Поняття "Брудні гроші" і "Відмивання грошей" – терміни, що виникли у США в 30-ті роки XX ст. у зв'язку з прийняттям у країні закону, який забороняв вільний продаж алкогольних напоїв. Одним із негативних наслідків "сухого закону" стала контрабанда алкоголю, доходи від якої вкладалися в розвиток мережі пралень, отримуючи таким чином легальний статус. Відтоді подібного роду операції отримали образну назву "відмивання грошей" [3]. Глобалізація світової економіки безумовно впливає на глобальний характер криміногенних процесів, “тінізацію” економіки і зміцнення її потужного джерела – організовану злочинність.

У світі брудні капітали зазвичай заробляють на торгівлі людьми, людськими органами, наркотиками та зброєю. В Україні відмивання грошей пов'язують переважно з торгівлею землею, операціями з нерухомістю та ринком цінних паперів на пред'явника. До основних способів відмивання брудних грошей відносять: вивіз готівкових коштів з країни за допомогою кур’єрів чи приховування їх в багажі, для їхньої наступної репатріації через іноземні банки; багатократне зарахування готівкових коштів на розрахунковий рахунок різними фізичними особами; заключення договорів з приводу купівлі-продажу товарів, яких фактично не існує; реєстрацію фіктивних компаній; структурування фінансових операцій. В Україні щорічно відмивається понад 6 млрд грн [5]. З метою перерахування грошових коштів за кордон злочинні угруповання найбільш активно використовують кореспондентські рахунки, відкриті у комерційних банках нашої країни. Дуже швидкими темпами розвивається проблема «фіктивних» фірм: якщо у 1998 році було виявлено 510 таких комерційних структур, що діяли від 3 до 6 місяців, то за 10 місяців 2000 р. – 3,3 тис, а станом на 1 грудня 2009 року виявлено 5,1 тис таких фірм [4].

Для протидії відмиванню брудних грошей в 1989 році згідно рішення «великої сімки» була створена ФАТФ – міжнародна група по протидії відмиванню брудних грошей. Її ключовим документом є рекомендації, які викладені у формі щорічних звітів організації. Одним із напрямків діяльності ФАТФ є визначення так званих некооперативних країн та територій і складання їх переліку, який називають "чорним списком". Хоч включення країни до "чорного списку" і не приводить до застосування санкцій з боку світового співтовариства, однак воно свідчить про ступінь довіри до неї з боку зарубіжних інвесторів. Українське законодавство закріпило ряд базових принципів, визначених «Сорока рекомендаціями ФАТФ», але через зволіканням з прийняттям цих принципів Україна 1 вересня 2001 року була включена до «чорного списку» ФАТФ.

Причини щодо включення України були наступні: моніторинг усіх фінансових систем; відсутність законів з приводу регулювання фінансових інститутів; не надання фінансової звітності, щодо підозрілих фінансових операцій; не бажання фінансового сектору допомагати відповідним органам з приводу перешкоджання відмивання брудних грошей; фіктивні компанії; складність визначення власників компаній, їхню особу, тощо; складність визначення керівного складу компаній; участь злочинних угруповань у відмиванні грошей; відсутність законів, які б регулювали обмін інформацією між міжнародними правовими організаціями; небажання приймати адекватні заходи у відповідь на порушення законодавства.

Підставою для виключення України з «чорного списку» стало прийняття Верховною Радою України законів України «Про внесення змін до Закону України по запобіганню протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України»; постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення у складі Міністерства фінансів України Державного департаменту фінансового моніторингу», а також затвердженої постановою Кабінету Міністрів України Програми протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом [2]. В Україні створений і постійно діє Координаційний комітет з боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Ці та інші заходи, яких вжили законодавчі та виконавчі гілки влади нашої країни, дали підстави ФАТФ на пленарному засіданні в Парижі в лютому 2003 року скасувати дію додаткових заходів протидії щодо України.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що ситуація, яка склалася в Україні, свідчить про те, що назріла необхідність у створенні дієвого організаційно-правового механізму боротьби з «відмиванням» коштів. Перш за все слід удосконалити законодавчу базу, що регулює дане питання; необхідно провести структурні зміни у органах нагляду і регулювання фінансової діяльності; налагодити зв’язки з громадськістю, проводячи роз’яснювальну роботу. Чим швидше держава зможе не тільки перевести власну економіку на високий нормативно-правовий рівень, а й практично обмежувати економічно-небезпечні, передусім, кримінальні складові «тіньової» економіки, тим більш дієвішою стане боротьба з «відмиванням» коштів. Тільки спільними зусиллями усіх державних, правоохоронних та контролюючих органів ми зможемо протистояти цьому явищу.

Література

1. Про заходи щодо запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом / Указ Президента України від 05.03.2004.
2. Про затвердження плану заходів на 2009 рік із запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму/ Постанова Кабінету Міністрів України і Національного Банку України від 10.12.2008 №1077.
3. Боринець С. Я. Міжнародні фінанси/ Навч. посібник/ С.Я. Боринець – К.: Знання 2006. – С. 26-43.
4. Жвалюк В. Фінансова злочинність становить велику небезпеку для цивілізованого розвитку економіки держави/ В. Жвалюк./ Консультант. – 2009. – № 48. – С. 1-3.
5. Колдовський М. Навіщо в Україні гроші відмивати?/ М. Колдовський./ Економічна правда. - №23 .– С. 3.

На сучасному етапі економічного розвитку важливе місце у пошуку шляхів виходу України з кризового стану займає подальше удосконалення системи кредитування, вироблення зважених підходів до реалізації банківськими установами кредитної політики, формування продуктивної кредитної системи та ефективне управління її ризиками. В останні роки доходи населення України зросли, особливо на фоні темпів росту ВВП. Це стало вагомим чинником активізації діяльності банківських установ у сфері споживчого кредитування. Так, в Україні за період 2000 – 2008 років спостерігався бум споживчого кредитування – темпи зростання загального обсягу кредитів сягали 5% на місяць, що зумовило рекордні темпи збільшення прибутків вітчизняних банків. Водночас доволі швидко зростала і прострочена заборгованість за позичками. Як свідчить практика, у деяких банків частка прострочених споживчих кредитів (за винятком іпотечних і кредитів на придбання авто) вже перевищує 10% від їх загального обсягу. Це наочно ілюструє одну з основних проблем банківської діяльності – забезпечення оптимального співвідношення ризику і прибутковості. Крім того, на початок 2009 року внаслідок зменшення тимчасово вільних коштів банків, введення обмежень на кредитування, зростання вартості кредитних ресурсів призвело до уповільнення темпів споживчого кредитування. В Україні частка кредитів населенню становить близько 30% від усіх кредитів, наданих банками; решта 70% – кредити банкам і підприємствам. Для порівняння: у Росії споживчі кредити становлять близько 20% від усіх банківських кредитів, у Польщі – 50%, в Іспанії – 75%, із них майже 70% – іпотечні. Загалом споживче кредитування становлять приблизно 15 млрд. доларів, або 15% від ВВП України, у Росії – 50 млрд. доларів (7% від ВВП). За прогнозами фахівців, оптимальний рівень щорічного зростання обсягів кредитування фізичних осіб мав би становити 15%, хоча, за підрахунками, в Україні цей показник щорічно зростав приблизно на 70%. Проте світова фінансова криза призвела до різкого падіння в різних сферах світової економіки. Так, наприкінці 2008 року в Україні знизились обсяги виробництва, посилились інфляційні ризики, що супроводжувалося девальвацією національної валюти, погіршенням життєвого рівня населення, підвищенням рівня безробіття, а також неплатоспроможністю споживачів. Наприкінці 2008 – початку 2009 року вітчизняні банки зіткнулись з проблемою неповернення населенням отриманих кредитів. За оцінками експертів, в деяких банках частка прострочених споживчих кредитів наприкінці 2008 року перевищила 10% від їх загального обсягу, що стало критичною точкою для ринку банківського споживчого кредитування, саме тому банки підвищили відсоткові ставки за кредитами, що надаються населенню. Для підтримки бажаного життєвого рівня фізичні особи звертаються до декількох споживчих кредитів, що в остаточному підсумку і призводить до надмірної заборгованості й росту банкрутства громадян. І, для того, щоб розширення масштабів кредитування сфери кінцевого споживання сприяло формуванню цивілізованих відносин в економіці країни, доцільно розробити концепцію розвитку споживчого кредитування в Україні в нових економічних умовах. На сьогодні оптимальним варіантом для банків буде утримання частки неповернутих кредитів у прийнятних для них межах, диференціації цінових умов при кредитуванні населення залежно від ступеня їх ризикованості, застосування системи ризик-менеджменту, а також надійних форм фінансового забезпечення, таких як страхування. Повальне згортання програм споживчого кредитування сьогодні пояснюють декількома причинами. По-перше, гостра нестача ресурсів. По-друге, при погіршенні економічної ситуації й збільшення безробіття в країні, банкіри не впевнені, що благополучні зараз позичальники зможуть завтра обслуговувати кредити. Виявлення тенденцій функціонування ринку банківського споживчого кредитування в Україні надає можливість узагальнити можливі наслідки для банківської системи: зниження якості кредитних портфелів та вартості кредитних ресурсів, зменшення прибутковості діяльності банківських установ, обмеження ресурсної бази і уповільнення темпів кредитування, падіння ринкової вартості акцій банківських установ, а також зростання недовіри до банківської системи. Таким чином, необхідно запровадити зважений підхід до реалізації кредитної політики банківськими установами в умовах фінансової кризи. Кредитна діяльність завжди була основною, за рахунок якої банки отримували найбільший прибуток. Вище перераховані ускладнення, що мають бути вирішені за рахунок гнучкого тактичного та стратегічного управління. Основним тактичним завданням для банків є проведення програми лояльності для позичальників фізичних осіб (реструктуризація споживчих кредитів, конвертація їх у гривню, зниження процентної ставки) та відмова від пролонгації позик для корпорацій. Стратегія споживчого кредитування банку, як складова усієї кредитної політики має містити такі складові стратегічного набору: конкурентна стратегія на ринку фінансових ресурсів; маркетингова стратегія у частині цінового сегменту; продуктова стратегія з акцентом на моніторинг продуктового ряду як банківських так і небанківських фінансово-кредитних установ; стратегія ризик-менеджменту щодо споживчого сектору кредитування.

Інвестиції в агропромисловий комплекс (АПК) України є найбільш привабливим джерелом матеріально-технічного та фінансового забезпечення. Однак їх обсяг та рівень ефективності залишаються вкрай недостатніми через наявність цілої низки чинників: нестабільність політичної ситуації і законодавчої бази, низька інвестиційна привабливість українського агропромислового комплексу для іноземних інвесторів та ін.

За підрахунками фахівців Інституту аграрної економіки УААН, потенційне щорічне залучення в АПК іноземних інвестицій може досягти 3 млрд. доларів США. Саме тому дослідження можливостей подальшого залучення інвестицій в агропромисловий комплекс України та їх ефективного використання, а також розробка відповідного механізму реалізації цих можливостей є невідкладними завданнями, які вимагають негайного вирішення.

За І півріччя 2009 р. загальні обсяги інвестицій по Україні склали 56,7 % до відповідного періоду минулого року. З початку 2009 р. спостерігається зменшення обсягу освоєних інвестицій в основний капітал майже в усіх регіонах.

Лідерами за обсягами зростання освоєних інвестицій у сільське господарство порівняно з відповідним періодом минулого року є: Сумська область (збільшення на 31,5%) та м. Севастополь (більше на 19,4%); майже на рівні минулого року спрацювали Миколаївська, Закарпатська та Одеська області (відповідно 99,8 %, 95,9% та 91,3%); значне зменшення обсягів залучених інвестицій відповідно до аналогічного періоду минулого року спостерігається в Луганській (32,19 %), Житомирській (30,8 %), Хмельницькій (30,3 %), Івано-Франківській (21,5%) областях та м. Києві (2,4 %). Слід зауважити, що питома вага освоєних інвестицій в основний капітал у сільське господарство України складає 5,9 %, що є дуже низьким показником.

Після спаду інвестиційної привабливості компаній агропромислового комплексу в четвертому кварталі 2008 р., кінець поточного року засвідчив деяке відновлення інвестиційних процесів в АПК України. В той же час зараз важко розраховувати на відновлення інвестиційних надходжень на докризовому рівні. По-перше, світовий ринок капіталу не відновився після піка кризи і повністю відновиться нескоро, по-друге, багато інвестиційних фондів мають досвід роботи з українськими компаніями, і розуміють, не лише де їх сильні, але і слабші сторони, і по-третє багато українських власників розраховують на оцінки своїх компанії на до кризовому рівні, а інвестори не готові оцінювати компанії на такому рівні.

Для виведення підприємств АПК із інвестиційної кризи та забезпечення помірного або інтенсивного інноваційного розвитку необхідно щорічно забезпечити активний приплив інвестицій і поступальне збільшення їх обсягу, що неможливо без максимального залучення іноземних інвестицій.

Зважаючи на те, що існуюча система показників оцінки ефективності інвестицій не в повній мірі відповідає вимогам функціонування ринку та не враховує специфіки проектів в АПК, слід використовувати методи оцінки ефективності інвестиційних проектів з розрахунком системи показників, які враховують економічні інтереси національних товаровиробників, вітчизняних інвесторів та державні інтереси, що виражаються у підтримці та розвитку пріоритетних підгалузей АПК, створенні додаткових робочих місць за проектом та обсязі сплачених податків, передбачених проектом.

Таким чином, з метою підвищення ефективності стратегій реального інвестування підприємствам АПК необхідно більше уваги приділяти пріоритетним напрямам політики інвестування підприємств галузі, до яких відносяться: залучення іноземного капіталу, технічне переоснащення, фінансово-кредитна підтримка (державні програми фінансування, банківське кредитування, іпотечні кредити, створення спеціалізованого аграрного банку), лізинг, впровадження механізмів фондового ринку (корпоратизація, акціонування, випуск похідних цінних паперів).

Головним чинником розвитку системи охорони здоров’я будь-якої країни є показники фінансування та стабільність його джерел. Кожна країна визначає способи їх формування на власний розсуд, ураховуючи політичне та економічне підґрунтя. Держави з великим національним прибутком (США, Велика Британія, Швейцарія тощо) відрізняються більш високими витратами на медичні послуги на душу населення в порівнянні з менш розвиненими країнами (Індія, Єгипет, Мексика тощо).

На сьогодні можливо виділити три основні форми фінансування охорони здоров’я: бюджетна (державна), бюджетно-страхова і приватна (приватнопідприємницька).

Державна фінансується переважно (до 90%) з бюджетних джерел (системи, що фінансуються за рахунок оподаткування). Оплату медичних послуг проводять з основних прибутків держави. Виділення фінансування на всі послуги розглядається як частина процесу планування загальних урядових витрат. За цією формою фінансуються, наприклад, системи охорони здоров’я Великої Британії, Канади, Ірландії.

Бюджетно-страхова фінансується за рахунок цільових внесків підприємців, працівників і субсидій держави (системи соціального страхування). Медичні послуги оплачуються за рахунок внесків до фонду охорони здоров’я. Найпростішим є внесок, що вноситься наймачем і працівником. Внески залежать від платоспроможності, а доступ до послуг залежить від потреби.

Медичний фонд, як правило, незалежний від держави, але діє в рамках законодавства. При соціальному страхуванні гарантується право на точно обумовлені види послуг і встановлюються такі частки внесків і на такому рівні, які дають гарантію використання такого права. Фінансування з позабюджетних фондів медичного страхування переважає в Німеччині (78%), Італії (87%), Франції (71%), Швеції (91%), Японії (73%).

Приватнопідприємницька модель, що фінансується за рахунок реалізації платних медичних послуг, а також за рахунок коштів добровільного медичного страхування. Населення, що страхується виплачує премію страхувальнику, сума якої визначається очікуваною середньою вартістю послуг, що надаються ним, причому схильні до більшого ризику, платять більше. Пряма оплата послуг пацієнтами не відноситься до страхування. Пацієнти сплачують медичні послуги відповідно до тарифів. Така система діє в таких країнах, як США, Південна Корея, Нідерланди

Україна на сьогодні перебуває на стадії впровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування. Відповідні законопроекти за № 1040 від 27 листопада 2007 р., № 1040-1 та № 1040-2 від 25 січня 2008 р. вже розроблені та отримали висновки профільного комітету Верховної Ради України та ГНЕУ Апарату Верховної Ради України.

Фінансування системи охорони здоров’я пропонується здійснювати шляхом залучення коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, благодійних організацій, добровільного медичного страхування, особистих коштів громадян та інших джерел у встановленому законом порядку.

Особі, яка застрахувалась в системі медичного страхування, видаватиметься свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що є єдиним для всіх видів загальнообов’язкового державного соціального страхування та документом суворої звітності.

Визначення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування недостатньо розмежовує поняття «медичної допомоги» та «медичних послуг». Зокрема, медична (лікувально-профілактична) допомога визначена як «процес і результат діяльності закладів охорони здоров’я та професійних медичних працівників з надання медичних послуг». Водночас медична послуга «є ідентифікованою одиницею процесу надання медичної допомоги і має певну вартість». При цьому зазначення тільки «вартості» ознакою медичних послуг недостатньо виправдане, оскільки діяльність з надання медичної допомоги також вимагає затрат праці та коштів.

Потребує конкретизації пропоноване у проекті право на одержання «матеріального забезпечення», оскільки у тексті цей термін не визначено, а у подальшому йдеться про «допомогу» у відповідних випадках.

Немає чіткого і системного визначення механізму страхування та отримання медичних послуг. Непрацюючі пенсіонери і інваліди підлягають медичному страхуванню, водночас пропонується, щоб особи, які отримують пенсію, допомогу з відповідних фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, зареєстровані як безробітні (ПФУ, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонд державного соціального страхування України на випадок безробіття) мали право на отримання медичних послуг.

Пропонуються також взаємовиключні положення щодо затвердження Переліку медичних послуг, що мають надаватись за цим Законом: у ст. 14 проекту – правлінням Фонду (п. 11), а у ст. 41 – окремим законом. Тобто задля уникнення можливих зловживань доцільною вбачається розробка та затвердження Єдиного класифікатора медичних послуг.

Особливістю загальної концепції законопроекту є те, що Фонд загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування не буде виконувати функції, пов’язані зі збором внесків від роботодавців та застрахованих осіб, які збиратимуться одним органом для усіх видів соціального страхування у складі єдиного соціального внеску. На відміну від альтернативних законопроектів, ст. 7 цього законопроекту передбачає добровільну участь громадян, які забезпечують себе роботою самостійно, у медичному страхуванні.

Важливим напрямом інституціонального реформування в сфері державного регулювання є боротьба з корупцією, під якою в найбільш загальному сенсі розуміють зловживання службовим становищем (владою) для досягнення особистої вигоди [1]. Активізація корупції і розширення її масштабів, як в трансформаційних економіках, так і в країнах з усталеним ринковим устроєм, дає підстави говорити про неї як про об'єктивний процес, притаманний певною мірою всім країнам. За даними Світового Банку, загальний щорічний розмір сплачених хабарів в світі перевищує трильйон доларів [2]. Розповсюдження корупції на сучасному етапі має певні особливості:

• політизація корупції: корупція як явище, в класичному її прояві, притаманне діловій практиці ведення бізнесу, стає все більш політизованою, переміщуючись у владні структури;
• перехід корупційних зв 'язків з розряду тимчасових та випадкових явищ в розряд усталених корупційних схем;
• інтернаціоналізація і глобалізація корупції. Форми корумпованих грошових потоків стають недосяжними для контролю з боку національних правоохоронних органів;
• розширення сфери легалізації корупції, тобто маскування корупційних афер під законні операції. Як наслідок легалізована корупція випадає з поля зору правоохоронних органів і набуває ще більших масштабів.

Рівень корупції і пов'язаний з цим ступінь довіри в суспільстві мають принципове значення для забезпечення економічного розвитку та суспільного добробуту. Тому надзвичайно важливими є моніторинг і оцінка корупції в міжнародному масштабі, які проводяться організаціями Transparency international та Heritage Foundation (Індекс економічної свободи).

Рейтинг держав, який публікують ці організації, є визначником ступеня ризику під час інвестування іноземних капіталів. За останні роки в списку найменш корумпованих країн Данія, Фінляндія, Нова Зеландія, Швеція, Гонконг. Серед найбільш корумпованих країн - Нігерія, Болівія, Колумбія. Оцінка субіндексу сприйняття корупції на рівні 30% свідчить про значну актуальність проблеми корупції для України, яка посідає 99 позицію із 163 країн за рейтингом Heritage Foundation (Індекс економічної свободи) та 118 позицію з 180 країн за рейтингом Transparency international (Індекс сприйняття корупції (ІСК) - 2,7). Серед країн з перехідною економікою найвищі значення за ІСК продемонстрували Словенія (6,6/27), Естонія (6,5/28), Угорщина (5,3/40), Чехія (5,2/41), Словаків (4,9/50), Латвія (4,8/51), Литва (4,8/52), Польща (4,2/62), Болгарія (4,1/64), найнижчі - Узбекистан (1,7/176), Туркменістан (2,0/166), Таджикистан (2,1/160), Киргизстан (2,1/157), Казахстан (2,1/155), Білорусь (2,1/151), Азербайджан (2,1/150)'[3]. За оцінками «Transparency international», хабарництво в пострадянських державах досягло вражаючих розмірів. Значна частина коштів, призначених для допомоги і розвитку цих держав, опинилася в закордонних банках.

Рейтингом Transparency international в 2009 році визначено силу негативного впливу корупції на якість системоутворюючих національних інституцій: політичних партій, законодавчої влади, приватного бізнесу, засобів масової інформації, державних службовців, судової влади.

З 69 країн усіх регіонів світу, представлених в даному рейтингу, Україна посідає останнє місце, що свідчить про надзвичайно низьку якість означених інститутів, зіпсованих корупцією.

Причинами розповсюдження корупції в Україні фахівці називають:

• високий податковий тиск на виробників і відсутність нормальних умов господарської і комерційної діяльності;
• недосконалість законодавства в цілому та недосконалість виборчого законодавства зокрема, що заклало корупцію як механізм в систему формування влади;
• недосконалість системи судочинства та відсутність законодавчо визначеного підпорядкування розгляду справ судами різних інстанцій, що уможливлює і стимулює зловживання;
• відсутність зкоординованості та чіткого розмежування повноважень усіх правоохоронних органів та їх служб, що унеможливлює ефективний контроль за дотриманням законодавства та виявленням корупції в органах державної влади;
• деформована мораль суспільства, в якому громадяни, визнаючи негативність корупції як суспільного явища, водночас розглядають її як невід'ємну складову підприємницької діяльності та державної служби.

Вирішення цих завдань сприятиме консолідації суспільства, узгодженості інтересів всіх верств населення і націленості на реалізацію загальнодержавних пріоритетів - забезпечення довгострокового зростання економіки та підвищення рівня суспільного добробуту, закладе основу для стійкої конкурентоспроможності національної економіки і створить умови для успішної інтеграції України в світову економічну систему. Реформування стосується, в першу чергу, інституційного середовища і має бути спрямовано на зниження рівня корупції та бюрократії в державі через унеможливлення нецільового використання державних коштів та владних повноважень для власного збагачення, забезпечення незалежного та справедливого судочинства, поліпшення ефективності корпоративного управління та впровадження в практику ведення бізнесу норм соціальної відповідальності, формування ефективного конкурентного середовища, запровадження прозорого механізму державного захисту конкуренції і створення умов для стабільного господарювання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Corruption and related offences in international business relations // XVII Intenational congress of penal law.2004.
2. World bank classification from July 2008.
3. Transparency international 2008. Corruption perception index 2008.
4. The global corruption barometr report 2009.

"Ісламський банкінг" - явище дуже молоде, його "офіційна" історія скаладає всього 35 років. Утім, перші банки такого типу в мусульманських країнах існували в режимі секретності ще з середини XX століття. Вони діяли напівпідпільно, оскільки в ісламських соціумах з підозрою ставляться до "новацій", які викликають навіть тінь сумніву щодо своєї відповідності шаріату.

Сьогодні банки, що діють за принципами шаріату, існують більш ніж в п'ятдесяти країнах. їхні активи оцінюються приблизно в 1 трлн. дол., а принципи ісламського банкінгу успішно втілюються в багатьох фінустановах Європи та США у вигляді "ісламських вікон", які надають практично всі західні великі банківські мережі. Банки, які дотримуються правил шаріату (ісламської системи релігійного права), виявилися значно стійкішим до кризи.

Коран забороняє брати відсоток з позики. Людина не може покласти гроші в банк і отримати через деякий час прибуток з відсотком. Неможливий і кредит, який потрібно повертати з відсотками. Шаріат також забороняє мусульманам інвестувати в бізнес, пов'язнаний з виробництвом тютюну, алкоголю, зброї, порнографії, азартними іграми, спекуляціями, завеликими ризиками.

Перш за все, ісламські банки засновують свою діяльність не на кредитуванні, а на інвестиціях. Передумови для цього полягають не лише в релігійних переконаннях, а й у здоровому глузді мешканців Близького Сходу.

"Банк відкриває рахунки, на яких вкладники розміщують свої заощадження. Цими грошима банк фінансує підприємців. Здавалось би, все як і в нас;: Але замість традиційної сплати відсотків за кредитом, підприємець ділить з банком, а банк з вкладником як прибутки у справі, так і збитки. Така система "нічого не обіцяє" і змушує банки ретельно вибирати, куди вкладати гроші. Ісламські банки значно частіше, ніж західні, вкладають кошти у реальне виробництво, ігноруючи високоприбуткові, але непевні справи.

Таким чином, ісламський банк ризикує значно більше, ніж "звичайний": він тісніше пов'язаний з партнерами, яким дає гроші. Пов'язаний не лише економічно, а й етикою спільної відповідальності, на якій і тримається ділова репутація банку.

Стосунки, за яких партнери беруть на себе ризики і розділяють їх пропорційно вкладеним коштам, створюють особливу психологію ведення справ. Ісламські банки звертають виняткову увагу на суть і перспективність проектів, в які вкладають кошти, в той час як в період економічного зростання західні банки оцінювали проекти лише за забезпеченням займу.

Оскільки шаріат забороняє спекуляції та операції на кшталт продавання боргів (звичайна практика в західному банкінгу), ісламські банки більш зацікавлені в фінансуванні реального сектору, ніж європейські чи американські конкуренти. Таким чином, ісламські банки ефективніше стимулюють економіку.

Ще однією суттєвою відмінністю ісламського банкінгу від традиційного капіталістичного є відсутність проблеми "фідуціарних коштів". Немає кредитів - немає і "грошей з повітря". Банк просто бере на себе функцію управляючого грошима вкладників.

Найрозповсюдженіше "ісламське кредитування" зветься "мурабаха". Кредит виділяється під конкретну покупку. Власником купленого товару є банк - доти, поки клієнт не погасить всю позичену суму. Фактично, банк виступає торговим посередником - замість брати відсоток з кредиту, він купує товар за одну ціну, а продає за іншу. Різниця залишається банку, як виручка з операції.

"Мудараба" - приблизний аналог "депозиту". Вкладник довіряє свій капітал "мударибу", який використовує ці гроші в бізнесі. Прибуток ділиться між учасниками договору. Несе відповідальність за збитки інвестор, окрім випадків, коли збитки сталися через вину "розпорядника" коштів. Банк дає гроші, контролює їх використання, консультує та розподіляє прибутки і збитки.

Ісламський банкінг довів стійкість своєї системи під час кризи. Начебто невеликі прибутки цього сектору раптом набули особливого значення, бо часто спиралися на реальні об'єкти та виробництво. Оцінки ризиків ісламськими банкірами виявилися більш адекватними, їхній контроль фінансованих проектів - надійнішим, а рівень кредитування "ненадійних" і, відповідно, кількість "поганих боржників" - нижчим, ніж у традиційних банків. Гіпотетично, якби ісламська банківська система була менш інтегрованою в світову, криза могла б їй зовсім не зашкодити.

На сьогоднішній день в 40 державах світу функціонують банки, що керуються ісламськими принципами у своїй діяльності. Це свідчить про високий попит на продукти ісламських банків, а також про їхню здатність конкурувати із традиційними фінансовими інститутами. Усього у світі нараховується близько 200 фінансових установ ісламського типу. Загальна сума їхнього капіталу ще в 2006 році склала близько $12,3 млрд., величина сукупних активів " $258 млрд. при доступних фінансових ресурсах $113 млрд.

Фахівці вже припускають, що у швидкому майбутньому ісламські банки потіснять позиції західних банків в арабських країнах. І це створить об'єктивні умови для більш інтенсивного перенесення основ ісламського банкінгу на інші регіони ісламського світу, а потім за його межі.

Як не дивно, але саме Україну деякі експерти вважають основним перспективним полігоном іслам-банкінгу в Східній Європі. Причому, його проникнення пов'язують із казахстанськими банками. Зокрема, казахстанський банк "Тураналем" став першою кредитною організацією СНД, що одержала в 2003 році кредит від ісламського банку.

Сума була досить невелика, але вже в липні 2006 року банку вдалося залучити кредит за законами шаріату на суму $200 млн. За ним пішов вихід на споживчий ринок. 8 травня 2007 року банк під час підписання угоди з Етігаіез Ізіатіс Вапк оголосив про те, що створення першого в Казахстані банку, що працює за принципами шаріату, " справа найближчого майбутнього. Банк контролює 47,3% акцій банку "БТА-Казань", розташованого в республіці Татарстан, де біля половини населення " мусульмани, і має частки в низці інших російських банків.

Втім, цьому парадоксу є пояснення. На тлі перманентних скандалів з європейськими банками і кризи американської банківської системи тріумфальний хід нової потужної сили в особі ісламських банків не залишається без уваги транснаціональних компаній і найбільших світових комерційних банків. Вони не тільки із тривогою відслідковують ситуацію, але й удаються до співробітництва.

Провідні західні банки відкривають у себе ісламські підрозділи: "Чейз Манхеттен", "Голдмен Сакс", "Ай-Ен-Джі", "Номура Сек'юрітіз", "Джей Пі Морган" та інші. Американський банк "Сітібенк" уже тривалий час співробітничає з ісламськими банківськими структурами, вклавши близько 1 мільярда доларів у спеціалізовані ісламські фонди. Ще в 1997 році "Сітібенк" заснував у Бахрейні своє повноважне відділення ''Сіті Ісламік Інвестмент Бенк" з капіталом 20 мільйонів доларів. Спеціальні ісламські департаменти відкривають також найбільші світові банки "Дойче бенк" і Н8ВС. За оцінкою "Сітібенка", темпи зростання ісламського банкінгу становлять від 10 до 15% на рік, що красномовно свідчить про динамічність ісламських банків.

До послуг ісламських банків вдаються такі транснаціональні гіганти, як "Дженерал Моторе", "Ай-Бі-Ем", "Алкатель", "Деу", а також найбільші фінансові холдинги Societe. Фінансисти, що представляють ісламські банки, говорять уже про те, що в найближчому майбутньому всі світові банки могтимуть забезпечити клієнтам повний пакет послуг як у традиційній, так і в ісламській формі.

Можливо, секрет успіху ісламського банкінгу " саме в тому, що на відміну від західних колег він відкидає бездушну економічну доцільність. Будь-яка діяльність, у тому числі і фінансова, повинна узгоджуватися з моральними установками. А в нашому непередбаченому світі це досить цінна обставина...

Широкий розвиток кредитних відносин зумовлює підвищення кредитного ризику. Збільшення кількості проблемних кредитів суттєво позначається на ефективності функціонування банків, а відтак і на всій системі фінансових відносин в процесі розвитку економіки країни.

Зрозуміло, що негативні наслідки проблемних кредитів в першу чергу беруть на себе банки та інші кредитори. Саме тому проблема кредитних ризиків є предметом аналізу багатьох вчених-економістів та практиків-фінансистів. Разом з тим дана проблема має багатоаспектний характер і далеко не всі аспекти з'ясовані до кінця, значна їх частина потребує свого вирішення.

Серед проблем кредитного ризику ключовим аспектом є виявлення клієнтів з високим рівнем ризику. Аналіз показує, що найбільший ризик має місце під час укладання кредитних угод в фазі піднесення економіки. Найменший же ступінь ризику мають ті кредитні угоди, які укладаються в фазі рецесії або коли економіка перебуває в найнижчій точці спаду.

Така закономірність зумовлюється тим, що при стійкому економічному становищі підприємства мають суттєві доходи, є прибутковими або ж високоприбутковими, у них з'являється бажання розширювати підприємницьку діяльність і вони звертаються за кредитами до банків. В свою чергу банки., виходячи з поточної рентабельності підприємств екстраполюють позитивні показники роботи підприємств на перспективу і легко ідуть на розширення кредитування.

Коли в економіці розпочинається криза, оптимізм суттєво падає. Фірми зосереджують основну увагу на розрахунках з кредиторами, адже прибутки помітно скорочуються. При досягненні найнижчої точки спаду або ж при рецесії банки дуже обережно підходять до позичальників, а тому значно рідше приймають ризиковані рішення щодо кредитів. Виходячи з цього, в період піднесення банки повинні особливо уважно віднестися до можливих перспектив підприємств.

Можна виділити кілька причин, які зумовлюють появу проблемного кредитування саме на фазі економічного піднесення. До них слід віднести такі взаємопов'язані причини, як випуск і реалізація продукції понад оптимальний обсяг, раптове припинення надходження грошових коштів внаслідок зміни умов реалізації на ринку тощо. В умовах загальноекономічного піднесення фірма дуже високо оцінює свої можливості і намагається підтримати надвисокий рівень виробництва при недостатніх джерелах фінансування. Тоді фірма використовує кредитні ресурси, і все більше залежить від них. Вона вибирає такий обсяг випуску продукції, за якого граничні витрати виявляються більшими за граничний дохід. За таких обставин конкурентна фірма в короткостроковому періоді втрачає частину прибутку.

Припинення надходжень грошових коштів може спричинюватись непередбачуваними обставинами. Коли споживачі, наприклад, зменшують за купки товару даної фірми і замінюють їх іншим товаром, тоді підприємство втрачає частину ринку, а отже, і доходів.

Кредитори мають також проаналізувати структуру короткострокових витрат позичальника. Якщо питома вага витрат припадає на постійні витрати, фірма може мати суттєву вигоду при збільшенні обсягів виробництва і реалізації продукції, адже при збільшенні обсягів випуску середні постійні витрати будуть зменшуватись. Та коли обсяги реалізації, з тих чи інших причин, зменшаться, то середні витрати зростуть і фірма може втратити частину прибутку не лише від спаду обсягів випуску продукції, але і від зростання середніх постійних витрат. Грошові надходження зменшаться.

Отже, фірми, які мають високий рівень постійних витрат і функціонують па рийку з нестабільним обсягом реалізації, мають високий рівень кредитного ризику.

Треба також враховувати і рівень інвестування фірми. В період піднесення підприємство може взяти на себе непомірно високі інвестиційні зобов'язання і ,отже, витрачати суттєві грошові кошти на капіталовкладення. Звичайно, кредиторам важко проконтролювати непомірні витрати фірми, проте вони можуть і зобов'язані проаналізувати плани фірми по капіталовкладеннях за допомогою останніх фінансових звітів. Таким чином, для зменшення проблемних кредитів, кредитори повинні бути пильними не лише і не стільки в період кредитного спаду, скільки в період піднесення. Врахування важко передбачуваних ситуацій, які до того ж не піддаються чіткому розрахунку має вагоме значення для зниження рівня проблемного кредитування.

Фінанси сучасного підприємства, як результат і водночас передумова його функціонування й розвитку, мають здатність відображати економічні ситуації, в які потрапляє суб'єкт господарювання. Будь-яка ситуація може бути розпізнана за допомогою системи параметрів зовнішнього та внутрішнього Середовища й інтерпретована як сприятлива, нейтральна чи загрозлива.

Ситуативний підхід, що зазвичай використовується для діагностики фінансової стійкості та фінансового забезпечення, на нашу думку, вимагає розширення меж застосування. Це пов'язано зі складністю побудови універсального механізму встановлення поточного становища підприємства, що враховував би увесь комплекс взаємозв'язків та був придатний до використання у будь-якій ситуації. Використання вказаного підходу сприятиме полегшенню управління фінансами, оскільки досягнення поставлених цілей розглядатиметься як задача зміни однієї ситуації із менш задовільними параметрами на іншу, що володіє більш привабливими характеристиками.

Для ефективного використання ситуативного методу в діагностиці слід насамперед чітко визначити термінологію його елементів.

Під ситуацією розумітимемо стан системи й зовнішнього середовища, що характеризується набором значимих параметрів. Для опису стану, що склався використовуватимемо вектор із параметрами, підібраними з позиції найбільш повного відображення стратегії та основних цілей підприємства.

Що стосується параметрів оцінки вектора ситуації, тут слід розмежувати поняття "показника" та "індикатора". З позиції діагностування, на думку О. Мельник [1, с.49], доцільніше використовувати поняття "індикатор", оскільки "показник" є кількісним, вимірником властивостей, стану, розвитку певного об'єкта, процесу, явища, суб'єкта тощо. Показники перетворюються на індикатори тоді, коли з їх допомогою дослідник відстежує, аналізує та - прогнозує тенденції змін окремих сфер діяльності організації. Значення індикаторів, використовуваних для квантифікації економічних процесів, які проходять на підприємстві та поза його межами, залежить не лише від природи й сутності процесу, а й від застосовуваних методичних прийомів його дослідження - набору базових даних, вибору розмірності та умов вимірювання, економічної інтерпретації результатів.

Дослідження ситуації за допомогою індикаторів дає змогу отримати сигнали про порушення у роботі підприємства. Сила дії сигналу залежить від ступеня складності стану, що склався, а також від правильності підібраного для діагностування набору індикаторів. Якщо в ході дослідження обрана ефективна система індикаторів, то негативні впливи та прорахунки управління діють на її елементи як на чутливі сенсори, які акумулюють цю інформацію та сигналізують про загрози діяльності підприємства. Під сигналом у фінансовій діагностиці розуміємо результат взаємодії того конкретного значення, що набуває індикатор і способу його пояснення.

Тому не менш важливим завданням діагностичного дослідження є розробка ефективних правил інтерпретації обраних індикаторів, адже від їх тлумачення залежить достовірність отриманого діагнозу і дієвість наступних управлінських рішень для покращення ситуації. Саме ця обставина дозволяє вважати правила обробки, перетворення та поєднання індикаторів у кінцевий діагноз за основоположний елемент моделі фінансової діагностики підприємства.

Найбільш розповсюдженим методом є дискримінантами аналіз. Визначення ситуації відбувається шляхом віднесення результуючого показника (що визначає діагноз) до одного із класів ситуацій (наприклад, безпечного, допустимого, критичного). Класифікація ситуацій здійснюється на основі дослідження статистики підприємств щонайменше за 3 останні роки та враховує вплив найбільш значущих індикаторів (при цьому сила дії впливу на ситуацію характеризується вагою індикатора у дискримінантній функції). Щодо вибірки статистичних даних, то слід наголосити на доцільності розгляду підприємств конкретної сфери діяльності для врахування специфічних особливостей їх функціонування і підвищення таким чином достовірності результатів класифікації.

Використання інструментарію дискримінантного аналізу дозволяє побудувати математико-статистичну модель, що об'єднує сигнали різної сили впливу та відображає ситуацію із математичною точністю конкретним діагнозом на виході. Перевагою такого поєднання є також прийняття статистичної інформації в якості бази дослідження. Недоліками застосування методу дискримінантного аналізу є висока трудомісткість побудови моделі, потреба у значному інформаційному забезпеченні для її настроювання, а також низька адаптивність (неможливо швидко замінити чи виключити вхідні індикатори).

Принципово відмінним від попереднього є підхід до формалізації параметрів поточної ситуації, що грунтується на застосуванні методичного апарату нечіткої логіки. Перевагами використання моделей даного підходу у порівнянні із дискримінантними є [2, с. 23-24]: більша відкритість та зрозумілість на відміну від факторних (представлення результатів у виразах природної мови); висока точність відтворення вихідної статистики; можливість дії моделі без настроювання на реальних даних, - лише базуючись на закладених до неї наборах логічних правил і встановлених параметрах функцій належності; прийнятність до використання індикаторів на розсуд дослідника без попереднього дослідження наявності між ними функціональних залежностей. Використання апарату нечіткої логіки у ситуаційному підході до діагностування передбачає, що в якості пояснюючих змінних розглядаються індикатори, множина значень яких поділена на якісні лінгвістичні терми.

Варто також зауважити, що досягнення вірогідності результатів діагностування вимагає обов'язкового здійснення експериментальної перевірки. Завдяки адаптивності методики це дозволить оптимізувати параметри функцій належності результуючої характеристики, вдосконалити набір правил постановки діагнозу, уточнити якісні терми ситуацій та індикаторів.

Як бачимо, розглянуті в рамках пропонованого підходу методики формалізації ситуаційних параметрів опираються головним чином на значення індикаторів та правила трактування цих значень, що в конкретній моделі набувають форми сигналів. На нашу думку, суттєво підвищити якість діагностування дозволить включення до моделі інструментів аналізу динаміки обраних індикаторів, що описує напрям дії визначених сигналів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Мельник О.Г. Фінансовий потенціал машинобудівного підприємства: сутність та фактори оцінювання / О.Г. Мельник // Вісник національного університету "Львівська політехніка. Серія: Менеджмент та підприємництво в Україні: Етапи становлення і проблеми розвитку. - 2007. - № 606. - С. 46-51.
2. Матвійчук А. Діагностика банкрутства підприємств / А. Матвійчук // Економіка України. - 2007. - № 4. - С. 20-28.

Увага вчених останнім часом все більше схиляється до суперечливого соціально-економічному житті суспільства - трудоголізму, або надмірного захоплення справою частини працівників. Вони страждають адикціями, тобто нездоровою залежністю від роботи, доводять себе до зайвого самопожертування і надзусиль.

Даній проблемі, зокрема, присвятили свої дослідження, починаючи з 1970-х рр., В.Оатес, Г.Портер, Б.Робінсон, Р.Бурке, В.Кукк, О.Весніна, А.Єгоров, Ц.Короленко та інші вчені. Вони загалом дають негативну оцінку трудоголізму, зводять його до своєрідної хвороби, що заважає як роботоголіку, так і управлінню колективом, де він працює.

Нині дослідженнями трудоголізму переважно займаються соціологи і психологи. Ґрунтовного економічного аналізу даного явища ще не зроблено. Але представляється, що саме у форматі управління можна з'ясувати дійсну природу воркоголіка (від англ. workagolic - роботоголік). Синонімічно ще вживаються поняття адиктпрацелізм (від лат. addictio - присудження, або addictus - приречення, пригнічення), працефетишизм тощо.

Трудоголізм як ірраціональне працелюбство просто так не виникає. Його витоки наслідковуються об'єктивними і суб'єктивними причинами. Крім того, слід враховувати, що воркоголіки є різні. Принаймні, їх можна поділити на чотири категорії: харизматичні маргінали (від англ. margin - край), помірні (звичайні), відносні абсенти (від лат. absentis - відсутній; той, хто ухиляється від чогось нормального і т.п.) та імітатори (від англ. imitation - наслідування). Відповідно це вимагає індивідуального впливу керівництва організацією на підставі діагностування, хто є ким серед трудоголіків, які їх відмінності тощо. А далі вже буде "лікування".

Поява воркоголізму насамперед спричинена певними умовами праці і життя, мікрокліматом трудового колективу, його управлінням, деякими природними рисами адиктіндивідів. Якщо підприємство, наприклад, постійно відтворює якісь проблеми, замість того, щоб їх розв'язувати, коли процвітає несправедливість, зайве напруження, егоїзм, авторитаризм і т.п., то навіть звичайні працівники іноді скочуються до крайнощів, щоб проіснувати, безвихідно можуть опинитися у полоні воркоголізму. З іншої сторони, трапляються люди, які себе упевнено почувають в адиктивному середовищі.

Природні трудоголіки генетично віддані справі. Процес виснажливої праці — це їх життєве кредо. Інші цінності для них мають другорядне значення. До таких маргіналів необхідно застосувати ліберальний стиль керівництва, його соціально-психологічні методи. Енергію дійсних працелюбів слід призупиняти, обмежувати інтенсивність роботи, зорієнтувати на розширення інтересів, берегти здоров'я. їх трудова активність, поставлена у раціональні межі, згодиться любому колективу.

Звичайні, але помірні трудоголіки страждають також надмірним працелюбством. Але вони не забувають про сім'ю та інші життєві блага. їм необхідно допомогти правильно організувати робочий день, унеможливити перевиконання завдань. Тут підійде демократичне управління, адекватне стимулювання натхненої трудової діяльності, усунення зайвого напруження сил.

Складніше впоратися із відносними, або фіктивними роботоголіками. Саме вони несуть чималу небезпеку для інших, переслідуючи внутрішньо у першу чергу корисливі інтереси.

Абсенти іноді надриваються, щоб завищитись над усіма, не гребуючи нічим. Вони не стільки зайняті ділом, як його використанням для себе. Тому в синергізмі організації такі "гравці" майже не помітні. До них варто і управлінську владу застосувати, щоб поставити на чільне місце в трудовому колективі, спростувати працеобман.

Найнебезпечніше вражають організацію спритні імітатори, або псевдороботоголіки. Це егоїсти-кар'єристи. Вони р'яно перенапружуються не і тільки ділом, скільки догодженням шефу, плазують у поті лиця перед "начальством". Ось де необхідні й адміністративні методи керівництва, щоб унеможливити збочення від конкретних службових обов'язків чи роботи, персонально контролювати й оптимізувати трудову поведінку удаваних працелюбів-адиктів.

На думку Г.Портера, зараз воркоголізмом охоплена четверта доля економічно активного населення. Велика чисельність позитивних роботоголіків серед творчих працівників - вчених, митців, спеціалістів, чесних підприємців та інших людей, зайнятих інтелектуальною працею. Але немало їх і між простима робітниками. Адиктивна тяга до фізичної праці на землі притаманна багатьом селянам. Інакше кажучи, "вірус" працефетишизму знаходить відчайдушних трудівників.

Таким чином, трудоголізм постає серйозною і тривожною проблемою на всіх рівнях суспільного відтворення. Людей з відхиленнями у праці, як свідчить реальність, все більшає.

Це вимагає продовження відповідного дослідження, зокрема, наукового обґрунтування управлінських заходів з метою повного звільнення багатьох людей від залежності ненормально працювати.

Сьогодні в Україні чітко визначився незадовільний стан фінансування галузі медичної допомоги. Дана ситуація зумовлена рядом політичних та економічних чинників. В першу чергу це низький рівень забезпечення витрат на охорону здоров'я з бюджету країни. Якщо у 80-х роках XX ст. витрати медичної галузі коливались у межах 100-150 дол. США, у 90-х - 15-20 дол., то за останні роки вони зросли - лише 20-25 дол. США [1].

Однією з причин такого стану є безкоштовне медичне обслуговування громадян, впроваджене ще за часів Радянського Союзу. Безумовно, в той час, означена модель мала не лише соціальний, а й політичний характер, однак в умовах української дійсності, фінансування із загального бюджету призвело до того, що охорона здоров'я отримує кошти за «залишковим принципом», фінансування відбувається на рівні «утримання закладів охорони здоров'я» і лікування звелось до формально-безкоштовного і відповідно - безвідповідального. Водночас, не забезпечуються механізми економічного стимулювання установ охорони здоров'я в наданні медичної допомоги, в ефективному використанні наданих їм коштів. Відсутня прозорість фінансування галузі - населення, яке платить податки, не має можливості контролювати використання коштів, направлених на охорону здоров'я.

Ситуація, що склалася, потребує вжиття невідкладних заходів, спрямованих на підвищення її рівня. Важливе значення у зв'язку із цим має вироблення і впровадження системи обов'язкового медичного страхування, яка забезпечила б право кожного громадянина на одержання гарантованої і якісної медичної допомоги, а також подальший розвиток добровільного медичного страхування.

Слід наголосити, що питання розвитку страхового ринку розглядались в працях вітчизняних та зарубіжних спеціалістів і вчених, зокрема: Е. В. Коломина, К. Е. Турбіної, Є. С. Гребєнщикова, М. Тайлмайера, В. Д. Базилевича, С. К. Осадца, Н. Н. Внукової, В. Й. Плиси, М. С. Дворак, В. Черняховського.

На нашу думку, медичне страхування заслуговує на особливу увагу, як і система медичного забезпечення [2, с. 6]. Його головним завданням має стати збільшення частки національних витрат на фінансування охорони здоров'я в Україні [3, с. 224-226].

Впровадження такої системи фінансування має на меті вирішення трьох основних проблем: дисбаланс між розмірами державного фінансування охорони здоров'я та гарантіями надання населенню безоплатної медичної допомоги; неузгодженість дій та взаємовідносин суб'єктів системи обов'язкового медичного страхування та державного фінансування; відсутність ринкової конкуренції серед медичних закладів та страхових організацій [4].

У порівнянні зі світовими тенденціями, український страховий ринок має скромні показники, на Україну припадає менш ніж один відсоток страхових премій отриманих у світі, і відставання від країн, які панують на страховому ринку, більш ніж суттєве.

Враховуючи всі ці факти, Міністерство охорони здоров'я розробило законопроект про обов'язкове державне соціальне медичне страхування і вважає оптимальним варіантом перехід від системи охорони здоров'я, які фінансується з державного бюджету, до системи, що ґрунтується на соціальному медичному страхуванні. 4 грудня 1998 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про створення мережі закладів з організації надання медичної допомоги "Асистанс-Україна"». Створення її може сприяти збільшенню кількості страхових компаній, які пропонують послуги з медичного страхування. «Асистанс-Україна» повинна не тільки взяти на себе функцію щодо укладення договорів з медичними установами, а й координувати роботу з обслуговування страхувальників.

Соціально-економічне реформування, що здійснюється в нашій державі, одним із завдань ставить досягнення більш високого рівня життя і соціальної захищеності населення. Невід'ємною частиною останньої є медичне забезпечення, що передбачає реформування і моделі охорони здоров'я. Поєднуючи бюджетне і додаткове фінансування медичної допомоги на страховій основі, громадяни зможуть отримати безплатну медичну допомогу за рахунок певної частки бюджету і певної частки добровільного медичного страхування. Тому побудова системи змішаних форм фінансування медичного страхування і управління ним виглядає найбільш перспективною формою забезпечення здоров'я громадян і взаємозалежно покращує якість людського ресурсу України в майбутньому.

Необхідно на державному рівні чітко і однозначно визнати, що медицина - найдорожча за витратами галузь народного господарства, і держава не може її забезпечити без залучення додаткових коштів населення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Корнацький В. М., Шевченко О. М. Проблеми фінансування медичної допомоги в сучасних умовах України // Тези доповідей X Конгресу Світової федерації українських лікарських товариств: Чернівці - Київ –Чикаго. С. 110-111.
2. Григорович В. Введение нових принципов коренным образом изменит ситуацию // Финансовые услуги. - 2001 ,-№1-2.-С. 6-8.
3. Куценко В. І., Трілленберг Г. Г. Сфера охорони здоров'я: соціально-економічні та регіональні аспекти. - К.: Рада по вивченню продуктивних сил чини ПАН України, 2005. - 366 с.
4. Державна політика та економіка охорони здоров'я. Практикум / М. Білінська, В.Григорович, Л. Жаліло та ін.; За заг. ред. І. Розпутенка, і І. Солоненка.-К.:К.І.С., 2002. -216 с.