Увага вчених останнім часом все більше схиляється до суперечливого соціально-економічному житті суспільства - трудоголізму, або надмірного захоплення справою частини працівників. Вони страждають адикціями, тобто нездоровою залежністю від роботи, доводять себе до зайвого самопожертування і надзусиль.

Даній проблемі, зокрема, присвятили свої дослідження, починаючи з 1970-х рр., В.Оатес, Г.Портер, Б.Робінсон, Р.Бурке, В.Кукк, О.Весніна, А.Єгоров, Ц.Короленко та інші вчені. Вони загалом дають негативну оцінку трудоголізму, зводять його до своєрідної хвороби, що заважає як роботоголіку, так і управлінню колективом, де він працює.

Нині дослідженнями трудоголізму переважно займаються соціологи і психологи. Ґрунтовного економічного аналізу даного явища ще не зроблено. Але представляється, що саме у форматі управління можна з'ясувати дійсну природу воркоголіка (від англ. workagolic - роботоголік). Синонімічно ще вживаються поняття адиктпрацелізм (від лат. addictio - присудження, або addictus - приречення, пригнічення), працефетишизм тощо.

Трудоголізм як ірраціональне працелюбство просто так не виникає. Його витоки наслідковуються об'єктивними і суб'єктивними причинами. Крім того, слід враховувати, що воркоголіки є різні. Принаймні, їх можна поділити на чотири категорії: харизматичні маргінали (від англ. margin - край), помірні (звичайні), відносні абсенти (від лат. absentis - відсутній; той, хто ухиляється від чогось нормального і т.п.) та імітатори (від англ. imitation - наслідування). Відповідно це вимагає індивідуального впливу керівництва організацією на підставі діагностування, хто є ким серед трудоголіків, які їх відмінності тощо. А далі вже буде "лікування".

Поява воркоголізму насамперед спричинена певними умовами праці і життя, мікрокліматом трудового колективу, його управлінням, деякими природними рисами адиктіндивідів. Якщо підприємство, наприклад, постійно відтворює якісь проблеми, замість того, щоб їх розв'язувати, коли процвітає несправедливість, зайве напруження, егоїзм, авторитаризм і т.п., то навіть звичайні працівники іноді скочуються до крайнощів, щоб проіснувати, безвихідно можуть опинитися у полоні воркоголізму. З іншої сторони, трапляються люди, які себе упевнено почувають в адиктивному середовищі.

Природні трудоголіки генетично віддані справі. Процес виснажливої праці — це їх життєве кредо. Інші цінності для них мають другорядне значення. До таких маргіналів необхідно застосувати ліберальний стиль керівництва, його соціально-психологічні методи. Енергію дійсних працелюбів слід призупиняти, обмежувати інтенсивність роботи, зорієнтувати на розширення інтересів, берегти здоров'я. їх трудова активність, поставлена у раціональні межі, згодиться любому колективу.

Звичайні, але помірні трудоголіки страждають також надмірним працелюбством. Але вони не забувають про сім'ю та інші життєві блага. їм необхідно допомогти правильно організувати робочий день, унеможливити перевиконання завдань. Тут підійде демократичне управління, адекватне стимулювання натхненої трудової діяльності, усунення зайвого напруження сил.

Складніше впоратися із відносними, або фіктивними роботоголіками. Саме вони несуть чималу небезпеку для інших, переслідуючи внутрішньо у першу чергу корисливі інтереси.

Абсенти іноді надриваються, щоб завищитись над усіма, не гребуючи нічим. Вони не стільки зайняті ділом, як його використанням для себе. Тому в синергізмі організації такі "гравці" майже не помітні. До них варто і управлінську владу застосувати, щоб поставити на чільне місце в трудовому колективі, спростувати працеобман.

Найнебезпечніше вражають організацію спритні імітатори, або псевдороботоголіки. Це егоїсти-кар'єристи. Вони р'яно перенапружуються не і тільки ділом, скільки догодженням шефу, плазують у поті лиця перед "начальством". Ось де необхідні й адміністративні методи керівництва, щоб унеможливити збочення від конкретних службових обов'язків чи роботи, персонально контролювати й оптимізувати трудову поведінку удаваних працелюбів-адиктів.

На думку Г.Портера, зараз воркоголізмом охоплена четверта доля економічно активного населення. Велика чисельність позитивних роботоголіків серед творчих працівників - вчених, митців, спеціалістів, чесних підприємців та інших людей, зайнятих інтелектуальною працею. Але немало їх і між простима робітниками. Адиктивна тяга до фізичної праці на землі притаманна багатьом селянам. Інакше кажучи, "вірус" працефетишизму знаходить відчайдушних трудівників.

Таким чином, трудоголізм постає серйозною і тривожною проблемою на всіх рівнях суспільного відтворення. Людей з відхиленнями у праці, як свідчить реальність, все більшає.

Це вимагає продовження відповідного дослідження, зокрема, наукового обґрунтування управлінських заходів з метою повного звільнення багатьох людей від залежності ненормально працювати.