Верига Ю.А., к.е.н., професор Полтавський університет споживчої кооперації України

Оцінка є одним із елементів бухгалтерського обліку, яка застосовується при здійсненні будь-яких господарських операцій.

В науковій економічній літературі є різні трактування цього елементу методу бухгалтерського обліку: В.Г.Макаров [1], Я.В.Соколов [2], А.М. Кузьмінський і Ю.А. Кузьмінський [3], В.Г. Швець [4], Н.М. Малюга [5], Я.Д. Крупка [7], але всі вони зводяться до вимірювання господарських засобів, джерел їх утворення та господарських процесів у відповідну грошову одиницю з метою визначення їх вартості.

Якщо до 1986 року оцінка майна й зобов'язань базувалася на затратному методі і дані відображалися у бухгалтерській звітності за фактичними затратами на їх придбання чи створення, то в умовах ринкової економіки оцінці надаються важливі функції, пов'язані з процесами купівлі-продажу, інвестуванні і страхуванні, зміни форм власності підприємства чи його реорганізації.

Проф. Я.В. Соколов визначає оцінку як спосіб вираження господарських засобів в узагальнюючому грошовому вимірнику. Вона здійснюється з метою реалізації принципу квантифікації - кількісного вираження якісних характеристик об'єктів обліку [4, с. 124].

Проф. Н.М. Малюга зазначає, що види оцінок і їх вибір залежать від галузі господарювання і при вирішенні відповідного кола завдань. Так, вона виділяє такі види оцінок як: вартість заміщення, відновлювальна вартість, капіталізована вартість, мінімальна вартість, умовна вартість [5, с. 64].

Проф. Я.Д. Крупка, розглядаючи методи оцінки при здійсненні інвестицій пропонує здійснювати оцінку не за історичною (фактичною) вартістю, яка не враховує фактор часу, кон'юнктуру ринку, інфляцію, а за такими оцінками як поточна, чиста, справедлива, дисконтова вартість та експертна оцінка, які базуються на принципах ринкової економіки [7, с. 35]. В Положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку передбачено широкий діапазон методів оцінки активів і зобов'язань, що є надзвичайно важливим для відображення повної, правдивої і неупередженої інформації у фінансовій звітності.

Особливої уваги потребує визначення способів оцінки майна, зобов'язань і капіталу при реєстрації новоствореного підприємства та при здійсненні реорганізації підприємства, з метою визначення вартості, що передається правонаступникам.

Положення (стандарти) бухгалтерського обліку 7, 8, 9, 12 передбачають, що основою для визначення первісної вартості активів, які отримані підприємством як внески до статутного капіталу може бути, або справедлива вартість отриманого активу, узгоджена між засновниками (учасниками), або справедлива вартість акцій власної емісії, яка передбачена товариством в обмін на отриманий актив. Порядок визначення справедливої вартості передбачено П(С)БО 19 „Об'єднання підприємств", при цьому відповідно до Закону України „Про оцінку майна, майнових прав і професіональну оціночну діяльність в Україні" (стаття 7) визначена обов'язковість проведення експертної оцінки професійним оцінювачем при визначенні вартості внесків учасників і засновників до статутного капіталу господарчих товариств тільки у тих випадках, якщо в зазначене товариство вноситься майно господарчих товариств із державною часткою або, якщо господарче товариство створюється на базі державного майна (або майна, що знаходиться в комунальній власності).

Міжнародні стандарти оцінки та світова практика свідчить про те, що справедлива вартість визначається доходним або порівнювальним методом, а при їх відсутності - витратним. Наведені методи мають свої переваги і недоліки, але найменше розповсюдження в Україні має порівнювальний метод у зв'язку з відсутністю активних ринків на окремі види майна.

Таким чином, оцінка це не тільки переведення кількісних і трудових показників через єдиний грошовий вимірник до вартісної оцінки, але й визначення реальної вартості об'єктів обліку в залежності від обставин і поставленої мети.

ЛІТЕРАТУРА

1. Макаров В.Г. Теория бухгалтерского учета: Учебник, 3-е изд., перераб. и допол. - М. Финансы и статистика, 1983. - 271 с.
2. Палий В.Ф., Соколов Я.В. Теория бухгалтерского учета: Учебник. 2-е изд., перераб. и допол. - М. Финансы и статистика, 1988. - 279 с.
3. Кузьмінський А.М., Кузьмінський Ю.А. Теорія бухгалтерського об ліку: Підручник. - К.: «Все про бухгалтерський облік», 1999. - 288 с.
4. Соколов Я.В. Основы теории бухгалтерского учета - М. Финансы и статистика, 2005. - 496 с.
5. Малюга Н.М. Шляхи удосконалення оцінки в бухгалтерському об ліку: теорія, практика, перспектива: Монографія / Н.М. Малюга. - Житомир. 1998.- 384 с.
6. Швець В.Г. Теорія бухгалтерського обліку: Навч. посіб. / В.Г. Швець. - К.: Знання - прес, 2003. - 444 с.
7. Крупка Я.Д. Прогресивні методи оцінки та обліку інвестиційних ресурсів / Я.Д. Крупка. - Тернопіль: Економічна думка, 2000. - 354 с.

Гриліцька А.В., к.е.н., доцент Черкаський державний технологічний університет

Основними шляхами підвищення ефективності використання основних фондів, зокрема її основного показника - фондовіддачі - є збільшення обсягу реалізації продукції за рахунок більш інтенсивного їх використання і зниження середньорічної вартості цих фондів за рахунок ліквідації зношених, малопродуктивних та невикористовуваних у процесі діяльності підприємства основних засобів.

Завданням аналізу стану та ефективності використання основних фондів є: встановлення забезпеченості підприємства та його структурних підрозділів основними фондами - відповідність величини, складу і технічного рівня фондів потребі в них; визначення обсягів їх росту, оновлення та вибуття; вивчення технічного стану основних засобів і особливо їх активної частини - машин та устаткування; визначення ступеня використання основних фондів, визначення впливу використання основних фондів на обсяг товарообороту та інші економічні та фінансові показники діяльності підприємства; виявлення резервів зростання фондовіддачі, збільшення обсягу товарообороту та прибутку за рахунок покрашення використання основних фондів.

Підвищення ефективності використання основних фондів на підприємствах споживчої кооперації на стадії їх експлуатації потрібно за рахунок:

• здійснення раціонального розміщення основних фондів, підвищення тривалості корисного використання роботи обладнання;
• покращення контролю за дотриманням правил експлуатації та технічне обслуговування обладнання;
• удосконалення планування, управління і організації праці;
• удосконалення добору та підготовки кадрів, що здійснюють експлуатацію та технічне обслуговування обладнання;
• зниження фондомісткості, підвищення фондовіддачі та продуктивності праці на підприємстві;
• впровадження систем матеріального стимулювашія робітників за безаварійну роботу обладнання, подовження ремонтного циклу та періоду експлуатації тощо.

Однією з головних умов підвищення ефективності використання основних засобів та їх відновлення є оптимальність термінів експлуатації основних фондів, і передусім активної їх частини, відповідно до первинного технологічного призначення. Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтно-експлуатаціиних витрат, а з іншого, — зумовлює зростання собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум.

Подовження періоду функціонування основних фондів дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці й за рахунок цього спрямовувати більше ресурсів на розширене відтворення, але при цьому знижується загальна продуктивність діючих основних фондів.

Саме тому, терміни експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому процесі протягом усього періоду їх функціонування.

Інтенсивне використання основних фондів підвищується через технічне удосконалення засобів праці та технології виробництва, скорочення строків досягнення проектної продуктивності техніки, удосконалення наукової організації праці, виробництва и управління, підвищення кваліфікації та професійної майстерності працівників.

Досить значними резервами кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів є удосконалення структури основних виробничих фондів. Оскільки збільшення товарообігу досягається тільки у магазинах та складах, то важливо підвищувати їх частку в загальному обсязі основних фондів. Збільшення основних фондів на допоміжних ланках підприємства веде до зростання фондомісткості продукції, оскільки безпосередньо обсяги товарообігу не збільшує, але і без пасивної їх частки неможлива діяльність підприємства.

Петкова Л.О., д.е.н., професор Черкаський державний технологічний університет

Дослідження науково-технологічних факторів економічного розвитку в Україні, як і в цілому у світі, є досить поширеними. Численні наукові публікації, аналітичні дослідження засвідчують постійну увагу та визнання пріоритету інновацій в забезпеченні довгострокового економічного зростання, підвищення на цій основі якості життя населення, нарощування конкурентоспроможності національної економіки. Однак, реальних зрушень в напрямі запровадження інноваційно-інвестиційної моделі національного економічного розвитку на рівні державної політики немає. Тим самим, залишаються актуальною розробка стратегічних засад науково-технологічного розвитку України з метою підвищення її міжнародної конкурентоспроможності.

Внесок інновацій та нових технологій в розвиток провідних країн світу зростає, що обумовлює зростаючу поляризацію геоекономічного та геополітичного простору. Так, якщо в США з 1920 по 1957 рр. приріст душового національного доходу за рахунок «прогресу знань» склав 40 %, то в останні два десятиріччя XX ст. частка приросту ВВП за рахунок інновацій та нових технологій наблизилась до 90 %. Економічне зростання країн Західної Європи, Японії, Південної Кореї також суттєво базується на інноваціях та нових технологіях. Навіть в СРСР, економічний потенціал якого базувався на видобутку значних обсягів нафти, газу, кам'яного вугілля, залізної руди, внесок інтенсивних факторів в економічне зростання 70-80 х рр. склала 60%.

Науково-технологічна політика, що здійснювалась в Україні в період планової економіки належала до традиційного типу, яка бере за основу стимулювання НДДКР, тобто, фактори, які визначають пропозицію інновацій. Сьогодні більшість провідних країн світу здійснює інноваційну політику другого типу, що спирається на системи та коопераційні мережі.

Одночасно зароджується і політика третього покоління - спрямована на підтримку інноваційного потенціалу в різних секторах та галузях економіки з одночасною міжгалузевою оптимізацією. Забезпечення горизонтальної узгодженості різних заходів інноваційної політики видається тим важливішим, що сприяє мінімізації протиріч та дозволяє узгоджувати цілі індивідуальної та галузевої політики.

Крім необхідності враховувати сучасні тенденції інноваційного розвитку, кращі національні практики здійснення державної політики, для створення сприятливого науково-технологічного середовища в Україні, важливо зберегти національні традиції інноваційної діяльності та реалії інституціональних умов.

Сучасний стан науково-технічної активності в Україні, незважаючи на численні декларації щодо інноваційно-інвестиційної національної економічної моделі, принципово не змінюється. Так, частка державного фінансування в загальній сумі витрат на технологічні інновації збільшилась лише з 0,44 % в 2000 р. до 2,8 % в 2008 р. Левову частку фінансування технологічних інновацій забезпечують власні кошти підприємств (від 70,2 до 60,6 % у вказаний період). Щороку зменшується кількість підприємств, що займаються інноваціями: з 18,0% в 2000 р. до 13,0 % в 2008 р. Майже в півтора рази знизилась питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт у ВВП в зазначений період - з 1,36 % до 0,9%. Майже незмінною (в межах 5,6 - 7,0 %%) залишається питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промисловості.

Втрата позицій Україною в світових економічних рейтингах значною мірою визначається пониженням інноваційної активності. Не викликає сумнівів той факт, що ключовим фактором досягнення збалансованого довгострокового економічного зростання, підвищення продуктивності національної економіки та якості життя населення є активне продукування технологічних інновацій. Згідно рейтингу Світового економічного форуму, Україна стала 62 за рівнем інноваційності серед 133 країн, що аналізувались. При цьому суттєвого покращення рейтингової ситуації протягом останніх років не спостерігається.

Сучасна технологічна диференціація країн залежить не лише від технічних інновацій. Вона обумовлена ефективною державною стратегією, спрямованою на генерування інновацій для технологічної модернізації економічного розвитку. Ключовими передумовами розвитку інноваційного потенціалу національної економіки є ефективна система освіти та сприятливе середовище інноваційних зрушень, що можливо завдяки обґрунтованій стратегії національного розвитку та адекватній державній політиці.

• забезпеченням процесу виробництва (закупівля сировини, матеріалів, комплектуючих, виплата заробітної плати);
  
• реалізацією продукції (робіт, послуг);
  
• сплатою податків, обов'язкових відрахувань і зборів;
  
• забезпеченням спільної діяльності підприємств;
  
• отриманням і погашенням кредитів і сплатою відсотків за кредит кредитним установам.

Державний борг внутрішній

заборгованість держави кредиторам у даній країні.

Державний борг зовнішній

заборгованість держави громадянам, організаціям та фінансовим інституціям (кредиторам) інших країн.

Підручники з "Міжнародних фінансів"

Кушнір І.В. Фінанси