Пенсійне забезпечення є основною складовою частиною системи соціального захисту населення.

В Україні історично склалась однорівнева схема пенсійного забезпечення на засадах солідарності поколінь. За ринкових умов вона не забезпечувала громадянам адекватного заміщення пенсією заробітку, втраченого ними у зв'язку із старістю, та запобігання бідності серед людей похилого віку. Надмірно високі ставки пенсійних внесків спричиняли додаткове навантаження на економіку. Роботодавці змушені були сплачувати до пенсійної системи третину фонду заробітної плати, що підвищувало собівартість продукції і знижувало її конкурентоспроможність, стримувало зростання заробітної плати, не сприяло залученню інвестицій, легалізації тіньового сектору економіки та доходів населення. Надмірне пенсійно-страхове навантаження на економіку звужувало платіжну базу і джерела пенсійних надходжень.

Внаслідок цього, такою пенсійною системою були незадоволені як платники пенсійних внесків, так і переважна більшість пенсіонерів. Зволікання з усуненням зазначених суперечностей могло призвести до гострої і затяжної соціальної напруженості.

У розвинених ринкових економіках світу реформування системи пенсійного забезпечення, яке розпочалося наприкінці XX сторіччя, відбувається шляхом заміщення солідарної системи пенсійного забезпечення накопичувальною. Так, пенсійна система Великобританії складається з трьох рівнів: система державного страхування, система професійних пенсій, система персональних пенсійних планів і пенсій. Пенсійна система Німеччини має в своїй основі трирівневу модель: державне обов'язкове пенсійне страхування, виробниче пенсійне страхування (добровільна справа керівників фірм і підприємств) та приватне страхування.

Пенсійна система Швейцарії складається з державного, трудового та особистого пенсійного страхування. Пенсійна система Швеції складається з трьох рівнів - розподільчого, накопичувального і добровільного.

Пенсійні системи удосконалюються практично в усьому світі, і в першу чергу, в країнах з високорозвиненими суспільними відносинами. У світовій практиці дедалі ширше застосовується багаторівнева система пенсійного забезпечення, яка має три складові - солідарну (перший рівень), обов'язкову накопичувальну (другий рівень) та додаткову або добровільну накопичувальну (третій рівень). Таке поєднання забезпечує соціальні гарантії та фінансову стабільність пенсійної системи. Адже солідарна і накопичувальна системи підвладні впливу різних ризиків: перша - вразлива щодо демографічних ризиків і досить стійка до інфляційних, а друга - навпаки. Реформована солідарна складова враховуватиме інтереси малозабезпечених верств населення, а накопичувальна - стимулюватиме до пенсійних заощаджень усіх громадян, особливо з більш високими доходами.

В Україні з 1 січня 2004 року також діє трирівнева система пенсійного забезпечення, яка складається з Пенсійного фонду України, Державного накопичувального пенсійного фонду та системи недержавних накопичувальних пенсійних фондів.

Солідарна система має запобігати бідності серед осіб похилого віку через перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду в інтересах громадян, які одержували низькі доходи. Вона передбачає залежність розміру пенсії від стажу, рівня оплати праці, суми страхових внесків.

Ресурсне забезпечення цієї моделі визначається за принципом: наступне покоління фінансує попереднє і зібрані страхові внески, що сплачуються роботодавцями і громадянами, цілком витрачаються на виплату пенсій у поточний час. Отже, рівень благополуччя пенсіонерів цілком залежить від економічного благополуччя саме цього покоління, на яке вони вже ніяк не можуть уплинути. Пенсія в солідарних моделях має соціальну природу, її виплата обов'язково гарантується державою. Перевага цих пенсійних систем, заснованих на поточному фінансуванні, полягає в незалежності розмірів пенсій від результатів функціонування фінансових ринків і діяльності керівництва пенсійних фондів. Пенсії, які фінансуються в такий спосіб, забезпечують більш надійний захист і більш високу норму заміщення (відношення пенсії до заробітної плати) для осіб з невисокою заробітною платою. Однак, у розподільній системі величина пенсійних накопичень прямо залежить від демографічних факторів і стану ринку праці: рівня зайнятості, безробіття, заробітної плати, співвідношення чисельності платників внесків і пенсіонерів. У перехідних економіках стійкість системи, крім іншого, підривається масовим ухиленням від сплати внесків у пенсійні фонди і розвитком неформальної зайнятості.

Механізм формування пенсійних коштів накопичувальної моделі є повною протилежністю механізму розподільної. У накопичувальній моделі страхові внески йдуть не на оплату пенсії іншому, а на індивідуальний пенсійний рахунок людини у ліцензовану фінансову компанію, яка інвестує ці кошти з метою їх збільшення. Кожна людина формує собі пенсію сама.

Однією з переваг накопичувальної системи є міжнародна диверсифікованість. У випадку порушення економічної рівноваги в окремо взятій країні чи, навіть, у цілому регіоні, інвестування за кордоном може забезпечити ту ж чи більш високу прибутковість при меншому ризику. Накопичувальні пенсійні фонди використовують диверсифікацією інвестицій (включаючи міжнародну диверсифікацію), що дозволяє підвищувати прибутковість і знижувати ризик, захищати вкладення від інфляції та інших ризиків.

Накопичувальні системи можуть бути побудовані під державним або приватним керуванням.

Головна задача накопичувальної пенсійної системи полягає в тому, щоб надійно зберегти і, по можливості, примножити кошти застрахованих осіб.

Таким чином, пенсійна реформа в Україні має досягти таких основних соціально-економічних цілей:

• встановити залежність розміру пенсії від величини заробітку і трудового стажу;
• заохотити громадян до заощадження коштів на старість;
• створити ефективнішу і дієвішу систему адміністративного управління в пенсійному забезпеченні;
• забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи;
• забезпечити надійність заощаджень учасників пенсійних програм;
• підвищити рівень життя пенсіонерів.