У сучасних економічних умовах зростання темпів розвитку виробництва агропромислової продукції, а також прискорення науково-технічного прогресу значною мірою залежать від освоєння інвестицій. Застосування новітніх технологій та сучасної техніки сприяє зниженню витрат виробництва, збільшенню обсягу продукції, що виробляється, поліпшенню її якості, а також створює для підприємства умови функціонування в конкурентному середовищі.

Чим активніший інвестиційний процес, тим стрімкіші темпи відтворення засобів виробництва і робочої сили. А це, у свою чергу, залежить від інвестиційних рішень суб’єктів підприємництва і видів економічної діяльності, що потребує інформації про інвестиційну привабливість об’єктів інвестування та найвигідніші напрями вкладання капіталу. Все це переконливо свідчить про необхідність посилення уваги до інвестування агропромислових підприємств.

Формування інвестиційної привабливості підприємств АПК є об’єктивною необхідністю і важливою складовою інвестиційного процесу. За структурними компонентами інвестиційна привабливість об’єктів господарювання складається із пріоритетності об’єктів інвестування, ефективності, інвестиційних ризиків і джерел інвестицій, фінансової стійкості та незалежності, а також достатності економічного обґрунтування. Проте у цьому процесі домінують макроекономічні чинники, які формуються за межами економіки АПК. Тому підвищення пріоритетності його галузей залежить від стабільності законодавства в державі, фінансово-кредитної, податкової і цінової політики, податкових, амортизаційних і кредитних пільг тощо.

За останні п’ять років збереглася і набула подальшого розвитку позитивна тенденція інвестиційної діяльності підприємств АПК, що свідчить про зростання його інвестиційної привабливості для вітчизняних та іноземних інвесторів. Основними інвесторами в сільське господарство України є такі країни: Кіпр (317 млн дол США), Великобританія (133 млн дол США), Данія (56,8 млн дол США), Сполучені Штати Америки (51,5 млн дол США), Німеччина (41,1 млн дол США), Австрія (28,9 млн дол США), Франція (20,7 млн дол США), Російська Федерація (18,1 млн дол США).

Станом на 01.07.09 р., починаючи з 1992 року, в агропромисловий комплекс України було залучено 2628,4 млн дол США прямих іноземних інвестицій (6,9% загального обсягу ПІІ в економіку). З них вкладено 836,3 млн дол США (2,2%) у 668 сільськогосподарських підприємств.

Приріст іноземного капіталу за перше півріччя 2009 року склав 138,1 млн дол США, що в 3,4 рази менше, ніж за аналогічний період 2008 року. При цьому обсяг залучення іноземних інвестицій в сільське господарство з початку 2009 року збільшився на 32 млн дол США.

Слід вказати, що одним із суттєвих недоліків у сучасному процесі інвестування агропромислового виробництва є значна диспропорція у структурі капітальних вкладень – левова їх частка припадає на переробку аграрної продукції. Головною причиною низької інвестиційної активності приватних інвесторів у сільському господарстві залишається низька прибутковість і великий ризик у тваринництві та значна невизначеність з поверненням капіталу у рослинництві.

Доцільність залучення іноземних інвестицій сприяє зростанню і нагромадженню основного капіталу, впровадженню новітніх технологій, розвитку матеріально-технічної бази діючих підприємств АПК. Вони вкладаються, переважно, в ефективно працюючі підприємства і галузі, які мають високу оборотність капіталу, коротку тривалість виробничого циклу і періоду між інвестуванням та отриманням прибутку, низьку ризикованість і позбавлені сезонності. Проте подальший економічний підйом цих суб’єктів господарювання повинен відбуватися за рахунок внутрішніх джерел фінансування, одночасно із використанням прямих іноземних інвестицій.

Для розвитку кредитування сільськогосподарських підприємств доцільним є удосконалення інвестиційної діяльності та підвищення кредитоспроможності господарств. Розвиток іпотечного кредитування буде здійснюватися лише за умови прозорого ціноутворення на сільськогосподарські землі. У середньостроковій перспективі вартість землі буде становити близько чверті її грошової оцінки за умови наявності нормативно встановленого мінімального рівня орендної плати.

Підвищенню інвестиційної привабливості та ефективної діяльності підприємств АПК необхідний стабільний інвестиційний клімат, державна непряма підтримка через передбачувану податкову, амортизаційну, цінову і кредитну політику. Слід створити належну систему захисту прав інвесторів, сприяти збільшенню вкладень в основний капітал, залученню прямих іноземних інвестицій, розширити застосування небанківських і фінансово-кредитних інвестицій. Доцільно продовжити зменшення облікової ставки за надані комерційними банками кредити.

Перспективним напрямом подальшої активізації інвестиційної діяльності в АПК і, особливо в сільському господарстві, є технічне переоснащення підприємств, удосконалення технологій виробництва, зростання реінвестицій прибутку й амортизаційних відрахувань, створення економічних умов для іноземних інвестицій, стимулювання довгострокового банківського кредитування, розвитку лізингових відносин та іпотеки землі, ринку страхових послуг, а також залучення коштів населення.

У будь-якій науковій роботі, від вибору і формулювання проблеми до перевірки рішення, а також від висування гіпотез та їх дедуктивної обробки ми знаходимо чуттєве сприйняття речей і явищ, тобто наочне сприйняття, порівняння на основі аналогії та індуктивне узагальнення поряд з непродуманими догадками, формальною і неформальною дедукцію, приблизного чи детального аналізу і багато інших способів утворення, поєднання й відхилення ідей, оскільки наука розвивається на підставі фактів [1, с.93]. Разом з тим, важливу роль у процесі пізнання відіграє творча уява, яка багатша від образної уяви. Творча уява не співпадає із здатністю викликати чуттєві враження, а виникає без особливих логічних конструкцій, раптово або майже раптово через виникнення нових ідей. Нове виникає на основі спостереження, порівняння, перевірки, критики, дедукції, індукції, абстрагування, аналогії. Ніколи не існує нового знання, яке б не визначалося, до певної міри, попереднім знанням і не було логічно з ним пов'язаним, тому нова теорія розробляється на основі всіх доступних знань і з допомогою всіх доступних понять і методів [1, с. 1 10]. Творча уява в науці багатша, ніж у мистецтві тому, що їй приходиться виходити за межі чуттєвого досвіду і здорового глузду, вона точніша, ніж у мистецтві тому, що їй приходиться долати себе і потрібно бути істинною. Творча уява не байдужа до інформації, теорій, вимог моменту і навіть до загальної інтелектуальної атмосфери [1, с. 133].

Наука, як форма теоретичної свідомості є одним з найважливіших факторів розвитку культури, соціальної та економічної життєдіяльності людей. Наука бере на себе спеціалізовану функцію розробки пізнавальних норм і засобів практичної перетворювальної діяльності суспільства. Вона спроможна забезпечити розробку пізнавально-інформаційних моделей дійсності швидше, надійніше, якісніше, ніж традиційні форми свідомості через стихійне нагромадження й узагальнення досвіду суспільної практики [2, с. 138].

Отже, процес створення інтелектуального капіталу не можна пояснити за допомогою узагальнення досвіду, оскільки його у нашій практиці не було, але з теоретичних уявлень можна зрозуміти, що ідея щодо оцінки та використання інтелектуальних ресурсів для розвитку економіки, яка ґрунтується на знаннях і навичках персоналу, має значний економічний ефект, як показано у попередньому пункті.

Тривалий час основним засобом оцінки роботи купця чи мануфактурного виробництва був бухгалтерський баланс, який фіксував наявність та зміну за рік майна власника. За останніх 500 років, що минули з моменту публікації роботи Л.Пачолі "Трактат про рахунки і записи" (1494р.), теорія обліку принципово не змінилася, принаймі, сучасна теорія повністю повторює принципи обліку та процедури, що стосуються методичних прийомів обробки даних.

Певні доповнення до цієї теорії вніс Пьєр Дюпон (1870-1954), який у 1902р. з своїми двома кузенами взяли під свій контроль сімейну компанію з виробництва вибухових речовин.

Працюючи в якості казначея, П.Дюпон у 1903р. розробив метод визначення ефективності діяльності різних підрозділів компанії і формулу для ефективності інвестиційного капіталу (норми прибутку). Якщо до цього часу основним методом ефективності роботи підприємства була система калькуляції собівартості продукції, то П.Дюпон і його помічник Джон Рескоб почали поступово впроваджувати професіоналізм у сферу корпоративного обліку та фінансових показників (піраміда Дюпона). Таким чином, система калькулювання, яка була розроблена у XIX ст. Едгаром Томсоном на Пенсільванській залізниці, доповнилася методом визначення фінансової ефективності роботи компанії [3, с.89].

Стає очевидним, що система фінансової звітності, яку використовують у діловому світі, не може відобразити всієї складності бізнесу в економіці знань, коли основна роль належить нематеріальним активам, до складу яких треба віднести також інформаційні ресурси підприємства.

У фінансовому обліку відстежують стан і зміни за певний період в тій частині балансу, яку називають активом.

Поняття активів розуміють як власність підприємства (вартість фірми, запаси, дебіторська заборгованість, нематеріальні активи). Щоб визнати такі об'єкти активами, правила їх оцінки вимагають дотримуватися певних критеріїв - здійснювати над ними контроль і забезпечити можливість прогнозування майбутніх вигод від їх використання. Проте, коли з цими критеріями підходити до оцінки таких статей, як дебіторська заборгованість чи інтелектуальний капітал, то стає зрозумілим, що поняття "активи" в сучасній економіці не відповідає загальноприйнятому його тлумаченню, зокрема, він ігнорує цінність такого фактору виробництва, як персонал, який має знання, навички, інтелект. Парадоксальним фактом є те, що життєво необхідний елемент, що приводить в рух виробництво і створює додаткову вартість, не знаходить ніякого відображення в обліку. Не знаходить в обліку оцінка мережі взаємовідношень. Так, якщо з фірми йдуть компетентні й авторитетні спеціалісти, то вони можуть забрати з собою роками напрацьовану клієнтуру. Навіть такий важливий актив, як бренди, не знаходять місця в балансі, хоча вони є носієм високих прибутків.

Що стосується обліку ділової активності, ефективності виконання окремих операцій, маркетингових досліджень, заходів щодо закріплення на ринку, упущеної вигоди, вибору альтернативних рішень тощо, то він оперує лише показниками витрат на ті чи інші цілі. Така інформація потрібна по мірі виникнення ситуацій, які необхідно оцінити з точки зору їх ефективності, але її недостатньо.

Фінансовий облік зовсім не пристосований для визначення перспектив розвитку підприємства, оскільки збирає і обробляє дані лише про минулі події. Менеджменту необхідно енергійно шукати нових ринкових можливостей, а не займатися тупим підрахунком того, чого домоглися у минулому.

Майбутнє ніколи не визначається минулим, воно розвивається на основі інновацій в усіх аспектах, в тому числі й у проектуванні нових підсистем обліку. Інформація дає можливість реагувати на неї і спрямувати курс розвитку підприємства на стратегічні цілі, але для цього потрібно мати різноманітну інформацію, що стосується минулого, сучасного і майбутнього образу бізнесу та його ефективності. Якщо фінансовий облік дає так мало інформації, то як ми можемо приймати рішення відносно свого бізнесу? Зрозуміло, не можемо.

Вимірювання і оцінки діяльності за допомогою неправильно вибраних показників може привести до помилкових рішень. Якщо фірма оцінює діяльність показниками а, в, с, але не вимірює х, у, z, то менеджери, хочуть вони того чи ні, починають звертати більше уваги саме на а, в, с, оскільки їх заслуги будуть оцінені за цими показниками, в той час, коли ситуація вимагала оцінки за показниками х, у, z. Таким чином показники можуть змінити курс поведінки керівництва фірми "До того часу, поки ринки капіталу, конкретні менеджери і цілі уряди покладаються на бухгалтерський облік історичної давності, щоб на його основі приймати рішення про розміщення засобів і виборі політики, то в тій мірі, в якій цей облік не відображає нових рушійних сил створення багатства, які важко обліковувати, всі розрахунки будуть просто невірні, а політика не настільки дієва, якою могла би бути". Ці слова належать Стівену Уолмену, бувшому члену Комісії з цінних паперів і бірж США, які афористично характеризують корінні недоліки фінансового обліку в сучасному складному світі бізнесу [З, с.92-93].

"Назріла необхідність перейти на облік нового рівня, і саме того, який здатний виміряти енергію руху компанії з точки зору її ринкового положення, лояльності клієнтів та ін.". "Модель традиційного бухгалтерського обліку не пристосована до нової економіки, отже необхідно або поміняти модель обліку, або компанії повинні включити у свої щорічні звіти додаткові розділи, що розкривають особливості функціонування інтелектуального капіталу" - пишуть спеціалісти з проблеми розвитку економіки знань.

Як видно з наведеного короткого огляду, виникнення в кінці XX ст. нової економіки, що грунтується на знаннях, автори висувають на порядок денний проблему визначення вартості людського потенціалу, з якою традиційний облік не може впоратися, а тому необхідна нова система. Робота над цією проблемою почалася в Раді зі стандартів фінансового обліку в США (FASB), Кабінеті міністрів Данії, а також IASB. У жовтні 2001р. Харвей Пітт, голова Комісії з цінних паперів і бірж (США) заявив про наміри капітально реконструювати застарілу систему фінансової звітності. Центральна ідея інтелектуального капіталу полягає в тому, що витрати на отримання інформації розглядають як внутрішні, в той час, коли цінність її відносять до зовнішніх користувачів. Інтелектуальний капітал також відносять до майбутніх потенційних доходів фірми [3, с. 94].

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бунге М. Интуиция и наука / Пер. с англ. Е.И.Польского. Ред. В.Г.Виноградова. - И.: Прогресс, 1967. - 187с.
2. Швырев В.С. Научное познание как деятельность. - М.: Политиздат, 1984.-С. 138.
3. Эвинсон Л. Корпоративная долгота. Навигация в зкономике, основанной на знаннях. - М.: ИНФРА - М., 2005.248с.

"Ісламський банкінг" - явище дуже молоде, його "офіційна" історія скаладає всього 35 років. Утім, перші банки такого типу в мусульманських країнах існували в режимі секретності ще з середини XX століття. Вони діяли напівпідпільно, оскільки в ісламських соціумах з підозрою ставляться до "новацій", які викликають навіть тінь сумніву щодо своєї відповідності шаріату.

Сьогодні банки, що діють за принципами шаріату, існують більш ніж в п'ятдесяти країнах. їхні активи оцінюються приблизно в 1 трлн. дол., а принципи ісламського банкінгу успішно втілюються в багатьох фінустановах Європи та США у вигляді "ісламських вікон", які надають практично всі західні великі банківські мережі. Банки, які дотримуються правил шаріату (ісламської системи релігійного права), виявилися значно стійкішим до кризи.

Коран забороняє брати відсоток з позики. Людина не може покласти гроші в банк і отримати через деякий час прибуток з відсотком. Неможливий і кредит, який потрібно повертати з відсотками. Шаріат також забороняє мусульманам інвестувати в бізнес, пов'язнаний з виробництвом тютюну, алкоголю, зброї, порнографії, азартними іграми, спекуляціями, завеликими ризиками.

Перш за все, ісламські банки засновують свою діяльність не на кредитуванні, а на інвестиціях. Передумови для цього полягають не лише в релігійних переконаннях, а й у здоровому глузді мешканців Близького Сходу.

"Банк відкриває рахунки, на яких вкладники розміщують свої заощадження. Цими грошима банк фінансує підприємців. Здавалось би, все як і в нас;: Але замість традиційної сплати відсотків за кредитом, підприємець ділить з банком, а банк з вкладником як прибутки у справі, так і збитки. Така система "нічого не обіцяє" і змушує банки ретельно вибирати, куди вкладати гроші. Ісламські банки значно частіше, ніж західні, вкладають кошти у реальне виробництво, ігноруючи високоприбуткові, але непевні справи.

Таким чином, ісламський банк ризикує значно більше, ніж "звичайний": він тісніше пов'язаний з партнерами, яким дає гроші. Пов'язаний не лише економічно, а й етикою спільної відповідальності, на якій і тримається ділова репутація банку.

Стосунки, за яких партнери беруть на себе ризики і розділяють їх пропорційно вкладеним коштам, створюють особливу психологію ведення справ. Ісламські банки звертають виняткову увагу на суть і перспективність проектів, в які вкладають кошти, в той час як в період економічного зростання західні банки оцінювали проекти лише за забезпеченням займу.

Оскільки шаріат забороняє спекуляції та операції на кшталт продавання боргів (звичайна практика в західному банкінгу), ісламські банки більш зацікавлені в фінансуванні реального сектору, ніж європейські чи американські конкуренти. Таким чином, ісламські банки ефективніше стимулюють економіку.

Ще однією суттєвою відмінністю ісламського банкінгу від традиційного капіталістичного є відсутність проблеми "фідуціарних коштів". Немає кредитів - немає і "грошей з повітря". Банк просто бере на себе функцію управляючого грошима вкладників.

Найрозповсюдженіше "ісламське кредитування" зветься "мурабаха". Кредит виділяється під конкретну покупку. Власником купленого товару є банк - доти, поки клієнт не погасить всю позичену суму. Фактично, банк виступає торговим посередником - замість брати відсоток з кредиту, він купує товар за одну ціну, а продає за іншу. Різниця залишається банку, як виручка з операції.

"Мудараба" - приблизний аналог "депозиту". Вкладник довіряє свій капітал "мударибу", який використовує ці гроші в бізнесі. Прибуток ділиться між учасниками договору. Несе відповідальність за збитки інвестор, окрім випадків, коли збитки сталися через вину "розпорядника" коштів. Банк дає гроші, контролює їх використання, консультує та розподіляє прибутки і збитки.

Ісламський банкінг довів стійкість своєї системи під час кризи. Начебто невеликі прибутки цього сектору раптом набули особливого значення, бо часто спиралися на реальні об'єкти та виробництво. Оцінки ризиків ісламськими банкірами виявилися більш адекватними, їхній контроль фінансованих проектів - надійнішим, а рівень кредитування "ненадійних" і, відповідно, кількість "поганих боржників" - нижчим, ніж у традиційних банків. Гіпотетично, якби ісламська банківська система була менш інтегрованою в світову, криза могла б їй зовсім не зашкодити.

На сьогоднішній день в 40 державах світу функціонують банки, що керуються ісламськими принципами у своїй діяльності. Це свідчить про високий попит на продукти ісламських банків, а також про їхню здатність конкурувати із традиційними фінансовими інститутами. Усього у світі нараховується близько 200 фінансових установ ісламського типу. Загальна сума їхнього капіталу ще в 2006 році склала близько $12,3 млрд., величина сукупних активів " $258 млрд. при доступних фінансових ресурсах $113 млрд.

Фахівці вже припускають, що у швидкому майбутньому ісламські банки потіснять позиції західних банків в арабських країнах. І це створить об'єктивні умови для більш інтенсивного перенесення основ ісламського банкінгу на інші регіони ісламського світу, а потім за його межі.

Як не дивно, але саме Україну деякі експерти вважають основним перспективним полігоном іслам-банкінгу в Східній Європі. Причому, його проникнення пов'язують із казахстанськими банками. Зокрема, казахстанський банк "Тураналем" став першою кредитною організацією СНД, що одержала в 2003 році кредит від ісламського банку.

Сума була досить невелика, але вже в липні 2006 року банку вдалося залучити кредит за законами шаріату на суму $200 млн. За ним пішов вихід на споживчий ринок. 8 травня 2007 року банк під час підписання угоди з Етігаіез Ізіатіс Вапк оголосив про те, що створення першого в Казахстані банку, що працює за принципами шаріату, " справа найближчого майбутнього. Банк контролює 47,3% акцій банку "БТА-Казань", розташованого в республіці Татарстан, де біля половини населення " мусульмани, і має частки в низці інших російських банків.

Втім, цьому парадоксу є пояснення. На тлі перманентних скандалів з європейськими банками і кризи американської банківської системи тріумфальний хід нової потужної сили в особі ісламських банків не залишається без уваги транснаціональних компаній і найбільших світових комерційних банків. Вони не тільки із тривогою відслідковують ситуацію, але й удаються до співробітництва.

Провідні західні банки відкривають у себе ісламські підрозділи: "Чейз Манхеттен", "Голдмен Сакс", "Ай-Ен-Джі", "Номура Сек'юрітіз", "Джей Пі Морган" та інші. Американський банк "Сітібенк" уже тривалий час співробітничає з ісламськими банківськими структурами, вклавши близько 1 мільярда доларів у спеціалізовані ісламські фонди. Ще в 1997 році "Сітібенк" заснував у Бахрейні своє повноважне відділення ''Сіті Ісламік Інвестмент Бенк" з капіталом 20 мільйонів доларів. Спеціальні ісламські департаменти відкривають також найбільші світові банки "Дойче бенк" і Н8ВС. За оцінкою "Сітібенка", темпи зростання ісламського банкінгу становлять від 10 до 15% на рік, що красномовно свідчить про динамічність ісламських банків.

До послуг ісламських банків вдаються такі транснаціональні гіганти, як "Дженерал Моторе", "Ай-Бі-Ем", "Алкатель", "Деу", а також найбільші фінансові холдинги Societe. Фінансисти, що представляють ісламські банки, говорять уже про те, що в найближчому майбутньому всі світові банки могтимуть забезпечити клієнтам повний пакет послуг як у традиційній, так і в ісламській формі.

Можливо, секрет успіху ісламського банкінгу " саме в тому, що на відміну від західних колег він відкидає бездушну економічну доцільність. Будь-яка діяльність, у тому числі і фінансова, повинна узгоджуватися з моральними установками. А в нашому непередбаченому світі це досить цінна обставина...

Розвиток ринкових відносин в Україні зумовлює постійні зміни як в структурі та формах власності підприємств, так і в організації та управлінні їх виробництвом, що в свою чергу вимагає вдосконалення системи обліково-аналітичної інформації, яка використовується для прийняття управлінських рішень.

Інформаційні технології стають фундаментальною основою реалізації всього процесу продажу товарів, сприяють глобалізації діяльності і виходу торговельних підприємств на зовнішні ринку збуту, забезпечують комплексну реорганізацію праці менеджменту, перетворюються на джерело створення доданої вартості суб'єктів господарювання. Вкрай необхідним є удосконалення систем обліку, контролю та калькулювання собівартості продукції на впровадження інформаційних технологій.

Питання методики і організації обліку виробничих витрат, а також калькування собівартості продукції досліджені в наукових працях, зокрема таких як Ф.Ф.Бутинця, С.Ф.Голова, М.В.Кужельного, Л.В.Нападовської, М.С.Пушкара, В.В.Сопка, Ю.С.Цал-Цалка, М.Г.Чумаченка та інших.

Проте залишаються недостатньо дослідженими та потребують подальшої розробки теоретичні і методичні аспекти, пов'язані з обліком і аналізом формування собівартості продукції, а саме необхідністю калькулювання собівартості та пошуком резервів її зниження.

В бухгалтерському обліку накопичують різні витрати. В фінансовому - їх склад регламентується державою (), а тому вони повинні відображатися в облікових регістрах за видами, передбаченими в нормативних документах. В управлінському обліку витрати класифікують за видами у такий спосіб, щоб забезпечити надання інформації користувачам, в першу чергу управлінцям, для прийняття управлінських рішень.

Вдало розроблена класифікація витрат визначає організацію і методику подальшого їх обліку. Під час організації обліку витрат потрібно прагнути, щоб якнайбільша частина витрат включалась у собівартість продукції прямим шляхом, оскільки непрямий їх розподіл допускає деякі умовності, що призводить до неточності у розрахунках.

Розмір витрат на виготовлення конкретного продукту становить його собівартість, тобто собівартість продукції - це виражені в грошовій формі витрати на її виробництво і реалізацію. На відміну від витрат, у категорії собівартості відображаються не тільки взаємозв'язки і залежності, які стосуються переважно процесу виробництва, а й обігу споживчих вартостей.

Собівартість, як один із основних економічних показників, використовується всіма підсистемами (планування, облік, аналіз і контроль), що формують загальну інформаційну обліково-аналітичну систему управління підприємством, оскільки калькулювання присутнє в кожній з них і на кожній стадії виробничого циклу.

Розглядаючи місце калькулювання в кожній із підсистем економічної інформації необхідно відмітити, що планові (нормативні) калькуляції є основою для прийняття управлінських рішень, які стосуються майбутньої діяльності підприємств по окремих господарських процесах.

Призначення сформованих планових і нормативних калькуляцій різне: планові необхідні для визначення рівня окремих витрат до початку господарського процесу, а нормативні - не тільки для визначення величини витрат, а й для контролю їх рівня в системі бухгалтерського обліку. Звітні (фактичні) калькуляції в системі обліку відображають виконання запланованого обсягу діяльності і рівня витрат в процесі її здійснення.

Методи управління собівартістю досліджують за наступними методами обліку та контролю витрат: система обліку «стандарт-кост» (відомий як нормативний метод обліку витрат), система обліку «директ-кост», системи планування виробничих ресурсів, функціонально-вартісний аналіз (ФВА), метод аналізу і оптимізації витрат з усіх статей його застосування (кост-менеджмент), метод АВС, концепція управління витратами життєвого циклу (метод LСС).

Аналізуючи всю сукупність перерахованих методів необхідно зазначити, що кожний з них покликаний вирішувати різні завдання, але вони не виключають один одного, а можуть бути реалізовані паралельно чи взаємодоповнюватися.

Поліпшення методики та організації обліку витрат надає дієвий інструментарій для вдосконалення управління собівартістю продукції. Проте в окремих ситуаціях для прийняття управлінських рішень необхідна різна інформація про собівартість. З цією метою підприємствам, на основі комплексного системного підходу, необхідно розробляти власну концепцію управління собівартістю.

Отже, слід зазначити, що в ринкових умовах господарювання значно підвищується роль витрат і собівартості як економічних категорій. Важливою передумовою вдосконалення методики і організації обліку витрат і калькулювання собівартості продукції є застосування в практичній діяльності економічно обґрунтованої класифікації витрат, яка повинна визначатися керівництвом відповідно до встановлених конкретних виробничих завдань. Ефективне управління собівартістю повинне бути орієнтоване на пошук шляхів її зниження. Щоб визначити ці шляхи необхідно знати вплив структури витрат та технологічних особливостей сільськогосподарського виробництва на рівень собівартості. Це дасть змогу аналізувати тенденції змін статей собівартості з метою прийняття виважених управлінських рішень по підвищенню прибутковості підприємств.

ЛІТЕРАТУРА

1. Голов С.Ф. Управлінський облік: Підручник. - К.:Лібра, 2003. - 704 с.
2. Мачулка О. Облік та аналіз витрат: управлінський аспект// Бухгалтерський облік та аудит. 2008. №10. - C. 30-34.
3. Партин Г.О. Оцінка концепції управління витратами суб'єктів господарювання //Регіональна економіка. 2ОО8. №2 - C. 44-50.
4. Попович П.Я. ЕКОНОМІЧНИЙ аналіз діяльності суб'єктів господарювання. Підручник - Тернопіль: Економічна думка, 2004 - C. 416.
5. Чухліб О.А. Управлінські рішення щодо витрат у собівартості продукції //Фінанси України. 2006.№2 - C. 129 - 137.
6. Ющишина Л.М. Сутність поняття витрати виробництва// Економічний і соціальний розвиток України в XXI ст. Збірник тез Ч 1:111 молодих вчених. Тернопіль, 2006 - C. 438-440.

Одним із проблемних аспектів теорії оподаткування є питання розподілу податків на прямі та непрямі. Численні суперечки, що виникають з приводу розподілу податків на прямі та непрямі, обумовлені відсутністю загальновизначених критеріїв такого поділу. В зв'язку з цим слід зазначити, що раніше з'явилася класична пряма податкова форма. Проте непряме оподаткування останнім часом стало чи не найвагомішим джерелом доходів бюджету.

Наслідком цього є те, що вітчизняні та зарубіжні вчені зосередили увагу на дослідженні ролі непрямих податків в системі оподаткування та з'ясуванні пропорцій між прямим та непрямим оподаткуванням.

Як відомо, терміни "прямі та непрямі податки" запропонував наприкінці XVII ст. Дж. Ст. Локк. Прямими податками Д. Локк вважав ті, які збираються з платників, які повинні їх платити, а непрямими - ті, що сплачуються особами, які перекладають їх на інших. Його точку зору підтримували фізіократи, М. Тургенєв, Г. Якобі, а також український вчений М. Мітіліно [1, с. 98].

Внаслідок узагальнення та систематизації різноманітні думки та позиції вчених щодо непрямих податків зведено до трьох основних груп: 1) окремі вчені засуджують і вважають шкідливим непряме оподаткування, вважаючи, що податкова система може ефективно функціонувати лише за рахунок прямих податків; 2) інші автори віддають перевагу непрямим податкам перед прямими і бажають заснувати податкову систему виключно або переважно на непрямому оподаткуванні; 3) багато вчених визнають безумовну необхідність як прямих, так і не прямих податків, до того ж деякі наближуються до прибічників непрямого оподаткування, а деякі - до його ворогів. [2, с. 147].

Еволюція податкових систем розвинутих країн і сучасна практика оподаткування свідчать про закономірну залежність співвідношення прямих і непрямих податків від:

• життєвого рівня переважної частини населення; вдосконалення механізму справляння податків, його здатності звести до мінімуму ухилення від оподаткування;
• рівня податкової культури;
• загальної орієнтації західних суспільств на соціальний компроміс, розв'язання найбільш гострих соціальних проблем;
• традиції оподаткування [4, с. 106].

Події податків на прямі та непрямі спонукає виникнення важливого методологічного питання, яке стосується з'ясування співвідношення вказаних груп платежів та їх кількісних характеристик. Для досягнення рівноваги оподаткуванні має виконуватись умова, за якої непрямі податки, які характеризуються своєю регресивністю, будуть обмежуватися лініями прогресивного прямого оподаткування. Тобто, лише за умови оптимального та раціонального співвідношення між двома групами податків можливе економічне зростання та добробут, соціальна рівність і справедливість.

Реальним доказом несправедливості твердження про безумовну перевагу прямих податків над непрямими, про взаємну ізольованість цих форм оподаткування є найновіша форма непрямого оподаткування - податок на додану вартість (ПДВ) [3, с. 242], який має надзвичайно високий фіскальний потенціал.

Слід відмітити, що в найбільш розвинутих східноєвропейських країнах частка ПДВ в доходах консолідованого бюджету знаходиться на рівні 21-26%. В окремих країнах, зокрема в Грузії і Киргизстані, частка ПДВ в доходах бюджету складає біля 40% [5, с. 142].

Об'єктом оподаткування ПДВ є додана вартість, тобто вартість, створена на даному конкретному ступені руху товару. За своєю суттю додана вартість наближається за своїм обсягом до знову створеної вартості, - до частки національного доходу, виробленої в даній господарській одиниці. Оподаткування доданої вартості дає змогу обчислити всі ті податки, які дана господарська одиниця сплатила при купівлі товарів виробничого призначення. Саме це призводить до ліквідації кумулятивного (каскадного) ефекту [4, с. 248].

Технічна і організаційна складність утримання ПДВ полягає в необхідності оподаткування не всього обороту, а знову створеної вартості, отже, необхідність визначення різниці між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникають у зв'язку з будь-яким продажем товарів, вартість яких відноситься на собівартість (валові витрати та основні фонди чи нематеріальні активи, що підлягають амортизації). Це визначення тягне за собою необхідність відшкодування з бюджету суми ПДВ в разі, якщо зазначена різниця має від'ємне значення. Все це вимагає:

1. Прозорості операцій купівлі-продажу, зведення до мінімуму можливостей фіктивних операцій купівлі-продажу сировини, матеріалів, які можуть призвести до відшкодування з бюджету сум фактично несплаченого податку;
2. Високого рівня податкової культури, правосвідомості суб'єктів оподаткування;
3. Добре відлагодженого механізму адміністрування податків, створення комплексної автоматизованої інформаційної системи податкової служби [5, с. 239].

Усе вище викладене дає підставу зазначити, що ПДВ, за об'єктом оподаткування, є прямим податком, адже представляє собою новостворену вартість на даному конкретному етапі руху товару.

Наслідком еволюційного розвитку непрямого оподаткування стало запровадження податку на додану вартість, який має гібридну (змішану) форму оподаткування, який покликаний вирішити суперечку про роль та місце прямих і непрямих податків в системі оподаткування, адже за прибутковою базою оподаткування він є прямим, а за способом стягнення - непрямим.

ЛІТЕРАТУРА

1. Чередниченко О.М. Непряме оподаткування у податковій системі України / О.М. Чередниченко // Фінанси України. - 2003. - № 11. - С. 98-104.
2. Иловайский С.И. Косвенное обложение в теории и практике / С.И. Иловайский. - Одесса, 1892. - 254 с.
3. Суторміна В. М. та ін. Держава-податки-бізнес: (Із світового досвіду фіскального регулювання ринкової економіки): Монографія / В.М. Суторміна, В.М. Федосов, В.Л. Андрущенко. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.
4. Налоги: Учеб. пособие / Буряковский В.В., Кармазин В.Я., Калам-бет С.В., Водолазская О.А.; Под ред. В.В. Буряковского. - Днепропетровск: "Пороги", 1998. - 642 с.
5. Соколовська А.М. Податкова система України: теорія та практика становлення / А.М. Соколовська. - К.: НДФІ, 2001. - 372 с.

Важливим напрямом інституціонального реформування в сфері державного регулювання є боротьба з корупцією, під якою в найбільш загальному сенсі розуміють зловживання службовим становищем (владою) для досягнення особистої вигоди [1]. Активізація корупції і розширення її масштабів, як в трансформаційних економіках, так і в країнах з усталеним ринковим устроєм, дає підстави говорити про неї як про об'єктивний процес, притаманний певною мірою всім країнам. За даними Світового Банку, загальний щорічний розмір сплачених хабарів в світі перевищує трильйон доларів [2]. Розповсюдження корупції на сучасному етапі має певні особливості:

• політизація корупції: корупція як явище, в класичному її прояві, притаманне діловій практиці ведення бізнесу, стає все більш політизованою, переміщуючись у владні структури;
• перехід корупційних зв 'язків з розряду тимчасових та випадкових явищ в розряд усталених корупційних схем;
• інтернаціоналізація і глобалізація корупції. Форми корумпованих грошових потоків стають недосяжними для контролю з боку національних правоохоронних органів;
• розширення сфери легалізації корупції, тобто маскування корупційних афер під законні операції. Як наслідок легалізована корупція випадає з поля зору правоохоронних органів і набуває ще більших масштабів.

Рівень корупції і пов'язаний з цим ступінь довіри в суспільстві мають принципове значення для забезпечення економічного розвитку та суспільного добробуту. Тому надзвичайно важливими є моніторинг і оцінка корупції в міжнародному масштабі, які проводяться організаціями Transparency international та Heritage Foundation (Індекс економічної свободи).

Рейтинг держав, який публікують ці організації, є визначником ступеня ризику під час інвестування іноземних капіталів. За останні роки в списку найменш корумпованих країн Данія, Фінляндія, Нова Зеландія, Швеція, Гонконг. Серед найбільш корумпованих країн - Нігерія, Болівія, Колумбія. Оцінка субіндексу сприйняття корупції на рівні 30% свідчить про значну актуальність проблеми корупції для України, яка посідає 99 позицію із 163 країн за рейтингом Heritage Foundation (Індекс економічної свободи) та 118 позицію з 180 країн за рейтингом Transparency international (Індекс сприйняття корупції (ІСК) - 2,7). Серед країн з перехідною економікою найвищі значення за ІСК продемонстрували Словенія (6,6/27), Естонія (6,5/28), Угорщина (5,3/40), Чехія (5,2/41), Словаків (4,9/50), Латвія (4,8/51), Литва (4,8/52), Польща (4,2/62), Болгарія (4,1/64), найнижчі - Узбекистан (1,7/176), Туркменістан (2,0/166), Таджикистан (2,1/160), Киргизстан (2,1/157), Казахстан (2,1/155), Білорусь (2,1/151), Азербайджан (2,1/150)'[3]. За оцінками «Transparency international», хабарництво в пострадянських державах досягло вражаючих розмірів. Значна частина коштів, призначених для допомоги і розвитку цих держав, опинилася в закордонних банках.

Рейтингом Transparency international в 2009 році визначено силу негативного впливу корупції на якість системоутворюючих національних інституцій: політичних партій, законодавчої влади, приватного бізнесу, засобів масової інформації, державних службовців, судової влади.

З 69 країн усіх регіонів світу, представлених в даному рейтингу, Україна посідає останнє місце, що свідчить про надзвичайно низьку якість означених інститутів, зіпсованих корупцією.

Причинами розповсюдження корупції в Україні фахівці називають:

• високий податковий тиск на виробників і відсутність нормальних умов господарської і комерційної діяльності;
• недосконалість законодавства в цілому та недосконалість виборчого законодавства зокрема, що заклало корупцію як механізм в систему формування влади;
• недосконалість системи судочинства та відсутність законодавчо визначеного підпорядкування розгляду справ судами різних інстанцій, що уможливлює і стимулює зловживання;
• відсутність зкоординованості та чіткого розмежування повноважень усіх правоохоронних органів та їх служб, що унеможливлює ефективний контроль за дотриманням законодавства та виявленням корупції в органах державної влади;
• деформована мораль суспільства, в якому громадяни, визнаючи негативність корупції як суспільного явища, водночас розглядають її як невід'ємну складову підприємницької діяльності та державної служби.

Вирішення цих завдань сприятиме консолідації суспільства, узгодженості інтересів всіх верств населення і націленості на реалізацію загальнодержавних пріоритетів - забезпечення довгострокового зростання економіки та підвищення рівня суспільного добробуту, закладе основу для стійкої конкурентоспроможності національної економіки і створить умови для успішної інтеграції України в світову економічну систему. Реформування стосується, в першу чергу, інституційного середовища і має бути спрямовано на зниження рівня корупції та бюрократії в державі через унеможливлення нецільового використання державних коштів та владних повноважень для власного збагачення, забезпечення незалежного та справедливого судочинства, поліпшення ефективності корпоративного управління та впровадження в практику ведення бізнесу норм соціальної відповідальності, формування ефективного конкурентного середовища, запровадження прозорого механізму державного захисту конкуренції і створення умов для стабільного господарювання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Corruption and related offences in international business relations // XVII Intenational congress of penal law.2004.
2. World bank classification from July 2008.
3. Transparency international 2008. Corruption perception index 2008.
4. The global corruption barometr report 2009.

Петкова Л.О., д.е.н., професор Черкаський державний технологічний університет

Дослідження науково-технологічних факторів економічного розвитку в Україні, як і в цілому у світі, є досить поширеними. Численні наукові публікації, аналітичні дослідження засвідчують постійну увагу та визнання пріоритету інновацій в забезпеченні довгострокового економічного зростання, підвищення на цій основі якості життя населення, нарощування конкурентоспроможності національної економіки. Однак, реальних зрушень в напрямі запровадження інноваційно-інвестиційної моделі національного економічного розвитку на рівні державної політики немає. Тим самим, залишаються актуальною розробка стратегічних засад науково-технологічного розвитку України з метою підвищення її міжнародної конкурентоспроможності.

Внесок інновацій та нових технологій в розвиток провідних країн світу зростає, що обумовлює зростаючу поляризацію геоекономічного та геополітичного простору. Так, якщо в США з 1920 по 1957 рр. приріст душового національного доходу за рахунок «прогресу знань» склав 40 %, то в останні два десятиріччя XX ст. частка приросту ВВП за рахунок інновацій та нових технологій наблизилась до 90 %. Економічне зростання країн Західної Європи, Японії, Південної Кореї також суттєво базується на інноваціях та нових технологіях. Навіть в СРСР, економічний потенціал якого базувався на видобутку значних обсягів нафти, газу, кам'яного вугілля, залізної руди, внесок інтенсивних факторів в економічне зростання 70-80 х рр. склала 60%.

Науково-технологічна політика, що здійснювалась в Україні в період планової економіки належала до традиційного типу, яка бере за основу стимулювання НДДКР, тобто, фактори, які визначають пропозицію інновацій. Сьогодні більшість провідних країн світу здійснює інноваційну політику другого типу, що спирається на системи та коопераційні мережі.

Одночасно зароджується і політика третього покоління - спрямована на підтримку інноваційного потенціалу в різних секторах та галузях економіки з одночасною міжгалузевою оптимізацією. Забезпечення горизонтальної узгодженості різних заходів інноваційної політики видається тим важливішим, що сприяє мінімізації протиріч та дозволяє узгоджувати цілі індивідуальної та галузевої політики.

Крім необхідності враховувати сучасні тенденції інноваційного розвитку, кращі національні практики здійснення державної політики, для створення сприятливого науково-технологічного середовища в Україні, важливо зберегти національні традиції інноваційної діяльності та реалії інституціональних умов.

Сучасний стан науково-технічної активності в Україні, незважаючи на численні декларації щодо інноваційно-інвестиційної національної економічної моделі, принципово не змінюється. Так, частка державного фінансування в загальній сумі витрат на технологічні інновації збільшилась лише з 0,44 % в 2000 р. до 2,8 % в 2008 р. Левову частку фінансування технологічних інновацій забезпечують власні кошти підприємств (від 70,2 до 60,6 % у вказаний період). Щороку зменшується кількість підприємств, що займаються інноваціями: з 18,0% в 2000 р. до 13,0 % в 2008 р. Майже в півтора рази знизилась питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт у ВВП в зазначений період - з 1,36 % до 0,9%. Майже незмінною (в межах 5,6 - 7,0 %%) залишається питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промисловості.

Втрата позицій Україною в світових економічних рейтингах значною мірою визначається пониженням інноваційної активності. Не викликає сумнівів той факт, що ключовим фактором досягнення збалансованого довгострокового економічного зростання, підвищення продуктивності національної економіки та якості життя населення є активне продукування технологічних інновацій. Згідно рейтингу Світового економічного форуму, Україна стала 62 за рівнем інноваційності серед 133 країн, що аналізувались. При цьому суттєвого покращення рейтингової ситуації протягом останніх років не спостерігається.

Сучасна технологічна диференціація країн залежить не лише від технічних інновацій. Вона обумовлена ефективною державною стратегією, спрямованою на генерування інновацій для технологічної модернізації економічного розвитку. Ключовими передумовами розвитку інноваційного потенціалу національної економіки є ефективна система освіти та сприятливе середовище інноваційних зрушень, що можливо завдяки обґрунтованій стратегії національного розвитку та адекватній державній політиці.

Впровадження системи бюджетування в роздрібній торговельній мережі потребує організації ведення бухгалтерського обліку за центрами відповідальності. Але до цього часу питання організації та впровадження обліку за центрами відповідальності у великих торговельних підприємствах залишаються теоретично не вирішеними і практично не апробованими.

Бухгалтерський облік у бюджетуванні повинен використовувати усі існуючі системи обліку витрат, зокрема постійних і змінних витрат, їх груп за носіями та функціями. За такою системою обліку витрати групуються на окремих рахунках конкретних центрів відповідальності, що сприяє покращенню контролю за здійснюваними витратами та їх економії на придбання, збереження та реалізацію товарів.

Облік витрат у кожному центрі відповідальності пропонуємо вести за видами товарів, розробивши аналітичні рахунки до кожного виду товару та всіх видів допоміжних матеріалів.

Така організація обліку дозволить правильно формувати витрати на придбання та реалізацію товарів і визначати витрати за центрами відповідальності та фінансові результати підприємства в цілому. Запропонована номенклатура аналітичних рахунків та субрахунків дозволяє формувати витрати у відділі постачання, відділі передпродажної підготовки товару та відділі доведення товару до споживача. Витратам у зазначених відділах запропоновано присвоїти аналітичні рахунки, які відкрито до рахунку 28 "Товари". У відділі постачання та відділі передпродажної підготовки товару витрати запропоновано групувати на аналітичних рахунках до субрахунку 281 "Товари на складі" у зв'язку з тим, що товари у цих відділах ще не передані у торговельну залу. Відділ доведення товару до споживача здійснює реалізацію товарів з торговельної зали, тому аналітичні рахунки відкрито до субрахунку 282 "Товари в торгівлі".

При впровадженні системи бюджетування в бухгалтерському обліку необхідно відображати відхилення від бюджетних показників, що виникають у процесі діяльності. Відображення відхилень може здійснюватися за декількома методами, які розглядалися різними авторами [1,2,3].

• нормативний метод (використовувався за радянських часів) — відхилення відображаються у первинних документах та облікових регістрах без використання синтетичних і аналітичних рахунків;
• метод відображення відхилень у бухгалтерському обліку з використанням рахунків синтетичного та аналітичного обліку та наступного списання на рахунок продаж або результатів виробничо-збутової діяльності (відхилення обліковуються за категоріями витрат і результатів, за використаними ресурсами, центрами відповідальності, сегментами діяльності тощо).

Ведення обліку відхилень за першою методикою для нинішніх умов не придатний у зв'язку з його недостатньою точністю. Щодо другого способу, то виділяють його різні варіації. Перша з них - відхилення фактичних показників від бюджетних можуть обліковуватися на окремому рахунку бухгалтерського обліку.

Така методика обліку відхилень дозволяє розмежовувати результати діяльності та виконання бюджету за окремими центрами відповідальності та, відповідно, оперативно впливати на діяльність кожного з центрів відповідальності. Описану методику застосовувати у торговельних підприємствах не рекомендовано у зв'язку з тим, що у фактичну собівартість товару не потрапляють відхилення від показників, передбачених бюджетом. Це не дозволяє отримувати інформацію про всі витрати понесені на придбання, передпродажну підготовку та реалізацію товарів.

Друга - розглядається у системі інтегрованої форми бухгалтерського обліку. Наведена методика передбачає визначення фінансових результатів за кожним центром відповідальності та на рахунку кожного центру відповідальності формування відхилень шляхом порівняння бюджетних і фактичних показників діяльності.

Усі наведені методики обліку відхилень від бюджетних показників не передбачають здійснення контролю відхилень за групами товарів, що є їх основним і найсуттєвішим недоліком.

Тому пропонуємо на підприємствах роздрібної торгівлі застосовувати методику бухгалтерського обліку відхилень, згідно якої кожному центру відповідальності присвоюється окремий аналітичний рахунок, за дебетом якого пропонуємо обліковувати фактичні витрати центру відповідальності, а за кредитом - списання витрат в межах передбачених бюджетом, наприклад, на рахунок 88011 "Бюджетні витрати центру відповідальності № 1", та суми перевитрат або економії бюджетних засобів на рахунок 88012 „Відхилення від бюджетних витрат центру № 1".

Запропоновані рахунки восьмого класу є транзитними. Сума, що формується за кредитом зазначених рахунків, списується у дебет рахунку 28 "Товари" у розрізі аналітичних рахунків товарів.

Зазначена методика дає можливість визначати в обліку фактичні витрати операційної діяльності за кожним центром відповідальності окремо в межах передбачених бюджетом і окремо в межах відхилень від передбачених в бюджеті розмірів, а також формувати ці витрати за кожною окремою групою товарів. Застосування даної методики дозволить оперативно надавати достовірну інформацію управлінському персоналу щодо діяльності центру відповідальності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамова И. Ресурсы на будущее, постановка бюджетирования в компаниях: практические аспекты.
2. Алборов Р.А. Бухгалтерский управленческий учет (теория и практика) / Р.А. Алборов. - М.: Дело и сервис, 2005. - 224 с.
3. Бень Т.Г. Бюджетування як інструмент удосконалення системи фінансового менеджменту підприємств / Т.Г. Бень, С.Б. Довбня //Фінанси України. - 2000. - № 7.- С. 48-55.
4. Панков, В. А. Контролінг і бюджетування фінансово-господарської діяльності підприємства : навч.-метод. посіб. / В.А.Панков, С.Я.Єлецьких, Н.М.Михайличенко; — Краматорськ - Донбас, держ. машинобуд акад 2006. —95 с:
5. Мельник О.Г. Методи бюджетного планування / О.Г. Мельник // Фінанси України. - 2003. - № 12. - С. 37-46.

На сучасному етапі розвитку економіки все більшого значення набуває вдосконалення засобів господарювання. Особлива роль у вирішенні цієї проблеми належить бухгалтерському обліку, як одній з систем спостереження, групування, узагальнення, аналізу інформації про господарську діяльність підприємства.

До важливих проблем бухгалтерського обліку, висунутих практикою, належить порядок оцінки основних засобів та його удосконалення, тому що від нього у багатьох випадках залежить об'єктивність усієї бухгалтерської інформації.

Насамперед слід розглянути визначення основних засобів. Згідно з П(С)БО 7 основні засоби - це матеріальні активи, які підприємство утримує, щоб використовувати у виробництві або при поставці товарів, наданні послуг, здавати в оренду іншим особам або здійснювати адміністративні та соціально-культурні функції, очікуваний строк використання (експлуатації) яких більше одного року (чи операційного циклу, якщо він перевищує рік) [1].

Важливим аспектом бухгалтерського обліку основних засобів є визначення їх оцінки на момент зарахування на баланс, на дату складання звітності. На момент зарахування на баланс основні засоби оцінюються за первісною вартістю. Первісна вартість - історична (фактична) собівартість основних засобів у сумі грошових коштів або справедливої вартості інших активів, сплачених (переданих), витрачених для придбання (створення) основних засобів. Первісна вартість основних засобів формується в залежності від того, як вони надійшли.

При придбанні у постачальника первісна вартість об'єкта основних засобів складається з таких витрат:

• суми, що сплачують постачальникам активів та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків);
• реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються в зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкт основних засобів;
• суми ввізного мита;
• суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних засобів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);
• витрати зі страхування ризиків доставки основних засобів;
• витрати на транспортування, установку, монтаж, налагодження основних засобів;
• інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних засобів до стану, у якому вони придатні для використання із запланованою метою.

При спорудженні об'єктів основних засобів до первісної їх вартості включаються всі витрати, пов'язані з будівництвом об'єкта та доведенням його до стану, придатного до експлуатації (вартість використаних будівельних матеріалів, нарахована заробітна плата будівельникам і нарахування на соціальні заходи на неї, амортизація будівельних машин і механізмів, вартість послуг з будівництва сторонніх організацій, інші витрати).

Первісна вартість безоплатно отриманих, а також внесених до статутного капіталу основних засобів дорівнює їх справедливій вартості на дату отримання. Первісна вартість об'єктів, переведених до основних засобів з оборотних активів, товарів, готової продукції тощо дорівнює її собівартості, яка визначається згідно з П(С)БО 9 "Запаси" та 16 "Витрати".

Первісна вартість об'єкта основних засобів, отриманого в обмін на подібний об'єкт, дорівнює залишковій вартості переданого об'єкта основних засобів. Якщо залишкова вартість переданого об'єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю об'єкта основних засобів в цьому випадку є справедлива вартість переданого об'єкта з включенням різниці до витрат звітного періоду.

Первісна вартість об'єкта основних засобів, придбаного в обмін на неподібний об'єкт, дорівнює справедливій вартості переданого об'єкта основних засобів, збільшеній (зменшеній) на суму грошових коштів чи їх еквівалентів, що була передана (отримана) під час обміну.

Варто зазначити, що первісна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов'язаних із поліпшенням об'єкта (модернізація, модифікація, добудова, дообладнання, реконструкція тощо), що призводить до збільшення майбутніх економічних вигід, первісно очікуваних від використання об'єкта. А витрати, що здійснюються для підтримання об'єкта в робочому стані та одержання первісно визначеної суми майбутніх економічних вигід, включаються до складу витрат [1].

Крім первісної вартості основних засобів передбачені і інші види оцінки:

• залишкова вартість основних засобів - це вартість, за якою основні засоби включаються до підсумку балансу, і визначається як різниця між первісною вартістю і сумою зносу. Вона дозволяє визначити реальну вартість основних засобів, що не переноситься на вартість виготовленої продукції, а також дозволяє установити ступінь зносу основних засобів, виходячи з вартісної оцінки;
• переоцінена вартість - це вартість основних засобів після їх переоцінки. Переоцінка основних засобів здійснюється у таких формах:
  1. дооцінка - збільшення залишкової вартості об'єкта основних засобів внаслідок збільшення його корисності;
  2. уцінка - зменшення залишкової вартості об'єкта основних засобів внаслідок зменшення його корисності;
• справедлива вартість - це реальна ринкова вартість, за якою можна реалізувати об'єкт;
• ліквідаційна вартість - це сума коштів або вартість інших активів, що підприємство очікує отримати від виведення об'єкта основних засобів з експлуатації після закінчення строку їх корисного використання, за вирахуванням витрат, пов'язаних з їх виведенням;
• вартість, що амортизується - це первісна або переоцінена вартість основних засобів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості;
• середньорічна вартість - це вартість, яка використовується для аналітичних розрахунків та оформлення аналітичної звітності [4, с. 13-17].

1. розглядаючи проблему оцінки основних засобів, слід вирішити двоє основних питань: на який момент її встановлювати і на якому рівні. Оцінка може бути встановлена: на дату придбання (первісна вартість), на поточний момент (відновлювальна вартість) і на майбутнє;
2. переваги обліку основних засобів за первісною вартістю не викликають сумніву, однак методи оцінки за цим критерієм повністю виключають можливість впливу інфляції та інших ринкових змін на формування ціни. Тому підприємства мають проводити переоцінку основних засобів, оскільки вона забезпечує більш реальне планування нових капітальних інвестицій, тобто вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за нинішніми цінами;
3. визначення єдиних принципів оцінки основних засобів у масштабах країни дасть змогу порівнювати показники однорідних засобів різних галузей народного господарства, робити їх узагальнення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Положення (Стандарт) бухгалтерського обліку №7 „Основні засоби", затверджене наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000р. №92.
2. Бухгалтерський фінансовий облік: Підручник для студентів спеціальності „Облік і аудит" внз. /За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. - 6-е вид., доп. і перероб. - Житомир: ВАТ „Рута", 2005. - 756с.
3. Солошенко Л. та ін. Облік надходження основних фондів. //Податки і бухгалтерський облік. - 2007. - №32. - С. 14-47.
4. Ткаченко Л. Особливості оцінки основних засобів: історія та сучасність. // Бухгалтерський облік і аудит. - 2006. - № 10. - с. 11-18.
5. Цебень Р. Проблеми визначення величини ліквідаційної вартості і строків корисного використання основних засобів на підприємстві. // Економіст. - 2007. - №11. - с. 45-47.

Зростання потреби в обслуговуванні капіталів вітчизняних підприємств обумовлює необхідність удосконалення підходів до стратегічного аналізу та його організації.

У країнах з ринковою економікою інформаційне обслуговування системи управління базується на якісних характеристиках корисності інформації:

• репрезентативності,
• достовірності,
• суттєвості,
• своєчасності,
• перевищення ефекту від використання інформації над витратами по забезпеченню нею управління.

Організація стратегічного аналізу як ніяка інша інформаційна технологія тяжіє до максимально можливого дотримання всіх вищенаведених характеристик, які взаємно доповнюють одна одну, створюючи у результаті універсальний продукт - відповідні стратегії суб'єкта господарювання. Тому організація стратегічного аналізу повинна бути функціональною тобто кількісні та якісні характеристики системи організації аналізу повинні забезпечувати певну функціональну якість. Функціонально-якісна система організації стратегічного аналізу означає відповідність результатів стратегічного аналізу, організованого згідно з запроектованою моделлю, та потреб користувачів стратегічного аналізу.

Основними елементами функціональної якості системи організації стратегічного аналізу, на наш погляд, є її функціональні можливості та функціональна простота. Організація стратегічного аналізу вимагає більших витрат для реалізації функціональної якості, ніж організація поточного внутрішнього фінансового або управлінського аналізу, так як обслуговує ширше коло потреб.

Задіяння всіх передбачених системою організації економічного аналізу функціональних можливостей означатиме відтворення потреб користувачів аналітичної інформації у граничному функціональному діапазоні. Частіше на практиці свідомо обмежуються вимогами до забезпечення доречного, придатного для отримання і використання в процесі управління функціонального діапазону організації економічного аналізу, що відповідає вимогам корисності економічної інформації.

Вибір серед альтернативних варіантів організації стратегічного аналізу повинен здійснюватися шляхом співставлення функціональних можливостей та функціональної простоти запроектованих систем.

Як правило, більшість суб'єктів господарювання обирають альтернативу, яка характеризується більшою у порівнянні з іншими функціональною простотою, придатністю до застосування. Особливо це стосується підприємств малого і середнього бізнесу з малочисельною економічною службою.

Теорія вартості якості прогнозує розширення діапазону можливостей внаслідок спрощення; функціональних складностей. Існують два варіанти спрощення: формальний та функціональний. За методом аналогій щодо організації економічного аналізу формальне спрощення для багатьох суб'єктів господарювання полягає у використанні порівняно незначного числа аналітичних показників у процесі, стратегічного управління. Функціональне спрощення системи організації стратегічного аналізу означає зменшення числа видів, форм і прийомів економічного аналізу, які застосовуються для управління і в результаті призводить до зменшення рівня корисності економічної інформації, яке реалізується у зниження рівня доходності згідно з теорією спадної доходності.

Еластичність співвідношення функціональних можливостей і функціональної простоти, доступність системи організації стратегічного аналізу визначає її якість. Зростання якості системи організації економічного аналізу - це зменшення від'ємної ентропії, характерної для будь-якої системи, зростання рівня впорядкованості підсистеми економічного аналізу в системі управління.

Якісні результати стратегічного аналізу уможливлюються через дотримання його принципів, якісних характеристик корисності економічної інформації, покладених в основу реалізованої моделі організації. Чим нижчий рівень надійності системи організації стратегічного аналізу, тим більшою є потреба у дублюючих організаційних процесах для страхування ризику отримання на "виході" системи недостовірної, несвоєчасної аналітичної інформації.

У залежності від:

• стадії розвитку суб'єкта господарювання (етапу „життєвого циклу" підприємства);
• етапу еволюції управління підприємством;
• розмірів власного капіталу потреба у здійсненні стратегічного аналізу буде різною.

Організація стратегічного аналізу повинна забезпечити:

1. створення основного стратегічного плану або системи стратегічних планів;
2. формування коригуючих, гнучких стратегічних планів.

Певні відмінності матиме організація стратегічного аналізу в залежності від того, чи суб'єкт господарювання вперше формує стратегію, чи стратегія реалізується протягом аналізованого періоду. Практично всі існуючі підходи до проектування організації аналізу носять дискретний характер, і не враховують того, що аналіз повинен забезпечити безперервну діагностику процесів, що відбувалися на підприємстві, моніторинг основних оціночних показників з використанням результатів аналізу, інформаційного банку, накопичених раніше.