Бончук М.В., магістр обліково-фінансового факультету
Науковий керівник - к.е.н., доцент Вишневська О. М.
Миколаївський державний аграрний університет

Проблема втілення етичних засад у господарську діяльність – одна із найскладніших в соціально-економічній теорії. З різних ракурсів цю тему розглядали класики соціальної філософії і етичної думки – Аристотель, Вебер, Гегель, Кант, Платон, Сміт, Сократ, Вебер. Разом з тим ціла низка робіт українських теоретиків досліджують моральні аспекти господарчої діяльності в умовах становлення ринкової трансформації.

Сучасна теорія підприємницької діяльності передбачає не лише ефективну організацію праці, але й соціально відповідальні дії. Носіями і виразниками ділової етики є фахівці «продуктивного типу», діяльність яких тісно пов’язана з етично орієнтованим способом життя.

Принципово новим для бізнесової етики є вимоги уважного ставлення до позавиробничих складових морального клімату в колективі співробітників («соціальне розширення мандату підприємця»). Ця особливість в бізнес-етиці кореспондує такій тенденції соціального життя, як гуманізація, демократизація, солідаризм, корпоративізм [1].

Принцип соціальної відповідальності бізнесу є стрижневим положенням підприємницької етики. У міжнародному бізнес-середовищі існує думка, що принципи соціальної відповідальності є однією із складових успішної стратегії, що зміцнює імідж і репутацію компанії, приваблює клієнтів та утримує найкращих працівників. Саме завдяки співпраці бізнесу значна частина екологічних, соціальних та демографічних проблем могла б бути успішно вирішеною. Проте основною проблемою є не небажання працювати в даному напрямку, а підміна терміну „соціальна відповідальність” поняттям „благодійність”. Насправді ж, корпоративна соціальна відповідальність (Corporate Social Responsibility) є відкритою і прозорою діловою практикою, що базується на етичних цінностях, повазі до своїх працівників, акціонерів, користувачів і на опіці навколишнім середовищем [2].

Суб’єкту бізнесу слід діяти як добропорядному „корпоративному громадянинові ” і, водночас, як моральній особистості, яка не примушується до етично орієнтованого способу життя виключно вимогами закону або ж міркуваннями здорового глузду. В Україні, на жаль, втілення в практику ведення бізнесу вимог соціально-моральної відповідальності відбувається надто повільно. Незадовільно здійснюється освітня підготовка професіоналів „ділового кола".

Соціальна відповідальність виступає як відносно самостійний вид відповідальності, якому притаманні специфічні риси. У широкому розумінні соціального, соціальну відповідальність тлумачать як сукупність різних її видів – економічної, політичної, правової, моральної тощо. У вузькому, суто соціологічному сенсі, йдеться про специфічні характеристики, які віддзеркалюють міру, ступінь прийняття будь-яким соціальним суб'єктом, групою соціально-значущих цілей суспільства, готовність до виконання взаємних прав і обов'язків у процесі спільної діяльності з метою мінімізації можливості нанесення збитку у сталому розвитку як суспільства в цілому, так і окремим спільнотам, особистостям. Це – надання переваги інтересам широких верств населення, навіть коли вони не співпадають з інтересами бізнес-середовища. Це широке системне поняття, що передбачає урахування вимог як суспільства в цілому, так і всіх його структурних елементів. Його не можна звести до будь-якого окремого виду відповідальності і воно не є їхньою сукупністю.

Література

1. Ткаченко Л. Г. Соціальна відповідальність підприємця у вимірах масової свідомості / Л.Г. Ткаченко // Соціальна перспектива і регіональний розвиток: філософія, політика, соціологія : Збірник наукових праць. – Запоріжжя : ЗНУ, 2006. – № 1. – С. 64-70.
2. Алоні Гаді. Етика бізнесу як соціоморальна праксеологія / Г. Алоні // Мультиверсум. Філософський альманах. – 2005. – № 49.
3. Горчаков Д.П. Відповідальність як категорія політичної науки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.library.ukma.kiev.ua

Ангелова О. С., студентка групи Б 4/4
Наук. керівник – асистент Долгоаршинова А.Ю.
Миколаївський державний аграрний університет

Інвестиції в агропромисловий комплекс (АПК) України є найбільш привабливим джерелом матеріально-технічного та фінансового забезпечення. Однак їх обсяг та рівень ефективності залишаються вкрай недостатніми через наявність цілої низки чинників: нестабільність політичної ситуації і законодавчої бази, низька інвестиційна привабливість українського агропромислового комплексу для іноземних інвесторів та ін.

За підрахунками фахівців Інституту аграрної економіки УААН, потенційне щорічне залучення в АПК іноземних інвестицій може досягти 3 млрд. доларів США. Саме тому дослідження можливостей подальшого залучення інвестицій в агропромисловий комплекс України та їх ефективного використання, а також розробка відповідного механізму реалізації цих можливостей є невідкладними завданнями, які вимагають негайного вирішення.

За І півріччя 2009 р. загальні обсяги інвестицій по Україні склали 56,7 % до відповідного періоду минулого року. З початку 2009 р. спостерігається зменшення обсягу освоєних інвестицій в основний капітал майже в усіх регіонах.

Лідерами за обсягами зростання освоєних інвестицій у сільське господарство порівняно з відповідним періодом минулого року є: Сумська область (збільшення на 31,5%) та м. Севастополь (більше на 19,4%); майже на рівні минулого року спрацювали Миколаївська, Закарпатська та Одеська області (відповідно 99,8 %, 95,9% та 91,3%); значне зменшення обсягів залучених інвестицій відповідно до аналогічного періоду минулого року спостерігається в Луганській (32,19 %), Житомирській (30,8 %), Хмельницькій (30,3 %), Івано-Франківській (21,5%) областях та м. Києві (2,4 %). Слід зауважити, що питома вага освоєних інвестицій в основний капітал у сільське господарство України складає 5,9 %, що є дуже низьким показником.

Після спаду інвестиційної привабливості компаній агропромислового комплексу в четвертому кварталі 2008 р., кінець поточного року засвідчив деяке відновлення інвестиційних процесів в АПК України. В той же час зараз важко розраховувати на відновлення інвестиційних надходжень на докризовому рівні. По-перше, світовий ринок капіталу не відновився після піка кризи і повністю відновиться нескоро, по-друге, багато інвестиційних фондів мають досвід роботи з українськими компаніями, і розуміють, не лише де їх сильні, але і слабші сторони, і по-третє багато українських власників розраховують на оцінки своїх компанії на до кризовому рівні, а інвестори не готові оцінювати компанії на такому рівні.

Для виведення підприємств АПК із інвестиційної кризи та забезпечення помірного або інтенсивного інноваційного розвитку необхідно щорічно забезпечити активний приплив інвестицій і поступальне збільшення їх обсягу, що неможливо без максимального залучення іноземних інвестицій.

Зважаючи на те, що існуюча система показників оцінки ефективності інвестицій не в повній мірі відповідає вимогам функціонування ринку та не враховує специфіки проектів в АПК, слід використовувати методи оцінки ефективності інвестиційних проектів з розрахунком системи показників, які враховують економічні інтереси національних товаровиробників, вітчизняних інвесторів та державні інтереси, що виражаються у підтримці та розвитку пріоритетних підгалузей АПК, створенні додаткових робочих місць за проектом та обсязі сплачених податків, передбачених проектом.

Таким чином, з метою підвищення ефективності стратегій реального інвестування підприємствам АПК необхідно більше уваги приділяти пріоритетним напрямам політики інвестування підприємств галузі, до яких відносяться: залучення іноземного капіталу, технічне переоснащення, фінансово-кредитна підтримка (державні програми фінансування, банківське кредитування, іпотечні кредити, створення спеціалізованого аграрного банку), лізинг, впровадження механізмів фондового ринку (корпоратизація, акціонування, випуск похідних цінних паперів).

Алєксєєва А.В., студентка групи ЗЕД 3/2
Наук.керівник – к.е.н. Бурковська А.В.
Миколаївський державний аграрний університет

За свідченням істориків перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н.е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.), у Стародавньому Єгипті та Римі [1].

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучати як вклади грошові кошти фізичних та юридичних осіб; розміщувати вказані кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; відкривати і вести банківські рахунки фізичних та юридичних осіб [2].

Банківська система України виявилася не спроможною протистояти викликам кризи. З початку 2009 року спостерігалось зменшення чистих активів на 6,7%, кредитів – на 5,8%, депозитів суб’єктів господарської діяльності – на 18,9%, депозитів населення – на 6,6%. Істотно зросла проблемна заборгованість банків: у 2008 році загальний обсяг проблемних кредитів банків виріс у 2,8 разів, що майже вдвічі пере вищило показник 2007 року, а з початку 2009 року проблемні кредити зросли вже у 2,6 рази.

За перше півріччя 2009 року збитки банків становили 14,3 млрд грн, понад половину втрат (9,1 млрд грн) припало на банки І групи. Найбільших збитків зазнали Укрпромбанк (4,6 млрд грн), «Райффайзен Банк Аваль» (1,1 млрд грн), Надра (1,0 млрд грн), Укрсиб банк (0,8 млрд грн), ПУМБ (0,6 млрд грн), ОТП Банк (0,5 млрд грн). Збитки банків виникли через зниження відсоткових доходів, значні відрахування до резервів (резерви під проблемні кредити зросли у І півріччі 2009 року майже вшестеро порівняно з аналогічним періодом 2008 року і склали 32 млрд грн), погіршення якості кредитних портфелів, значні адміністративні витрати.

Банківська система України визначається високим рівнем концентрації капіталу у І та ІІ группах банків. Станом на 1 липня 2009 року 79,4% капіталу банківської системи зосереджено у банках І і ІІ груп, частка цих банків в активах банківського сектору становить 84,2%, вони ж отримали 79,8% усіх збитків. За цих умов для банків ІІІ та ІV груп необхідним є нарощування капіталу, яке можливе шляхом їх реорганізації через злиття чи приєднання, створення банківських об’єднань і входження банків до складу промислово фінансових груп. Активні тенденції скорочення кількості самостійних банків і концентрації на цій основі банківського капіталу притаманні нині як розвинутим країнам (зокрема, у США кількість банків зменшилась у понад 1,5 разу в період 1996 –2007 рр.), так і пострадянським.

Угоди щодо злиття та поглинання сприяють зростанню розміру власного капіталу банківської системи, збільшенню обсягів активних і пасивних операцій, розширенню спектра послуг. Саме банківські об’єднання сприятимуть зміцненню банківської системи України, мінімізації наявних ризиків, підвищенню стабільності та поверненню довіри населення до держави.

Рейтинг банків України за розміром капіталу, згідно данним Асоціації українських банків:

1. Ощадбанк - 16 447,57 млн грн
2. Укрексімбанк - 13 853,74 млн грн
3. Приватбанк - 10 883,19млн грн
4. УкрСиббанк - 7133,1506 млн грн [3].

В Україні для підтримки банківського сектору здійснюються рекапіталізація банків за рахунок державних коштів, рефінансування банків, запровадження мораторію на дострокове повернення депозитів, цільові валютні аукціони для задоволення потреб клієнтів банків, здійснення валютних інтервенцій на ринку. Проте ці заходи характеризуються непрозорістю та неефективністю, а деякі взагалі суперечать світовій практиці і грубо порушують права людини.

Рекапіталізація банків здійснюється надто повільно, заважає відсутність узгоджених дій влади та висока заполітизованість цього процесу.

З початку 2010 року суттєво знизилась дохідність депозитів на 1,85% в гривні, 0,99% - по доллорових вкладах, близько 4% у євро - це свідчить про те, що кредитна система відновлюється. Чим менші відсоткові ставки по депозитам, тим менші відсотки на кредити, які видає банк. На думку експертів банки почнуть конкурувати на ринку кредитування вже у другій половині 2010 року, і тоді можно очікувати зниження відсоткових ставок по кредитам.

Література

1. Капран В.І. Банківські операції: Навч.посібник для студентів вищих навч.закладів./ Капран В.І., Кривченко М. С., Коваленко О.К., Омельченко С.І. - К.: ЦНЛ.–2006.– 206 с.
2. Закон України «Про банки і банківську діяльність» [електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України.—2001.—№5-6.–Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.
3. Рейтинг АУБ [електронний ресурс] // Інтернет-журнал про банківську справу.

Вишневська Т.В., студентка групи Б 5/3
Науковий керівник - к.е.н., доцент Вишневська О. М.
Миколаївський державний аграрний університет

В сільському господарстві спостерігається найнижча тенденція збільшення обсягів інвестування в основний капітал. Основною складовою залишаються ризики. В попередні роки обсяг інвестування зріз в 3,4 рази, в той час як у промисловості –в 2,4 рази, транспорті і зв’язку –в 2,1 рази. Характерно те, що протягом декількох років основною проблемою сільськогосподарських підприємств Миколаївської області була нестача ресурсів навіть для простого відтворення виробничого процесу та підвищення його ефективності. Проте попит на інвестиції значно перевищував пропозицію, що призвело до їх високої вартості, а забезпечувати інвестування виробництва за рахунок власних джерел у змозі була лише невелика кількість прибуткових підприємств. Що свідчить про пряму залежність інвестування від фінансової стійкості підприємства.

Стратегічним напрямком подальшого розвитку регіону є активізація інвестиційної діяльності.

Це вимагає вдосконалення, а в багатьох випадках кардинальної перебудови управління інвестиційною діяльністю на всіх рівнях. За 2008 р. до області надійшло іноземних інвестицій на суму 151,8 млн дол. (проти 7,2 млн дол. у 2005 р.), переважно у формі грошових внесків.

Переважна частка з них (74,8%)- це інвестиції в промисловість, 6,4%-транспорт, 5,6%- оптова та роздрібна торгівля, 2,4%- сільське господарство, мисливство та лісове господарство.

Серед внутрішніх джерел інвестування переважає така форма, як кредитування комерційними банками. У 2008 році зменшилась до 10,26%, у 2006 році сільськогосподарські підприємства Миколаївщини отримали лише 28,3% від можливого обсягу кредитів комерційних банків юридичним особам. У 2007 р. ця частка скоротилась до 22,5% [1].Більше ніж 90% всіх наданих кредитів сільському господарству області є короткостроковими. Це свідчить про небажання банків ризикувати, надаючи сільськогосподарським підприємствам довгострокові кредити.

За даними Головного управління агропромислового розвитку Миколаївської обласної Державної адміністрації в останні роки у результаті здешевлення кредитів в аграрний сектор області вдалося залучити суттєву суму кредитних ресурсів. Цільова програма фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів виявилася ефективною. За порівняно короткий термін її існування вдалося подолати кризовий стан у кредитуванні сільськогосподарського виробництва; збільшити надходження короткострокових кредитів в аграрний сектор; досягти рівня кредитного забезпечення сільськогосподарського виробництва до 60-70% від потреби. Можливість її реалізації залежить від перерозподілу коштів Державного бюджету у 2010-2012 рр.

В сучасних умовах державна та регіональна політика повинна бути спрямована на фінансову підтримку галузей агропромислового виробництва.

Одним з напрямків підтримки агропромислового виробництва може бути використання державних та регіональних фондів кредитування сезонних розривів, довгострокового кредитування й інвестування.

В кредитній інфраструктурі основними формами повинні стати спеціалізовані кредитні підприємства з обслуговування товаровиробників аграрного сектору. Напрями їх діяльності — залучення тимчасово вільних коштів підприємств агропромислового виробництва та населення, видача кредитів, у тому числі пільгових, заставні операції та довгострокова оренда з викупом технічних засобів. Інший напрям – формування фінансово-агропромислових груп з банками та фінансово-розрахунковими центрами. Запровадження таких форм — це шлях до створення локальних кредитних систем, з пільговими умовами надання кредитів їх учасникам. Для більшості господарств регіону придбання нової техніки або модернізація існуючого обладнання лишаються практично нездійсненими. В результаті, продуктивність техніки залишається низькою, а собівартість продукції зростає.

Однією з реальних і ефективних форм подолання проблем відсутності інвестиційних коштів є лізинг. Як альтернативний засіб інвестування лізинг прискорює оновлення матеріально-технічної бази, створює конкуренцію у сфері фінансових послуг, посилює безпечність інвестицій в умовах економічної нестабільності. Важливою проблемою залишається визначення ефективності лізингових проектів. Жорсткі умови встановлено законодавством щодо співвідношення (1:5) власних і залучених коштів для лізингу. Цим обмежується число суб’єктів лізингу.

Література

1. Іртищева І.О.Фінансово-кредитне забезпечення аграрного сектору: питання теорії і практики / І.О.Іртищева, М.І.Стегней [ монографія]- Миколаїв: Дизайн та поліграфія, 2009.-152с.
2. Web-сайт Головного управління статистики у Миколаївській області (www.stat.nk.ukrpack.net)