 2001.-152 с.
7. Ізмайлова К.В. Фінансовий аналіз у будівництві: Навч. посіб - К.:Кондор, 2007.-236 с.
8. Цал-Цалко Ю.С. Фінансова звітність підприємства та її аналіз: Навч. посіб. - 2-вид, перероб. і доп. - К.: ЦУЛ, 2002. - 360 с.
9. Лахтіонова Л.А. Поняття фінансової стійкості суб'єктів господарювання. - Міжнародна науково-практична конференція «Бухгалтерський облік, аналіз та аудит в епоху глобальних змін» 23 жовтня. 2009 р. - К.: КНЕУ, ФПБАУ, 2009.-582 с.

В сучасних умовах господарювання вітчизняних підприємств автоматизацію управлінського обліку слід розглядати не як витіснення рутинної механічної праці, а як принципові зміни в технології й управлінні. Тому актуальним питанням є дослідження проблем автоматизації обліку, вивчення можливостей, переваг та недоліків сучасних програмних продуктів, покликаних інтегрувати інформаційну систему та менеджмент.

Результати опитування проведеного редакцією «Автоматично з «ДК» показали, що в умовах кризи важливість управлінського обліку на підприємстві відзначили 75% керівників підприємств. При цьому 70% респондентів вказали на скорочення витрат на інформаційні технології. Крім того, дослідження показали, що в арсеналі інформаційних технологій перше місце впевнено займає Excel (65%) з великим відривом від продуктів на платформі «1 ("Підприємство 7.7" (28%). На почесному третьому місці - продукти платформи «1С: Підприємство 8» (близько 7%) з вбудованими рішеннями для фінансового планування та бюджетування. При цьому, міра задоволеності від використання даних продуктів як інструменту для ведення управлінського обліку розподілилася обернено пропорційно до перерахованих вище місць. Останнє місце по задоволеності від використання зайняв MS Excel [1]. Це пояснюється тим, що користувачі стикаються з багатократним введенням даних і труднощами в консолідації інформації згідно з положеннями управлінського обліку, а також наочною некомпактністю, що обумовлена все новими і новими термінами та стовпцями в звітах.

Досить поширеним є користування послугами приватних підприємців-програмістів. Деякі фірми, також, звертаються до послуг консалтингових компаній. Нажаль у дослідженні не наведена інформація про програмні продукти компанії «Інтальов», які на сьогодні займають значний відсоток на ринку програмного забезпечення покликаного оптимізувати управління та, зокрема, налагодити систему управлінського обліку.

Незважаючи на місце, яке займає MS Excel в рейтингу задоволеності користувачів, - це програма, яка не вимагає для її використання спеціальної підготовки. В спеціалізованих бухгалтерських програмах досить часто не враховуються такі дані, як аналітика руху грошових коштів, реальні відвантаження або постачання, чи управлінська виробнича калькуляція. Проте, якщо окремі листи електронних таблиць зв'язані між собою з дотриманням встановленої методики, то побудувати модель управлінського обліку в MS Excel реально. Як правило, така модель організації управлінського обліку на підприємстві базується на таких необхідних положеннях:

• про організаційну структуру підприємства;
• про фінансову структуру підприємства;
• про управлінську облікову політику;
• про бюджетні регламенти і так далі.

При чіткій організації робота в електронних таблицях дозволить отримати не лише управлінський баланс і ключові показники діяльності, на основі яких приймаються рішення, але й скористатися зведеними таблицями, коли набір даних можна представляти в різних вимірниках. Наприклад, товарообіг оцінювати:

• у розрізі покупців (які покупці відносяться до 20%, що приносять 80% доходу/прибутку),
• в розрізі товарів (який товар відносяться 20% «зірок», що приносять 80% доходу/прибутку),
• в розрізі менеджерів або постачальників.

У базах оперативного обліку «1С 7.7» також можливо побудувати систему управлінського обліку, для чого створюються надбудови: планування грошових потоків і контроль платежів, облік і планування доходів і витрат за видами діяльності, звіти по заборгованостях в розрізі їх термінів, окремі показники діяльності.

Впровадження системи «1С 8» на підприємстві дає можливість приймати управлінські рішення на основі зваженого аналізу, наприклад по співробітниках, і нараховувати заробітну плату у відповідності з «внеском» конкретного співробітника у прибуток підприємства.

Вагоме місце займають програмні продукті компанії «Інтальов», зокрема, «Корпоративні фінанси 2004" - програмно-методичний комплекс, що включає методики постановки підсистем бюджетного і процесного управління, засоби для проектування регламентів системи управління фінансами, налаштування стандартного програмного продукту та розширені можливостей бюджетування, управлінського обліку, документообігу і прогнозування.

Аналіз основних програмних продуктів, представлених на ринку, дозволяє зробити висновок, що системи для вирішення комплексу завдань інформаційної підтримки управління, мають бути на 20-50% функціональні-тими ніж необхідно в момент впровадження та надійні як в експлуатації, так і з точки зору постачальника. Такі системи повинні забезпечувати можливість ведення всього переліку господарських операцій підприємства, включаючи внутрішні, формувати всю систему бюджетів і показників фінансово-господарської діяльності. Гнучкість інформаційних систем має бути максимальна, оскільки для вітчизняних підприємств характерне виникнення нестандартних ситуацій, наприклад, обумовлених нестабільністю економіки країни, що призводить до зміни правил управлінського обліку з тенденцією до їх ускладнення.

Система управління підприємством - це економічний товар, і, як і будь-який інший товар, вона має ціну. Одним із основних критеріїв при виборі такої системи є зіставлення одержуваних вигод, з витратами на її впровадження, супровід і підтримку, тобто мета повинна виправдовувати вкладені кошти. Не існує універсального математичного підходу до оцінки економічної ефективності проектів впровадження інформаційних систем. Проте, можна виділити три основні підходи до оцінки економічної ефективності інвестицій в реалізацію інформаційних систем: аналіз результатів схожих проектів, незалежна експертна оцінка та використання методу збалансованої оціночної відомості [2].

Основна проблема оцінки полягає в тому, що інформаційна система не може безпосередньо вплинути на фінансово-економічні показники, а покликана вчасно надавати потрібну інформацію керівникам і, тим самим, забезпечувати високу якість управлінських рішень. Це якісні поліпшення, які є скоріше наслідком, ніж метою автоматизації і представляють набір управлінських рішень, що дозволяє успішно досягати поставлених цілей.

ЛІТЕРАТУРА

1. Многоликий управленческий учёт. http://www.dtkt.com.ua/show/4nid1444.htm
2. Даешь автоматизацию управленческого учета. http://www.management.com.ua/ims/ims025.html

Ефективна фінансова діяльність підприємств потребує позикового капіталу. Його використання дозволяє розширити обсяги господарської діяльності підприємства, підвищити його ринкову вартість.

В умовах економічної кризи відбувається відставання темпів реалізації продукції від її виробництва. Зменшуються інвестиції в товарні запаси, що призводить до скорочення обсягів збуту. В цілому знижуються доходи суб'єктів економічної діяльності та рівень їх прибутковості. Все це викликає необхідність більш глибокого комплексного дослідження проблем оперативного управління фінансовою діяльністю торговельних підприємств, залучення в їх оборот позикового капіталу.

Актуальність даної проблеми обумовлена також тим, що в працях таких провідних учених, як І.О.Бланк [1, с.91-130], В.В.Ковальов [2, с.228-249], Л.О. Лігоненко [3, с.18-137], Т.Е. Унковськая [4, с.234-245], А.Д.Шеремет [5, с. 139-162] ще не в повній мірі знайшли відображення методичні аспекти оперативного аналізу і контролю позикового капіталу торговельних підприємств в умовах сучасної економічної кризи.

Оперативний аналіз і контроль зобов'язань передбачає реалізацію в оперативному управлінні двох взаємопов'язаних стадій аналітично-контрольного процесу, до яких належать: попередній аналіз і контроль створення окремого зобов'язання; аналіз і контроль операцій з зобов'язаннями протягом оперативного періоду.

Особливе місце в оперативному аналізі займає метод коефіцієнтів (підносних показників), сутність якого полягає в розрахунку різноманітних фінансових коефіцієнтів на основі даних звітності. Економічна ефективність коефіцієнтів пов'язана з тим, що вони найбільш точно дозволяють визначити сильні і слабкі сторони фінансової діяльності підприємства. Алгоритми розрахунку коефіцієнтів визначаються як співвідношення окремих розділів і статей балансового звіту підприємства. Що ж до критеріїв їх оцінки, то із загальноприйнятими нормативними їх значеннями можна погодитись тільки щодо показників платоспроможності, які, дійсно, мають бути уніфіковані для всіх суб'єктів господарської діяльності як такі, що регулюють стан розрахунків і не повинні залежати від технологічних особливостей операційного циклу. Що стосується показників фінансової стійкості, коефіцієнта автономії, загальної заборгованості, маневреності то кожен з них безпосередньо пов'язаний з технологією і особливостями господарської діяльності підприємства, якими, власне, і обумовлюється структура його активів.

Аналіз фінансової звітності ряду вітчизняних підприємств торгівлі, які є одержувачами кредитів та емітентами векселів, дозволив автору розробити систему критеріїв оцінки коефіцієнтів платоспроможності та фінансової стійкості, диференційованих відповідно їх напрямів діяльності. Розраховані критерії оцінки показників платоспроможності і фінансової стійкості відображають критичне значення, в рамках якого ще можна здійснювати успішну і безперебійну роботу підприємства. При цьому: критичні значення показників фінансової стійкості є різними для підприємств оптової, роздрібної і оптово-роздрібної торгівлі, що зумовлено технологічними особливостями операційних циклів цих підприємств.

Важливим елементом оперативного управління позиковим капіталом с аналіз і контроль ризиків, до яких перш за все належить ризик неможливості відшкодування повної або часткової суми зобов'язань підприємства. Попередня оцінка ризику операцій з одержання кредитів ґрунтується на аналізі фінансових звітів підприємства. Доцільність контролю ризику за цими операціями визначається, виходячи із суми одержаного кредиту або виданого векселя.

В основу методики оцінки ризиків підприємства торгівлі внаслідок одержання кредитів та видачі векселів нами покладено методику оцінки ризиків, розроблену О.Ю. Большаковою для підприємств електро-енергетичної галузі [6, с.119-127]. Нами запропонована модифікація даної методики з врахуванням особливостей діяльності підприємств торговельної галузі.

Основні положення методики ґрунтуються на визначені інтегральних показників оцінки фінансового стану підприємств. Формальними елементами у цій методиці є тільки алгоритм обчислення фінансових показників, що ж до побудови системи показників, алгоритмів їх узагальнення та обґрунтування відповідних критеріїв оцінки, то вони є суто суб'єктивними, тобто визначеними, виходячи з форми власності, галузі національної економіки, виду і обсягів діяльності кожного суб'єкта.

Ризики кредитних і вексельних пасивних операцій, обчислені за даною методикою, визначаються інтегральним коефіцієнтом I, який характеризує узагальнене відхилення показників фінансового стану підприємства-позичальника від еталону (І_крит. = 0). За результатами проведених досліджень розроблено таблицю оцінки ризикованості одержаних кредитів і виданих векселів у залежності від інтегральних коефіцієнтів, обчислених за методом відстані від еталону. Її дані дозволяють своєчасно отримати інформацію щодо наближення терміну виконання боргового зобов'язання. Застосування даної методики для оцінки ризикованості одержаних кредитів і виданих векселів не викликає труднощів, пов'язаних із залученням інформації щодо фінансового стану підприємства оскільки всі необхідні дані містяться у балансі.

Важливим елементом оперативного управління кредиторською заборгованістю та іншими короткостроковими розрахунками є контроль їх поточної ризикованості. Запропонована методика оцінки середнього рівня ризику розрахунків підприємства торгівлі за поточним зобов'язаннями, ґрунтується на класифікації короткострокової заборгованості за розрахунками за термінами непогашення, аналогічно визначенню ризику поточної дебіторської заборгованості.

В основі групування поточних зобов'язань за ступенем ризику лежать дані щодо відхилень від терміну платежу в бік перевищення, отримані на відповідну дату шляхом автоматизованої обробки інформації, яка накопичується в електронному Журналі аналітичного обліку зобов'язань. Ризик короткострокових зобов'язань за розрахунками виникає за умов неповернення боргу у визначений термін і зростає пропорційно збільшенню тривалості терміну непогашення. Отже, відображення у звітності зобов'язань за номінальною величиною має супроводжуватись збільшенням резервного (страхового) капіталу, величина якого визначається на загальних підставах відповідно до попередньої оцінки ризику несвоєчасного відшкодування поточних боргів.

Проведене дослідження показало, що в оперативному аналізі і контролі позикового капіталу підприємств торгівлі повинні використовуватись не загальні критерії оцінки показників фінансової стійкості, а диференційовані нормативи для підприємств оптової, роздрібної і оптово-роздрібної торгівлі. Потребує також адаптації до умов торгівлі методика оцінки ризиків підприємств внаслідок одержання кредитів та видачі векселів. Запропонована модифікація цієї методики враховує особливості фінансів підприємств торговельної галузі, а її використання в оперативному контролі сприятиме зменшенню ризиків, пов'язаних із залученням позикового капіталу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бланк И.А. Управление использованием капитала. / Бланк И.А. - Киев: «Ника-Центр», 2000.- 656 с.
2. Ковалёв В.В. Финансовый анализ. Управление капиталом : Выбор инвестиций. Анализ отчетности. / Ковалев В.В. // 2-е изд. - М : Финансы и статистика, 1997. - 512 с.
3. Лігоненко Л.О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні засади та практичний інструментарій. /Лігоненко Л.О. - К.: КНТЕУ, 2001.-580 с.
4. Унковская Т.Е. Финансовое равновесие предприятия. / Унковская Т.Е. - К. Генеза, 1997.- 328 с.
5. Шеремет А.Д. Методика фінансового аналіза./ Шеремет А.Д., Сайфунин Р.С., Негашев Е.В.// - М.: ИНФРА - М, 2002. - 256 с.
6. Большакова О.Ю. Облік вексельних операцій в умовах ринкової невизначеності / Большакова О.Ю. // Фінанси України - 2000.- № 7. - С. 119-127.

Економічне зростання в Україні направлене на створення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки. Але сучасний стан оплати праці, незавершеність її реформування створює значні проблеми на шляху такого руху. Низький рівень оплати праці руйнує двоєдність процесу розвитку - економічного зростання і добробуту населення, знижує якість робочої сили, звужує внутрішній ринок, обумовлює примітивізацію потреб, руйнує трудовий потенціал, сприяє розвитку тіньових процесів і відтоку кваліфікованих талановитих енергійних молодих людей за кордон.

Погано мотивована оплата праці не сприяє зростанню продуктивності та ефективності праці, обмежує розвиток творчої інтелектуальної праці, веде до деградації національної економіки, спрощенню її структури, падінню інвестиційної активності.

Таким чином, радикальне мотиваційне реформування оплати праці в економіці країни це не тільки наполеглива необхідність, але й запорука становлення інноваційно-інвестиційної моделі економічного зростання.

Заробітна плата завжди знаходилася у центрі уваги як вітчизняних так і зарубіжних науковців. Зокрема, проблеми обліку оплати праці досліджували А.Сміт, Д.Рикардо, К.Маркса, А.Батура, Д.Богіня, М.Калина, В.Карпенко, М.КІм, Т.Кір'ян, А.Колот, Г.Куліков, В.Лагутш, В.Липов, Л.Лисогір, В.Нижник, В.Новіков, О.Новікова, Н.Павловська, І.Петрова, М.Семикіна, С.Тютюнникова, М.Шаповал, Л.Шевченко та інші.

Поглиблення ринкового реформування системи оплати праці в економіці країни потребує подальшого системного аналізу її стану, динаміки, організації, вияву суперечностей та пошуку засобів їхнього вирішення, використання її у якості активного інструменту нової якості економічного зростання.

Не можна не погодитися з думкою деяких науковців, що діюча система мінімальних гарантій не виконує регулюючої і гарантуючої функцій, суперечить економічній природі МЗП, як ефективного мінімуму оплати праці, що забезпечує отримання прожиткової заробітної плати. МЗП перетворилася з заходу захисту певного рівня заробітної плати працівників на інструмент гарантування доходів роботодавців, мінімізації їхніх витрат на оплату праці. Тому, формальне підвищення рівня МЗП без радикальної зміни підходів до визначення її функціональної ролі у системі мінімальних гарантій оплати праці не спроможне стати чинником зростання середньої заробітної плати, підвищення ефективності використання трудових ресурсів.

Концептуальною основою реформування зазначеної системи є визначення вартості робочої сили у якості головного об'єкту гарантування. Незважаючи на те, що з 2010 року МЗП відповідає прожитковому мінімуму вона не дає гарантії соціально прийнятного рівня відтворення робочої сили, забезпечення прожиткової оплати праці насамперед некваліфікованим або низькокваліфікованим робітникам, а тому вона не виконує свою головну функцію.

На підставі проведеного дослідження можна зробити висновки, що сучасний стан оплати праці у економіці країни є перехідним, неринковим за змістом, неефективним та суперечливим, що не дозволяє їй виконувати роль стимулюючого чинника розвитку виробництва і науково-технічного прогресу, не забезпечує нормального відтворення робочої сили і суспільного від творення у цілому.

За останні роки економічне зростання в Україні та стан оплати праці викликає необхідність подальшого радикального реформування оплати праці, бо як показує світовий досвід, економічна модернізація неможлива без підвищення трудової активності населення. На нашу думку радикально реформувати оплату праці можливо тільки на мотиваційній основі, як заходу подолання накопичених протиріч, байдужості робітників до результатів і якості праці, корисності своєї праці для суспільства.

Впровадження мотиваційної моделі оплати праці пов'язано, насамперед, з необхідністю суттєвого підвищення її розміру на базі підключення внутрішніх і зовнішніх джерел, зокрема: підвищення її частки у ВВП, детінізації економіки і скорочення тіньових виплат, оптимізації податкового навантаження на, заробітну плату, впровадження дієвих чинників зростання продуктивності і ефективності праці.

Слід відмітити, що забезпечення ефективної реалізації функцій заробітної плати, особливості і межі державного впливу на оплату праці робітників різних секторів економіки: державного, включаючи бюджетний, і приватного залежить в значній мірі залежить від нормативно-правового забезпечення у мов. оплати праці.

Тому на нашу думку важливим завданням реформування організації обліку оплати праці в Україні полягає в подоланні суперечностей у змісті та цілях здійснення функцій державно-нормативного регулювання оплати праці на національному і структурних рівнях, забезпечення їхньої загальної спрямованості на реалізацію соціальної складової економічної функції держави і її соціальної функції.