Здобути знання про майбутнє [1] можна за допомогою традиційних і нових методів математики і статистики. Існує лише обмеження глибини ретроспективи і репрезентативності на інформацію про минуле. Дев'ятнадцятирічна історія незалежності нестабільність економіки України, значна кількість форс-мажорних обставин не дозволяють виконувати адекватний аналіз статистичних даних і здійснювати ефективне прогнозування. Методи аналітичної обробки даних, що з'явилися в останні десятиріччя, розширили область економічного передбачення навіть при малій ретроспективі.

Сучасні тенденції до взаємопроникнення ідей та методів формують нині вимоги до одержання та підготовки початкових даних для аналізу. Визначально актуальними вони є для аналізу економічних показників.

Успішне розв'язання задач прогнозування неможливе без попередньої підготовки даних.

Препроцесінгу апріорної інформації присвячені численні монографії та статті. У більшості випадків він зводиться до визначення інформативних або значущих ознак, вирівнювання їх розподілу та приведення до безрозмірного вигляду.

Ефективна підготовки початкових даних [2] здійснюватиме визначальний вплив на якість планування майбутньої діяльності.

Першим етапом цього процесу є центрування даних, на наступному кроці дані нормалізують, тобто здійснюють ділення на певну величину, зміст якої залежить від того, в якому діапазоні зручніше одержувати результат. Нормовані величини мають ще одну властивість - вони безрозмірні, що дозволяє використовувати їх композицію у реальних економічних задачах. Однією з головних задач після одержання безрозмірних величин і їх нормалізації є максимізація ентропії.

Невеликий час існування підприємств, етап зміни власника, грошова реформа є причинами обмеженості, "короткості" часової ретроспективи аналізу. В той же час значна невизначеність, яка залишається в даних із-за їх нерівномірного розподілу, і є причиною значної ентропії вихідних характеристик. Крім того, на неї впливає ще і статистична залежність значень факторів. Відомо [3], що якщо два фактори є статистично залежними, то їх сумісна ентропія менша, ніж сума індивідуальних ентропій. Саме тому, добиваючись статистичної незалежності входів, ми збільшуємо інформаційне насичення вхідної інформації і здійснюємо точніше прогнозування вихідних характеристик. Максимізує сумісну ентропію перетворення, яке називають "вибілюванням" входів. У його результаті одержуються некорельовані фактори із середнім значенням рівним нулю і одиничною дисперсією. За рахунок вирівнювання розподілу даних, таке перетворення збільшує сумісну ентропію початкових значень вхідних факторів і покращує якість передбачення значень вихідної характеристики.

Не всі вхідні фактори є однаково корисними для прогнозування. Враховуючи те, що складність методів значно зростає із зростанням кількості факторів, які необхідно враховувати, робимо висновок про необхідність обмеження їх кількості. Доречним тут є використання методу головних компонент, сутність якого полягає у тому, що за обчисленими власними значеннями та власними векторами кореляційної матриці формується матриця головних компонент, елементами якої є вектори, що спричинюють найбільшу дисперсію початкових даних. Ті ж вектори, яким відповідають малі за абсолютною величиною власні числа, вилучаються, оскільки між ними та іншими входами існує лінійна залежність. Таким чином, досягається зниження розмірності входів при мінімальних втратах у точності. Кожна із розглянутих процедур здійснює свій внесок у процес підготовки початкових даних для прогнозування економічних показників.

Технологія, яка пропонується, полягає у композиційному використанні ланцюжка методів: <центруванням> —> <нормалізація> —> <усунення мультиколінеарності > -> <"вибілювання" входів> —> <визначення головних компоненті Головна ціль, яку вона реалізує, полягає у збільшенні інформативної насиченості даних, особливо в умовах малої ретроспективи та їх одноплановості, що в свою чергу веде до адекватного використання економіко-математичних методів, як відомих, так і нових та точного, якісного прогнозування економічних показників.

ЛІТЕРАТУРА

1. Згуровський М.З. Сценарний аналіз як системна методологія перед бачення // Системні дослідження та інформаційні технології. - 2002.- №1. – С. 7-38.
2. Ляшенко І.М., Снитюк О.І. Прогнозування динаміки сільськогосподарського виробництва на базі "коротких" вибірок // Статистика України. - 2003. -№3.-С. 11-16.
3. Ежов А.А., Шумский С.А. Нейрокомпьютинг и его применения в экономике и бизнесе. - М.: МИФИ, 1998. - 224 с.

Актуальність теми. В Україні відбувається поступовий процес ринкової трансформації економіки. Система оподаткування підприємств, як інструмент державного регулювання економічних і соціальних процесів має підприємств відображати інтереси держави, підприємницьких структур та громадян.

В той час практика свідчить про низький рівень ефективності вітчизняної моделі оподаткування підприємств, її неадекватність умовам функціонування ринкового господарства.

Саме тому питання реформування оподаткування підприємств сьогодні знаходяться в числі важливих фінансово-економічних проблем, від позитивного вирішення яких значною мірою залежить доля трансформаційних процесів в Україні. Потребує вдосконалення механізму функціонування як податкової системи в цілому, так і окремих її складових, особливо податку на додану вартість. Складність реформування системи оподаткування підприємств посилюється передусім тим, що воно відбувається в умовах дефіциту фінансових ресурсів.

Діюча податкова система характеризується високим і нерівномірним податковим навантаженням на доходи суб'єктів господарювання.

Зниження податкового навантаження на підприємницькі структури безумовно на початковому етапі об'єктивно приведе до зменшення податкових надходжень до бюджету, але потім буде діяти мультиплікатор їх зростання. Саме тому реформування податкової сфери обов'язково повинно супроводжуватись заходами щодо розширення бази оподаткування.

Недостатньо розроблені основи системи оподаткування, яка б відповідала сучасному стану економіки і слугувала орієнтиром для практики, методологічною базою для створення відповідних законів та інших нормативних актів.

Аналіз останніх досліджень. Вагомий внесок у розробку теоретичних основ оподаткування внесли зарубіжні, українські та російські вчені С. Брюс, А. Лаффер, К. Макконел, Ф. Ноймарк, В. Нордхауз, А. Пігу, А. Селдон, М. Уейденбаум, Г. Халлер, Й. Шумпетер, В.Андрущенко, Б. Болдирєв, В. Вишневський, А. Даниленко, Л. Дробозіна, І. Золотько, А. Крисоватий, І. Кушнір, В. Опарін, А. Поддєрьогін, М. Романовський, І. Гусакова, М. Сичов, А. Соколовська, В.Суторміна, О.Тимченко, В. Федосов.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в комплексному вивченні теорії і практики оподаткування підприємств та в розробці конкретних пропозицій по його вдосконаленню.

Виклад основного матеріалу. Одним із основних джерел надходження коштів до бюджету України є ПДВ. Таким чином, податок на додану вартість забезпечує значну частку надходжень до Державного бюджету України. Декому такий стан речей подобається, а декому - ні. Але більше тих, кого ПДВ у теперішньому стані не задовольняє. Хто не злословив щодо нього, не обіцяв навести порядок. Поряд з цілком аргументованою, серйозною критикою співіснують абсолютно неприпустимі, необгрунтовані, а то й анархістські погляди. Чого варта, наприклад, ідея ввести тримісячні податкові канікули або ж досить популярна ідея зниження ПДВ в два, а то й більше разів.

Бездумне зниження ПДВ за незбалансованого бюджету не допоможе українській економіці. Такий крок призведе лише до значного скорочення надходжень до бюджету, а отже й до втрати споживачами кількох мільярдів гривень. Бо вони не отримають відповідну суму доходів. Економіці не легше, тим більше, що її продукцію неможливо продати. Окрім цього, страшного удару українській економіці завдали законодавчі звільнення від сплати податку на додану вартість. Подібні пільги розмивають податкову базу і неминуче призводять до підвищення ставки податку.

Отже, як бачимо, економіка країни дуже болісно реагує на будь-які податкові зміни, в тому числі і зміни в оподаткуванні ПДВ. Позитивна реакція економіки настає не відразу, а з певним запізненням, що в часі становить не менше року.

Сума нарахованого податку в 2007 році становила 46,1 млрд. грн., а до державного бюджету надійшли 12,6 мільярда. Із них 6,4 млрд. грн. підлягають поверненню у вигляді бюджетної заборгованості. За умови цілковитого її відшкодування надходження від цього податку становитимуть 6,2 млрд. гривень. А це тільки 2,6% створеної доданої вартості, тоді як закон ставку оподаткування встановлює в розмірі 20 відсотків.

В 2008 році українським виробникам було відшкодовано 13,4 млрд. грн. податку на додану вартість. Цифра ця, м'яко кажучи, здається відірваною від реальності - враховуючи, що зростання реального ВВП, в порівнянні з 2007 роком, склало всього нічого - 2,4%, а темпи зростання об'ємів продукції промисловості - 3,1%. До того ж сама кількість платників ПДВ в 2008 році скоротилася з 372,2 тис. до 333,2 тис, в порівнянні з 2007 роком. Для довідки: у найуспішнішому для української економіки 2007 року сума відшкодованого ПДВ складала 11,9 млрд. гривень. А втім, чи треба дивуватися - в цілому по Україні в 2008 році відмінено 34,9% податкових рішень на суму 3,8 млрд. грн. У судах різних інстанцій податковою службою програно позовів на суму 28,8 млрд. грн., що на 12 млрд. грн. більше, ніж в 2007 році. Знизився і ККД податкової міліції. Якщо в 2007 році її співробітниками було викрито 6,2 тис. фіктивних фірм, 335 центрів конвертацій, то в 2008 році тільки 4,3 тис. і 273 відповідно. Тому серйозні податкові зміни, які вкрай необхідні, неможливо здійснювати без бюджетних рішень, а точніше - будь-які податкові зміни слід розглядати лише паралельно з бюджетними. Дослідивши недоліки функціонування податку на додану вартість вважаємо за можливе запропонувати напрямки вдосконалення механізму справляння ПДВ:

• встановити диференційовані ставки податку на додану вартість; спростити механізм справляння податку на додану вартість, а саме виключити з бази оподаткування інші податки і
• збори та обов'язкові платежі;
• змінити дату виникнення податкового зобов'язання і відповідно податкового кредиту;
• посилити контроль за здійсненням відшкодування ПДВ з бюджету;
• обмежити перелік пільг, залишити тільки пільги, що стосуються предметів першої необхідності;
• змінити механізм справляння ПДВ щодо підприємств торгівлі та посередницької діяльності.

Встановити, що об'єктом оподаткування у вказаних підприємствах виступає валовий дохід, який визначається як різниця між ціною реалізації та ціною придбання. Це дасть можливість не застосовувати до підприємств торгівлі та посередницької діяльності механізм відшкодування податку на додану вартість.

Також хочу навести ще один дещо радикальний і несподіваний напрямок реформування податку на додану вартість - перевести ПДВ з непрямого податку у прямий. Тобто слід нараховувати ПДВ, який підлягає сплаті в бюджет, не як різницю між кредитовим і дебетовим ПДВ, а шляхом прямого нарахування цього податку на створену додану вартість. Як відомо, додана вартість складається з трьох частин — амортизації, зарплати, прибутку. Тож доцільніше, аби будь-який суб'єкт підприємницької діяльності саме з суми цих трьох складових і справляв податок. У результаті переведення ПДВ з непрямого податку в прямий не відволікатимуться обігові кошти підприємств; спроститься механізм справляння податку, принаймні за рахунок скасування податкових накладних та книг обліку; держава не матиме проблеми бюджетного відшкодування ПДВ; з'явиться можливість держрегулювання розвитку різних галузей, знизяться ціни на соціально значущі товари та підвищаться на предмети розкошів; стимулюватиметься експорт продукції за рахунок диференціації ставок ПДВ для різних товарних груп.

Висновки з дослідження:

Зрозуміло, що ПДВ має велике значення для фіскальної стабільності в країні, яка потребує встановлення стабільного податку, котрий стимулюватиме економічне зростання. Перехідний період в Україні вимагає внесення важливих змін у систему оподаткування. Реформа податкової системи , головним компонентом якої стане запровадження ПДВ європейського зразка, відіграє вирішальну роль в процесі перетворення радянського стилю економіки в ринково - орієнтовано економіку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України "Про податок на додану вартість" від 03.04.97 №168/97- ВР зі змінами і доповненнями (остання редакція від 19.01.2006.
2. Закон України „Про ситему оподаткування" від 25.11.91 №1251/ХП
3. Юрій СІ., Бескид Й.М. Бюджетна система України : Навч. Посібник- К.: НІОС, 2000
4. "Урядовий кур'єр" від 01 травня 2006р.

Ібрагімов Е.Е., к.е.н., доцент Кримський факультет Запорізького національного університету

Акціонерна компанія (корпорація) може залучати капітал трьома основними засобами: за допомогою використання власних доходів (виручка від продажу), через випуск акцій і шляхом залучення кредитів і позик в різних формах.

Внутрішнє (за рахунок чистого прибутку й амортизаційних відрахувань) та зовнішнє (за рахунок кредитів, позик й емісії акцій) фінансування тісно взаємопов'язані. Проте це не означає взаємозамінюваність джерел засобів. Зовнішнє боргове фінансування не повинне підміняти залучення і використання власних засобів. Тільки достатній об'єм власного капіталу (понад 50%) здатний забезпечити розвиток підприємства, посилити його фінансову незалежність і довіру до нього акціонерів, кредиторів і інших партнерів. У критичній ситуації тільки власні засоби здатні забезпечити повернення кредитів і позик. Проте на окремих етапах життєвого циклу компанії виникає потреба в зовнішньому запозиченні (наприклад, при сезонних коливаннях обсягу виробництва). Заборгованість зменьшує можливий конфлікт між керівництвом акціонерної компанії та її власниками, знижує акціонерний ризик. З іншого боку, заборгованість може посилити конфлікт між власниками і кредиторами.

Перша причина полягає в дивідендній політиці. Збільшення суми дивідендних виплат при зниженні чистого прибутку призводить до відносного зниження власного капіталу в порівнянні з позиковим в його загальному об'ємі. Зниження абсолютного і відносного розмірів власного капіталу вимагає від підприємства нових запозичень у банків і інших кредиторів й зростання витрат з обслуговування боргу. У банків відбувається знецінення виданих кредитів, оскільки раніше надані позики, як правило, пролонгують.

Друга причина пов'язана з тим, що при високому рівні коефіцієнта заборгованості (понад 1,0), у підприємства-позичальника зростає потенційний ризик банкрутства. У такій ситуації власники схильні до ризику, вибираючи самі високодоходні, але ризиковані інвестиції, що не влаштовує кредиторів. Якщо менеджери компанії відмовляються від ризикових проектів, то це відповідає інтересам кредиторів, але не власників (акціонерів).

Третя причина: якщо при випуску корпоративних облігацій нові позикові засоби привертають на вигідніших для інвесторів умовах, ніж попередні емісії, то раніше випущені облігації можуть впасти в ціні. У ринковій економіці існує механізм нівеляції даних суперечностей. Широко відомий спосіб — випуск фінансових інструментів, який дозволяє власникам корпоративних облігацій стати акціонерами компанії (облігації, конвертовані в акції, облігації з підписними купонами і т. д.).

Нарешті, компанія може проводити політику постійного відновлення позикових засобів, що привертаються на короткостроковій основі на меті довгострокового фінансування високоефективних заходів (проектів). Тоді, при кожному черговому погашенні короткострокових кредитів (разом з відсотками) кредитори переконаються в надійності керівництва підприємства.

При оптимізації структури капіталу (джерел засобів) потрібно виходити з головної мети фінансового менеджменту: встановити таке співвідношення між позиковим і власним капіталом, при якому вартість акцій компанії досягає свого максимального значення.

Рівень заборгованості служить для інвестора ринковим індикатором для оцінки фінансової стійкості емітента. Висока питома вага позикових засобів в пасиві балансу свідчить про підвищення ризику неспроможності (банкрутства). Якщо компанія має в своєму розпорядженні в основному власні джерела засобів, то ризик втрати фінансової рівноваги значно знижується, але акціонери не можуть отримати високих дивідендів. В даному випадку вони вважають, що компанія не переслідує мети максимізації прибутку, і можуть почати продаж акцій, що належать ним, знижуючи тим самим їх ринкову вартість.

Отже, для зрілих, працюючих на фінансовому ринку компаній нову емісію акцій інвестори розглядають як тривожний сигнал їх фінансової нестабільності, а залучення позикових засобів — як нейтральний або сприятливий. Тому і рекомендують зберігати резерв фінансової гнучкості, щоб завжди мати можливість для залучення кредитів і позик на прийнятних умовах.

На практиці використовують чотири основні способи зовнішнього фінансування:

1. закриту підписку на акції;
2. відкриту підписку на акції;
3. залучення позикових засобів у формі кредитів і позик (емісія облігацій);
4. змішаний (комбінований) спосіб.

Перший спосіб обмежений в застосуванні у зв'язку з можливим дефіцитом грошових коштів у акціонерів, або ухилення їх від подальшого фінансування закритого акціонерного суспільства. Критерієм вибору між другим і третім варіантами є зведення до мінімуму ризику втрати контролю над акціонерною компанією. Змішане фінансування відрізняє переважання тих або інших переваг або недоліків, яки характерні для вказаних вище способів зовнішнього фінансування.

Впродовж всієї історії розвитку цивілізації національне багатство грунтувалося на володінні матеріальними об'єктами. Проте, сьогодні ця схема змінилась, і новим стимулом створення національного багатства в сучасному суспільстві є цінності, засновані на знаннях, на інтелектуальних ресурсах - об'єктах інтелектуальної власності.

Очевидним є той факт, що сьогодні об'єкти інтелектуальної власності належать до найважливіших чинників економічного прогресу і в значній мірі впливають на забезпечення довгострокових прав і переваг, а, отже - конкурентоспроможності підприємства. Нинішній підприємець, маючи в своєму розпорядженні об'єкт інтелектуальної власності, чудово розуміє, що цей продукт має певну ринкову вартість, а тому, знаючи його вартість, може розпоряджатися їм на свій розсуд: здавати в оренду, продавати, передавати в заставу для отримання кредиту, збільшувати власний капітал і т. п. Не маючи матеріально-речової форми, цей продукт може виступати і як товар, і як капітал. З економічної точки зору, інтелектуальна власність - це витрати капіталу на створення або придбання підприємцем нематеріальних об'єктів з метою його приросту. В бухгалтерському обліку права на об'єкти інтелектуальної власності є складовою нематеріальних активів підприємства.

Для введення в господарський оборот об'єктів прав інтелектуальної власності однією з основних вимог облікового законодавства України є забезпечення достовірної оцінки їх вартості. Разом з тим, існує безліч проблем, пов'язаних з недосконалістю законодавчої бази в області бухгалтерської оцінки вартості прав інтелектуальної власності при постановці на облік неврахованих, але використовуваних в діяльності підприємства, безкоштовному отриманні, даруванні і т. п., недостатньою глибиною наукових досліджень та висвітлення практичного досвіду бухгалтерської оцінки вартості інтелектуальних ресурсів. Дослідженнями бухгалтерського обліку та оцінки вартості нематеріальних активів і, зокрема, прав інтелектуальної власності займаються багато вчених: В. Астахов, Л. Бражная, В. Моссаковський, Г. Нашкерська, М Солощук, М. Капївос, О. Зайківський, В. Комаров, Г. Уманців, С. Шульга, Є. Лерантовіч та інші. Не дивлячись на численні роботи, в них не знаходять висвітлення питання технології побудови оціночного процесу для цілей бухгалтерського обліку. Оперуючи положеннями нормативної бази з оціночної діяльності, накопиченим міжнародним досвідом оцінки майна, авторами лише висвітлюються методичні підходи оцінки, в більшості орієнтованої для оцінки бізнесу, розробки стратегії подальшого розвитку.

В практичній діяльності підприємств бухгалтерська оцінка вартості інтелектуальних ресурсів здійснюється бухгалтером для зарахування їх До складу нематеріальних активів на основі витрат, пов'язаних з купівлею, розробкою, оформленням прав на об'єкт. У більшості випадків вартість інтелектуальних ресурсів занижена, або оцінка їх вартості просто не здійснюється через відсутність її належної організації.

Отже, для проведення підприємством бухгалтерської оцінки вартості інтелектуальних ресурсів та забезпечення достовірності отриманих результатів необхідна її організація.

Організація оціночного процесу залежить від вибору підприємством суб'єкта оцінки: експерт-оцінювач або експертна комісія підприємства. Експертні послуги з незалежної оцінки об'єктів прав інтелектуальної власності в Україні здійснює багато фірм, серед яких Київський центр точної оцінки, Київська міська асоціація патентних повірених України, Консалтингова компанія «Альфа-Авізо», Агентство патентного повіреного України «ПАТЕНТ СЕРВІС» та інші.

Дослідження умов надання послуг зазначеними компаніями дозволило нам дійти до наступного висновку: вимога надання встановленого переліку документів, необхідних для проведення оцінки вартості прав інтелектуальної власності, спонукає підприємство організувати збір достатньо великого обсягу матеріалу щодо використання об'єкта права інтелектуальної власності, зокрема, витрати на придбання, створення та використання об'єкта; собівартість і ціна одиниці товару з використанням об'єкта; доходи, отримані від використання; порівняння з аналогами тощо. Враховуючи високу вартість експертних послуг, при наявності високого професіонального рівня спеціалістів підприємство може здійснити бухгалтерську оцінку самостійно на підставі зібраних джерел іноформації. Виключенням є випадки, коли бухгалтерська оцінка обов'язково повинна здійснюватися експертами-оцінювачами відповідно до статті 7 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні" №2658-Ш від 12.07.01р.

При проведенні самостійно бухгалтерської оцінки необхідно регламентувати оціночний процес на основі розроблених документів. Бухгалтерська оцінка вартості інтелектуальних ресурсів передбачає три взаємопов'язані етапи: підготовчий, основний та підсумковий. Підготовчий етап є найвідповідальнішим та складнішим, і включає наступні процедури:

• ознайомлення з об'єктом оцінки, встановлення кількісних і якісних його характеристик (експертиза охоронних документів, термін їх дії, перевірка наявності договорів, ліцензій на придбання об'єкта, первинних документів, матеріальних носіїв, що дозволяють ідентифікувати об'єкт, встановлення фактичного терміну його використання);
• збір і аналіз необхідної інформації для проведення оцінки;
• вибір методичних підходів і методів оцінки.

На даному етапі повинна бути створена експертна комісія з компетентних фахівців. Кожен з них повинен відповідати за певний крок при здійсненні оцінки. Необхідно налагодити оптимальні канали взаємозв'язків між ними, розробити (або вдосконалити) первинну документацію та облікові регістри для відображення всієї необхідної інформації щодо оцінки, забезпечити доступ до необхідних інформаційних ресурсів і технологій.

На основному етапі оцінки відбувається безпосередньо розрахунок вартості об'єкта прав інтелектуальної власності в рамках певного підходу до оцінки і узгодження її результатів. Обсяг робіт, їх послідовність, трудомісткість виконання залежать від обраного методу оцінки.

На завершальному етапі оцінки складається акт оцінки майна, який після затвердження керівником буде підставою для зарахування прав інтелектуальної власності до складу активів підприємства.

Таким чином, оцінка вартості об'єктів права інтелектуальної власності є достатньо складним процесом, пов'язаним з необхідністю всестороннього урахування безлічі чинників, що впливають на кінцевий її результат. Це потребує належної організації оціночного процесу.

Викладання облікових дисциплін в сучасних умовах підготовки спеціалістів облікового напрямку вимагає від викладача уміння з успіхом передавати свої уміння та навички іншим, навчати їх. Більшість викладачів бухгалтерського обліку не мають спеціальної педагогічної підготовки. Це, як правило, випускники вузів, що мають бухгалтерську освіту. Захист кандидатської дисертації в галузі економіки чи бухгалтерського обліку не означає наявності високого рівня педагогічної майстерності такого викладача. Тому викладачам облікових дисциплін доводиться на власному досвіді напрацьовувати методику викладання тої чи іншої облікової дисципліни. Метод роботи кожного викладача напрацьовується на протязі тривалого часу і супроводжується пошуком своїх прийомів досягнення поставленої мети. Метод навчання - це є впорядковані прийоми та способи діяльності викладача та студента. Така діяльність є взаємопов'язана і спрямована з однієї сторони - передати знання, а з іншої їх засвоїти.

Безперечно, не кожен фахівець з бухгалтерського обліку може з успіхом передавати свої уміння та навички студентам. Це безумовно пов'язано з підготовкою самого викладача, який повинен досконало володіти сучасними способами та прийомами ведення бухгалтерського обліку на підприємстві, досконало знати свій предмет, науку бухгалтерського обліку, вміти підібрати свої форми навчання, які б дали можливість досягти найкращого результату підготовки спеціалістів освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр, спеціаліст, магістр з бухгалтерського обліку. Таким чином викладач повинен постійно працювати над методикою підготовки до викладання дисципліни. При підготовці до навчального процесу слід пам'ятати, що методика викладання облікових дисциплін має свою класифікацію.

До облікових дисциплін відноситься навчальний предмет - бухгалтерський облік. Це система обгрунтованих знань, умінь та навиків. Бухгалтерський облік як навчальний предмет має поділ на навчальні дисципліни. Це дає можливість проводити підготовку спеціалістів з обліку поетапно. Кожна дисципліна має своє місце в навчальному процесі. Досліджуючи процес навчання бухгалтерського обліку можна стверджувати, що це є досить складний та тривалий процес. Викладач бухгалтерського обліку повинен сформувати в першу чергу цілі навчання з даного навчального. предмету, його зміст, форми організації навчальної роботи та засоби навчання. Сукупність цих заходів дасть можливість довести до студентів та розкрити випрацювані наукові поняття, закони, факти та систему вмінь, що відповідають методу ведення бухгалтерського обліку в сучасних умовах господарювання.

Це в першу чергу уміння знати та використовувати первинні документи, що є є системою реєстрації господарських операцій, порядок проведення оцінки об'єктів обліку, проведення калькулювання собівартості одиниці продукції, використання елементу інвентаризації господарських засобів, порядок відображення операцій на рахунках бухгалтерського обліку з метою ведення аналітичного та синтетичного обліку та складання фінансової звітності. Отже викладач з даного предмету повинен відпрацювати власні уміння і навики які реалізуються на рівні без свідомого контролю в процесі викладання того чи іншого питання з бухгалтерського обліку, при цьому слід пам'ятати, що у процесі навчання важливим елементом є міжпредметні зв'язки. Викладач повинен чітко знати в чому проявляються ці зв'язки змісту навчального предмету, що вони викладають. Викладач повинен розробити свої власні принципи, види, форми та методи навчання для розкриття мети навчання. Основними принципами в роботі викладача повинен стати принцип науковості, доступності, принцип зв'язку теорії та практики, принцип індивідуального підходу до кожного студента. Реалізація цих принципів як правило дає позитивний результат в процесі навчання. При вивченні бухгалтерського обліку викладач повинен обгрунтовано підійти до вибору виду навчання суть якого полягає у взаємодії викладача та студента, що навчається. В процесі такого вибору не слід забувати про формування у студентів самостійності, пізнавальної активності, що дає можливість розвивати його творчу особливість. Вид навчання в першу чергу залежить від об'єкту дослідження та вивчення. Так в процесі викладення матеріалу викладач може використовувати такий вид навчання як пояснювально-ілюстративне, що дає можливість студентам сприймати та запам'ятовувати інформацію. При даному виді навчання важливу роль відіграє викладач, його уміння донести інформацію в доступній та зрозумілій формі. Таким чином дії викладача повинні проходити в певній послідовності: викладення нового - закріплення нового матеріалу - проведення контролю засвоєння знань - оцінка засвоєння матеріалу. При такому виді навчання дії студентів зводяться до слухання, запам'ятовування, витворення вивченого. Таким чином ми бачимо, що такий вид навчання дає готові знання студентові і не дає можливість розвивати в ньому самостійність. І при такому виду навчання індивідуальний підхід до кожного студента зведено до мінімуму.

На сьогодні виникає необхідність пошуку нових видів навчання які б дали можливість розвивати у студентів власне мислення, оцінювати ту чи іншу ситуацію та пропонувати власні висновки та пропозиції у її вирішенні. До такого виду навчання слід віднести проблемне навчання. При такому виді навчання викладач ставить проблему виявляє її протиріччя, роздумує в голос, спонукаючи студентів до участі в обговоренні поставленої проблеми, пошуку її вирішення та самостійного формування висновків. При такому підході у студентів підвищується інтерес до навчання, підвищується уважність, розвивається логіка мислення, стимулюється активність студентів, напрацьовується досвід вирішення теоретичних та практичних завдань. У зв'язку із скороченням обсягів навчального навантаження важливим видом навчання є розвиваюче навчання. Воно дає можливість випрацювати у студентів навики самостійної підготовки та опанування знань з облікових дисциплін. При цьому виді навчання відбувається активізація пам'яті у студентів, та їх мислення. Запровадження болонської системи навчання та оцінки знань важливим видом підготовки є модульне навчання. Модульне навчання передбачає подання інформації з облікових дисциплін за модулями.

Сукупність модулів дає можливість розкрити навчальні теми з певної облікової дисципліни. За модульним навчанням проводиться модульний контроль по засвоєнню відповідної навчальної інформації.

З метою контролю знань та з метою їх поповнення при заочній формі навчання набуває актуальності дистанційне навчання. Такий вид навчання зумовлений тим, що студенти не регулярно відвідують лекції. Дистанційне навчання надає можливість студентам працювати по вивченню курсу у зручний для себе час та у зручному місці використовуючи той темп навчання, який його влаштовує. При такому виді навчання ефективно використовуються технічці засоби, при цьому викладач координує навчальний процес, надає консультації в системі електронної мережі.

Сучасне навчання при денній та заочній формі не можливе без самостійної роботи студентів.

Викладач повинен приділити увагу до формування завдань для самостійної роботи студентів. Даний вид навчання дає можливість завершити всі інші види навчання, що дасть можливість удосконалити уміння, навички студентів, узагальнити та повторити пройдений матеріал та Розширити ту інформацію яку було подано на лекціях.

Отже, вибір виду навчання в першу чергу залежить від:

• можливостей викладача як спеціаліста чи педагога;
• уміння використовувати психологічні закономірності навчального процесу;
• підготовки самого викладача,(знання предмету);
• уміння донести студенту теоретичні та практичні навички;
• наочного, технічного, методичного забезпечення.

Увага вчених останнім часом все більше схиляється до суперечливого соціально-економічному житті суспільства - трудоголізму, або надмірного захоплення справою частини працівників. Вони страждають адикціями, тобто нездоровою залежністю від роботи, доводять себе до зайвого самопожертування і надзусиль.

Даній проблемі, зокрема, присвятили свої дослідження, починаючи з 1970-х рр., В.Оатес, Г.Портер, Б.Робінсон, Р.Бурке, В.Кукк, О.Весніна, А.Єгоров, Ц.Короленко та інші вчені. Вони загалом дають негативну оцінку трудоголізму, зводять його до своєрідної хвороби, що заважає як роботоголіку, так і управлінню колективом, де він працює.

Нині дослідженнями трудоголізму переважно займаються соціологи і психологи. Ґрунтовного економічного аналізу даного явища ще не зроблено. Але представляється, що саме у форматі управління можна з'ясувати дійсну природу воркоголіка (від англ. workagolic - роботоголік). Синонімічно ще вживаються поняття адиктпрацелізм (від лат. addictio - присудження, або addictus - приречення, пригнічення), працефетишизм тощо.

Трудоголізм як ірраціональне працелюбство просто так не виникає. Його витоки наслідковуються об'єктивними і суб'єктивними причинами. Крім того, слід враховувати, що воркоголіки є різні. Принаймні, їх можна поділити на чотири категорії: харизматичні маргінали (від англ. margin - край), помірні (звичайні), відносні абсенти (від лат. absentis - відсутній; той, хто ухиляється від чогось нормального і т.п.) та імітатори (від англ. imitation - наслідування). Відповідно це вимагає індивідуального впливу керівництва організацією на підставі діагностування, хто є ким серед трудоголіків, які їх відмінності тощо. А далі вже буде "лікування".

Поява воркоголізму насамперед спричинена певними умовами праці і життя, мікрокліматом трудового колективу, його управлінням, деякими природними рисами адиктіндивідів. Якщо підприємство, наприклад, постійно відтворює якісь проблеми, замість того, щоб їх розв'язувати, коли процвітає несправедливість, зайве напруження, егоїзм, авторитаризм і т.п., то навіть звичайні працівники іноді скочуються до крайнощів, щоб проіснувати, безвихідно можуть опинитися у полоні воркоголізму. З іншої сторони, трапляються люди, які себе упевнено почувають в адиктивному середовищі.

Природні трудоголіки генетично віддані справі. Процес виснажливої праці — це їх життєве кредо. Інші цінності для них мають другорядне значення. До таких маргіналів необхідно застосувати ліберальний стиль керівництва, його соціально-психологічні методи. Енергію дійсних працелюбів слід призупиняти, обмежувати інтенсивність роботи, зорієнтувати на розширення інтересів, берегти здоров'я. їх трудова активність, поставлена у раціональні межі, згодиться любому колективу.

Звичайні, але помірні трудоголіки страждають також надмірним працелюбством. Але вони не забувають про сім'ю та інші життєві блага. їм необхідно допомогти правильно організувати робочий день, унеможливити перевиконання завдань. Тут підійде демократичне управління, адекватне стимулювання натхненої трудової діяльності, усунення зайвого напруження сил.

Складніше впоратися із відносними, або фіктивними роботоголіками. Саме вони несуть чималу небезпеку для інших, переслідуючи внутрішньо у першу чергу корисливі інтереси.

Абсенти іноді надриваються, щоб завищитись над усіма, не гребуючи нічим. Вони не стільки зайняті ділом, як його використанням для себе. Тому в синергізмі організації такі "гравці" майже не помітні. До них варто і управлінську владу застосувати, щоб поставити на чільне місце в трудовому колективі, спростувати працеобман.

Найнебезпечніше вражають організацію спритні імітатори, або псевдороботоголіки. Це егоїсти-кар'єристи. Вони р'яно перенапружуються не і тільки ділом, скільки догодженням шефу, плазують у поті лиця перед "начальством". Ось де необхідні й адміністративні методи керівництва, щоб унеможливити збочення від конкретних службових обов'язків чи роботи, персонально контролювати й оптимізувати трудову поведінку удаваних працелюбів-адиктів.

На думку Г.Портера, зараз воркоголізмом охоплена четверта доля економічно активного населення. Велика чисельність позитивних роботоголіків серед творчих працівників - вчених, митців, спеціалістів, чесних підприємців та інших людей, зайнятих інтелектуальною працею. Але немало їх і між простима робітниками. Адиктивна тяга до фізичної праці на землі притаманна багатьом селянам. Інакше кажучи, "вірус" працефетишизму знаходить відчайдушних трудівників.

Таким чином, трудоголізм постає серйозною і тривожною проблемою на всіх рівнях суспільного відтворення. Людей з відхиленнями у праці, як свідчить реальність, все більшає.

Це вимагає продовження відповідного дослідження, зокрема, наукового обґрунтування управлінських заходів з метою повного звільнення багатьох людей від залежності ненормально працювати.

Загальноприйнятим вважається підхід до класифікації функцій управління за двома головними елементами системи управління: суб'єктом і об'єктом. Функції, виділені під впливом суб'єкта управління, прийнято називати загальними, а під впливом об'єкту управління - спеціальними. Класифікація функцій управління щодо його суб'єкта заснована на виокремленні певних видів управлінської діяльності, кожен з яких має своє функціональне призначення в процесі управління.

Найважливішою функцією управління сільськогосподарських підприємств, на нашу думку, є аналіз. Він складається з дослідження економічних процесів, що відбувались на підприємстві у минулому, умов зовнішнього середовища сьогодні, встановлює тенденції розвитку, визначає загрози і можливості, а також проблеми, що підлягають вирішенню. Аналіз передує вирішенню рішень і є основою для прогнозування і планування. Тобто, функція аналіз виступає засобом досягнення відповідності між поставленими завданнями і досягнутими результатами, основою для вироблення управлінських цій, з метою ліквідації негативних відхилень реального розвитку від запланованого.

Прогнозування й планування полягає у визначенні напрямів, цілей, пропорцій, темпів виконання виробничих процесів і являє собою вибір дій на ми значений період часу. На стадії планування, крім вибору дій, напрямів досягнення мети і визначення показників, зважуються питання з форм, методів, термінів та інструментів контролю. Організація вирішує питання структури, упорядкування і регламентації дій виконавців, вибирає спеціалізацію й оптимізує методи провадження робіт. Контроль носить всеосяжний характер і пов'язаний з усіма функціями системи управління. Процес аграрного виробництва дуже складний і тому важливо його контролювати на всіх стадіях, починаючи від організації й закінчуючи визначенням фінансових результатів. Здійснювати це можливо за допомогою обліку.

Облік, як функція управління, являє собою одержання і фіксацію в кількісній формі результатів стану об'єкта у будь-який момент часу. Саме облік створює можливість реального контролю над ходом виробництва, його регулювання і кінцеву фіксацію діяльності підприємства за звітний період. Облікові дані є основою для проведення економічного аналізу діяльності підприємства і функціонування системи управління.

У сучасних умовах соціально-економічного розвитку, невід'ємною і важливою ланкою є інформаційне забезпечення процесу управління, яке полягає у пошуку й обробці інформації, необхідної для ухвалення обґрунтованих управлінських рішень. Не можна не відзначити, що будь-які ухвалювані рішення вимагають обробки великих масивів інформації. Для сільськогосподарських підприємств, як організаційно-економічних об'єктів управління, в умовах ринкової економіки інформація має виняткове значення, адже його діяльність базується на вивченні конкретної ситуації, що складається як на ринку товарів, послуг, робочої сили, капіталу, фінансів тощо, так і в самому підприємстві. Компетентність керівника часто залежить не стільки від минулого досвіду, а від володіння достатньою кількістю інформації про швидкоплинну ситуацію й уміння нею скористатися. Це відноситься як до зовнішньої так і до внутрішньої релевантної інформації.

Інформація по стратегічному плануванню дозволяє загальному керівництву нести відповідальність за визначення довгострокових цілей, акумуляцію ресурсів і формування політики для досягнення поставленої мети. Така інформація може включати перспективну оцінку середовища, економічні прогнози і демографічні тенденції.

Контрольна управлінська інформація використовується відділами і службами менеджменту для координації дій підконтрольних ним суб'єктів і розробки узгоджених оперативних планів. Оперативна інформація допомагає менеджерам середньої ланки виконувати щоденні операції, наприклад, такі, як розрахунок заробітної плати та інші фінансові розрахунки, управління запасами. Отже, комплекс інформаційно-аналітичного забезпечення є достатньо складним і динамічним елементом системи управління

Важливим джерелом інформації для керівників вищої і середньої ланки є інформація про фінансовий стан та платоспроможність як свого підприємства, так і контрагентів, а також конкурентів.

Управління платоспроможністю сільськогосподарських підприємств є важливою ланкою управлінської діяльності яка забезпечує основну мету функціонування суб'єкта господарювання - отримання максимального прибутку й рентабельності активів, забезпечення стабільного стійкого фінансового стану підприємства та знаходження рішень щодо його покращення.

Гриліцька А.В., к.е.н., доцент Черкаський державний технологічний університет

Основними шляхами підвищення ефективності використання основних фондів, зокрема її основного показника - фондовіддачі - є збільшення обсягу реалізації продукції за рахунок більш інтенсивного їх використання і зниження середньорічної вартості цих фондів за рахунок ліквідації зношених, малопродуктивних та невикористовуваних у процесі діяльності підприємства основних засобів.

Завданням аналізу стану та ефективності використання основних фондів є: встановлення забезпеченості підприємства та його структурних підрозділів основними фондами - відповідність величини, складу і технічного рівня фондів потребі в них; визначення обсягів їх росту, оновлення та вибуття; вивчення технічного стану основних засобів і особливо їх активної частини - машин та устаткування; визначення ступеня використання основних фондів, визначення впливу використання основних фондів на обсяг товарообороту та інші економічні та фінансові показники діяльності підприємства; виявлення резервів зростання фондовіддачі, збільшення обсягу товарообороту та прибутку за рахунок покрашення використання основних фондів.

Підвищення ефективності використання основних фондів на підприємствах споживчої кооперації на стадії їх експлуатації потрібно за рахунок:

• здійснення раціонального розміщення основних фондів, підвищення тривалості корисного використання роботи обладнання;
• покращення контролю за дотриманням правил експлуатації та технічне обслуговування обладнання;
• удосконалення планування, управління і організації праці;
• удосконалення добору та підготовки кадрів, що здійснюють експлуатацію та технічне обслуговування обладнання;
• зниження фондомісткості, підвищення фондовіддачі та продуктивності праці на підприємстві;
• впровадження систем матеріального стимулювашія робітників за безаварійну роботу обладнання, подовження ремонтного циклу та періоду експлуатації тощо.

Однією з головних умов підвищення ефективності використання основних засобів та їх відновлення є оптимальність термінів експлуатації основних фондів, і передусім активної їх частини, відповідно до первинного технологічного призначення. Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтно-експлуатаціиних витрат, а з іншого, — зумовлює зростання собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум.

Подовження періоду функціонування основних фондів дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці й за рахунок цього спрямовувати більше ресурсів на розширене відтворення, але при цьому знижується загальна продуктивність діючих основних фондів.

Саме тому, терміни експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому процесі протягом усього періоду їх функціонування.

Інтенсивне використання основних фондів підвищується через технічне удосконалення засобів праці та технології виробництва, скорочення строків досягнення проектної продуктивності техніки, удосконалення наукової організації праці, виробництва и управління, підвищення кваліфікації та професійної майстерності працівників.

Досить значними резервами кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів є удосконалення структури основних виробничих фондів. Оскільки збільшення товарообігу досягається тільки у магазинах та складах, то важливо підвищувати їх частку в загальному обсязі основних фондів. Збільшення основних фондів на допоміжних ланках підприємства веде до зростання фондомісткості продукції, оскільки безпосередньо обсяги товарообігу не збільшує, але і без пасивної їх частки неможлива діяльність підприємства.