Одним із проблемних аспектів теорії оподаткування є питання розподілу податків на прямі та непрямі. Численні суперечки, що виникають з приводу розподілу податків на прямі та непрямі, обумовлені відсутністю загальновизначених критеріїв такого поділу. В зв'язку з цим слід зазначити, що раніше з'явилася класична пряма податкова форма. Проте непряме оподаткування останнім часом стало чи не найвагомішим джерелом доходів бюджету.

Наслідком цього є те, що вітчизняні та зарубіжні вчені зосередили увагу на дослідженні ролі непрямих податків в системі оподаткування та з'ясуванні пропорцій між прямим та непрямим оподаткуванням.

Як відомо, терміни "прямі та непрямі податки" запропонував наприкінці XVII ст. Дж. Ст. Локк. Прямими податками Д. Локк вважав ті, які збираються з платників, які повинні їх платити, а непрямими - ті, що сплачуються особами, які перекладають їх на інших. Його точку зору підтримували фізіократи, М. Тургенєв, Г. Якобі, а також український вчений М. Мітіліно [1, с. 98].

Внаслідок узагальнення та систематизації різноманітні думки та позиції вчених щодо непрямих податків зведено до трьох основних груп: 1) окремі вчені засуджують і вважають шкідливим непряме оподаткування, вважаючи, що податкова система може ефективно функціонувати лише за рахунок прямих податків; 2) інші автори віддають перевагу непрямим податкам перед прямими і бажають заснувати податкову систему виключно або переважно на непрямому оподаткуванні; 3) багато вчених визнають безумовну необхідність як прямих, так і не прямих податків, до того ж деякі наближуються до прибічників непрямого оподаткування, а деякі - до його ворогів. [2, с. 147].

Еволюція податкових систем розвинутих країн і сучасна практика оподаткування свідчать про закономірну залежність співвідношення прямих і непрямих податків від:

• життєвого рівня переважної частини населення; вдосконалення механізму справляння податків, його здатності звести до мінімуму ухилення від оподаткування;
• рівня податкової культури;
• загальної орієнтації західних суспільств на соціальний компроміс, розв'язання найбільш гострих соціальних проблем;
• традиції оподаткування [4, с. 106].

Події податків на прямі та непрямі спонукає виникнення важливого методологічного питання, яке стосується з'ясування співвідношення вказаних груп платежів та їх кількісних характеристик. Для досягнення рівноваги оподаткуванні має виконуватись умова, за якої непрямі податки, які характеризуються своєю регресивністю, будуть обмежуватися лініями прогресивного прямого оподаткування. Тобто, лише за умови оптимального та раціонального співвідношення між двома групами податків можливе економічне зростання та добробут, соціальна рівність і справедливість.

Реальним доказом несправедливості твердження про безумовну перевагу прямих податків над непрямими, про взаємну ізольованість цих форм оподаткування є найновіша форма непрямого оподаткування - податок на додану вартість (ПДВ) [3, с. 242], який має надзвичайно високий фіскальний потенціал.

Слід відмітити, що в найбільш розвинутих східноєвропейських країнах частка ПДВ в доходах консолідованого бюджету знаходиться на рівні 21-26%. В окремих країнах, зокрема в Грузії і Киргизстані, частка ПДВ в доходах бюджету складає біля 40% [5, с. 142].

Об'єктом оподаткування ПДВ є додана вартість, тобто вартість, створена на даному конкретному ступені руху товару. За своєю суттю додана вартість наближається за своїм обсягом до знову створеної вартості, - до частки національного доходу, виробленої в даній господарській одиниці. Оподаткування доданої вартості дає змогу обчислити всі ті податки, які дана господарська одиниця сплатила при купівлі товарів виробничого призначення. Саме це призводить до ліквідації кумулятивного (каскадного) ефекту [4, с. 248].

Технічна і організаційна складність утримання ПДВ полягає в необхідності оподаткування не всього обороту, а знову створеної вартості, отже, необхідність визначення різниці між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникають у зв'язку з будь-яким продажем товарів, вартість яких відноситься на собівартість (валові витрати та основні фонди чи нематеріальні активи, що підлягають амортизації). Це визначення тягне за собою необхідність відшкодування з бюджету суми ПДВ в разі, якщо зазначена різниця має від'ємне значення. Все це вимагає:

1. Прозорості операцій купівлі-продажу, зведення до мінімуму можливостей фіктивних операцій купівлі-продажу сировини, матеріалів, які можуть призвести до відшкодування з бюджету сум фактично несплаченого податку;
2. Високого рівня податкової культури, правосвідомості суб'єктів оподаткування;
3. Добре відлагодженого механізму адміністрування податків, створення комплексної автоматизованої інформаційної системи податкової служби [5, с. 239].

Усе вище викладене дає підставу зазначити, що ПДВ, за об'єктом оподаткування, є прямим податком, адже представляє собою новостворену вартість на даному конкретному етапі руху товару.

Наслідком еволюційного розвитку непрямого оподаткування стало запровадження податку на додану вартість, який має гібридну (змішану) форму оподаткування, який покликаний вирішити суперечку про роль та місце прямих і непрямих податків в системі оподаткування, адже за прибутковою базою оподаткування він є прямим, а за способом стягнення - непрямим.

ЛІТЕРАТУРА

1. Чередниченко О.М. Непряме оподаткування у податковій системі України / О.М. Чередниченко // Фінанси України. - 2003. - № 11. - С. 98-104.
2. Иловайский С.И. Косвенное обложение в теории и практике / С.И. Иловайский. - Одесса, 1892. - 254 с.
3. Суторміна В. М. та ін. Держава-податки-бізнес: (Із світового досвіду фіскального регулювання ринкової економіки): Монографія / В.М. Суторміна, В.М. Федосов, В.Л. Андрущенко. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.
4. Налоги: Учеб. пособие / Буряковский В.В., Кармазин В.Я., Калам-бет С.В., Водолазская О.А.; Под ред. В.В. Буряковского. - Днепропетровск: "Пороги", 1998. - 642 с.
5. Соколовська А.М. Податкова система України: теорія та практика становлення / А.М. Соколовська. - К.: НДФІ, 2001. - 372 с.

Скрипник М.І., к. е. н., доцент Національна академія статистики, обліку та аудиту

Сучасні іноземні західні дослідники пов'язують виникнення теорії управління витратами з другою половиною XIX століття, коли в 1887 році було опубліковано перше видання теоретичної праці англійців Джона Матера Фелса (1858-1925) і Еміля Гарке (1858-1930) "Виробничі рахунки: принципи і практика їх ведення". Дана робота витримала шість перевидань і здобула на рубежі століть найбільшу популярність серед видань на дану тему.

Первинно і протягом тривалого часу витрати виявляли і враховували так званим "котельним" методом, тобто в єдиному бухгалтерському регістрі з початку звітного періоду враховували всі засоби, витрачені на виробництво, незалежно від ділянок їхнього споживання і цільового призначення, потім ці витрати розподілялися пропорційно прийнятої бази. Недолік цього методу полягав в тому, що підраховуючи підсумкову суму витрат за той або інший період, він не показував їх структуру, і отже, не дозволяв визначити, які витрати можуть бути зменшені і на яких ділянках виробництва.

Підхід до управління витратами, запропонований Фелсом і Гарке, припускав створення системи, покликаної підвищити інформативність даних про засоби, що витрачаються, і посилити контроль за їхнім використанням. Основне нововведення полягало в тому, що всі витрати поділялися на фіксовані і змінні. При цьому вважалося, що зміна фіксованих витрат не залежить від напряму різних господарських операцій або обсягів виробленої продукції. Це привело до думки, що збільшити обсяги виробництва можна при витраті менших ресурсів, ніж вважалося раніше, оскільки умовно—постійні витрати збільшуються нерівномірно. Виділення із загальної маси умовно-змінних витрат багато в чому визначило можливість їх нормування та встановлення норми використання ресурсів на певний обсяг готових виробів. Крім того, був встановлений більш точний зв'язок між витратами на виробництво готового виробу і його собівартістю, що дало можливість сформувати в майбутньому систему "Стандарт-кост".

Наступним етапом розвитку теорії управління витратами є поява класифікації Джона Маннома (1863- 1955). В 1891 році він ввів поняття умовно-постійних або накладних витрат, тобто витрат, які не можуть бути безпосередньо віднесені на одиницю продукції, на витрати, пов'язані із закупівлею сировини; реалізацією готових виробів; безпосередньо з процесом виробництва. Таким чином, виявлення накладних витрат, пов'язаних із закупівлею сировини і реалізацією готової продукції, дозволило надалі виключити їх з нормування і зосередитися тільки на витратах, пов'язаних з виробництвом. І як наслідок більш достовірно визначати результат виробництва, не спотворений ніякими невиробничими накладними витратами.

Подальшим розвитком теорії управління витратами стали дослідження Олександра Гамільтона Черча (1866-1936) щодо розподілу накладних витрат по виробах залежно від продуктивності устаткування (величини машино-годин).

На початку 20 століття підхід до розподілу умовно-постійних витрат залежно від обсягу випуску і калькуляції продукції не мав такого значного розповсюдження на підприємстві. Адже в даний час поняття "собівартість" і методи розподілу витрат залишаються таємницею для деяких керівників.

Одним із завдань подальшої роботи в області управління витратами став пошук відповіді на питання: в якій пропорції необхідно включати в собівартість умовно-постійні витрати; тобто визначення собівартості і створення практично застосованих систем планування витрат і оперативного контролю за випуском продукції.

В середині 20 століття на американських підприємствах почали використовувати метод управління витратами "Директ-костінг", який базується на виключенні непрямих витрат, пов'язаних з періодом, і управління умовно-змінними витратами. Але якщо притримуватися концепції "Директ-костінг", то необхідність розподілу накладних витрат зникає.

Сучасні тенденції в області управління витратами характеризуються активним впровадженням нових методів управління накладними витратами. Це пояснюється тим, що останніми роками частка даного елемента в структурі загальних витрат різко збільшується. До перспективних методів управління накладними витратами відносять побудований на основі обліку витрат за функціями функціонально-вартісний аналіз, бюджетування на нульовому базисі, формування цільових витрат підприємства. При цьому значну увагу прогресивні західні компанії зосереджують на стратегічному управлінні витратами.

Таким чином вищевикладене дає можливість зробити висновок про те, що з розвитком ринкових відносин кардинально змінюються підходи до побудови системи управління витратами та виникнення методів калькулювання собівартості продукції.

Розвиток ринкових відносин в Україні зумовлює постійні зміни як в структурі та формах власності підприємств, так і в організації та управлінні їх виробництвом, що в свою чергу вимагає вдосконалення системи обліково-аналітичної інформації, яка використовується для прийняття управлінських рішень.

Інформаційні технології стають фундаментальною основою реалізації всього процесу продажу товарів, сприяють глобалізації діяльності і виходу торговельних підприємств на зовнішні ринку збуту, забезпечують комплексну реорганізацію праці менеджменту, перетворюються на джерело створення доданої вартості суб'єктів господарювання. Вкрай необхідним є удосконалення систем обліку, контролю та калькулювання собівартості продукції на впровадження інформаційних технологій.

Питання методики і організації обліку виробничих витрат, а також калькування собівартості продукції досліджені в наукових працях, зокрема таких як Ф.Ф.Бутинця, С.Ф.Голова, М.В.Кужельного, Л.В.Нападовської, М.С.Пушкара, В.В.Сопка, Ю.С.Цал-Цалка, М.Г.Чумаченка та інших.

Проте залишаються недостатньо дослідженими та потребують подальшої розробки теоретичні і методичні аспекти, пов'язані з обліком і аналізом формування собівартості продукції, а саме необхідністю калькулювання собівартості та пошуком резервів її зниження.

В бухгалтерському обліку накопичують різні витрати. В фінансовому - їх склад регламентується державою (), а тому вони повинні відображатися в облікових регістрах за видами, передбаченими в нормативних документах. В управлінському обліку витрати класифікують за видами у такий спосіб, щоб забезпечити надання інформації користувачам, в першу чергу управлінцям, для прийняття управлінських рішень.

Вдало розроблена класифікація витрат визначає організацію і методику подальшого їх обліку. Під час організації обліку витрат потрібно прагнути, щоб якнайбільша частина витрат включалась у собівартість продукції прямим шляхом, оскільки непрямий їх розподіл допускає деякі умовності, що призводить до неточності у розрахунках.

Розмір витрат на виготовлення конкретного продукту становить його собівартість, тобто собівартість продукції - це виражені в грошовій формі витрати на її виробництво і реалізацію. На відміну від витрат, у категорії собівартості відображаються не тільки взаємозв'язки і залежності, які стосуються переважно процесу виробництва, а й обігу споживчих вартостей.

Собівартість, як один із основних економічних показників, використовується всіма підсистемами (планування, облік, аналіз і контроль), що формують загальну інформаційну обліково-аналітичну систему управління підприємством, оскільки калькулювання присутнє в кожній з них і на кожній стадії виробничого циклу.

Розглядаючи місце калькулювання в кожній із підсистем економічної інформації необхідно відмітити, що планові (нормативні) калькуляції є основою для прийняття управлінських рішень, які стосуються майбутньої діяльності підприємств по окремих господарських процесах.

Призначення сформованих планових і нормативних калькуляцій різне: планові необхідні для визначення рівня окремих витрат до початку господарського процесу, а нормативні - не тільки для визначення величини витрат, а й для контролю їх рівня в системі бухгалтерського обліку. Звітні (фактичні) калькуляції в системі обліку відображають виконання запланованого обсягу діяльності і рівня витрат в процесі її здійснення.

Методи управління собівартістю досліджують за наступними методами обліку та контролю витрат: система обліку «стандарт-кост» (відомий як нормативний метод обліку витрат), система обліку «директ-кост», системи планування виробничих ресурсів, функціонально-вартісний аналіз (ФВА), метод аналізу і оптимізації витрат з усіх статей його застосування (кост-менеджмент), метод АВС, концепція управління витратами життєвого циклу (метод LСС).

Аналізуючи всю сукупність перерахованих методів необхідно зазначити, що кожний з них покликаний вирішувати різні завдання, але вони не виключають один одного, а можуть бути реалізовані паралельно чи взаємодоповнюватися.

Поліпшення методики та організації обліку витрат надає дієвий інструментарій для вдосконалення управління собівартістю продукції. Проте в окремих ситуаціях для прийняття управлінських рішень необхідна різна інформація про собівартість. З цією метою підприємствам, на основі комплексного системного підходу, необхідно розробляти власну концепцію управління собівартістю.

Отже, слід зазначити, що в ринкових умовах господарювання значно підвищується роль витрат і собівартості як економічних категорій. Важливою передумовою вдосконалення методики і організації обліку витрат і калькулювання собівартості продукції є застосування в практичній діяльності економічно обґрунтованої класифікації витрат, яка повинна визначатися керівництвом відповідно до встановлених конкретних виробничих завдань. Ефективне управління собівартістю повинне бути орієнтоване на пошук шляхів її зниження. Щоб визначити ці шляхи необхідно знати вплив структури витрат та технологічних особливостей сільськогосподарського виробництва на рівень собівартості. Це дасть змогу аналізувати тенденції змін статей собівартості з метою прийняття виважених управлінських рішень по підвищенню прибутковості підприємств.

ЛІТЕРАТУРА

1. Голов С.Ф. Управлінський облік: Підручник. - К.:Лібра, 2003. - 704 с.
2. Мачулка О. Облік та аналіз витрат: управлінський аспект// Бухгалтерський облік та аудит. 2008. №10. - C. 30-34.
3. Партин Г.О. Оцінка концепції управління витратами суб'єктів господарювання //Регіональна економіка. 2ОО8. №2 - C. 44-50.
4. Попович П.Я. ЕКОНОМІЧНИЙ аналіз діяльності суб'єктів господарювання. Підручник - Тернопіль: Економічна думка, 2004 - C. 416.
5. Чухліб О.А. Управлінські рішення щодо витрат у собівартості продукції //Фінанси України. 2006.№2 - C. 129 - 137.
6. Ющишина Л.М. Сутність поняття витрати виробництва// Економічний і соціальний розвиток України в XXI ст. Збірник тез Ч 1:111 молодих вчених. Тернопіль, 2006 - C. 438-440.

Ібрагімов Е.Е., к.е.н., доцент Кримський факультет Запорізького національного університету

Акціонерна компанія (корпорація) може залучати капітал трьома основними засобами: за допомогою використання власних доходів (виручка від продажу), через випуск акцій і шляхом залучення кредитів і позик в різних формах.

Внутрішнє (за рахунок чистого прибутку й амортизаційних відрахувань) та зовнішнє (за рахунок кредитів, позик й емісії акцій) фінансування тісно взаємопов'язані. Проте це не означає взаємозамінюваність джерел засобів. Зовнішнє боргове фінансування не повинне підміняти залучення і використання власних засобів. Тільки достатній об'єм власного капіталу (понад 50%) здатний забезпечити розвиток підприємства, посилити його фінансову незалежність і довіру до нього акціонерів, кредиторів і інших партнерів. У критичній ситуації тільки власні засоби здатні забезпечити повернення кредитів і позик. Проте на окремих етапах життєвого циклу компанії виникає потреба в зовнішньому запозиченні (наприклад, при сезонних коливаннях обсягу виробництва). Заборгованість зменьшує можливий конфлікт між керівництвом акціонерної компанії та її власниками, знижує акціонерний ризик. З іншого боку, заборгованість може посилити конфлікт між власниками і кредиторами.

Перша причина полягає в дивідендній політиці. Збільшення суми дивідендних виплат при зниженні чистого прибутку призводить до відносного зниження власного капіталу в порівнянні з позиковим в його загальному об'ємі. Зниження абсолютного і відносного розмірів власного капіталу вимагає від підприємства нових запозичень у банків і інших кредиторів й зростання витрат з обслуговування боргу. У банків відбувається знецінення виданих кредитів, оскільки раніше надані позики, як правило, пролонгують.

Друга причина пов'язана з тим, що при високому рівні коефіцієнта заборгованості (понад 1,0), у підприємства-позичальника зростає потенційний ризик банкрутства. У такій ситуації власники схильні до ризику, вибираючи самі високодоходні, але ризиковані інвестиції, що не влаштовує кредиторів. Якщо менеджери компанії відмовляються від ризикових проектів, то це відповідає інтересам кредиторів, але не власників (акціонерів).

Третя причина: якщо при випуску корпоративних облігацій нові позикові засоби привертають на вигідніших для інвесторів умовах, ніж попередні емісії, то раніше випущені облігації можуть впасти в ціні. У ринковій економіці існує механізм нівеляції даних суперечностей. Широко відомий спосіб — випуск фінансових інструментів, який дозволяє власникам корпоративних облігацій стати акціонерами компанії (облігації, конвертовані в акції, облігації з підписними купонами і т. д.).

Нарешті, компанія може проводити політику постійного відновлення позикових засобів, що привертаються на короткостроковій основі на меті довгострокового фінансування високоефективних заходів (проектів). Тоді, при кожному черговому погашенні короткострокових кредитів (разом з відсотками) кредитори переконаються в надійності керівництва підприємства.

При оптимізації структури капіталу (джерел засобів) потрібно виходити з головної мети фінансового менеджменту: встановити таке співвідношення між позиковим і власним капіталом, при якому вартість акцій компанії досягає свого максимального значення.

Рівень заборгованості служить для інвестора ринковим індикатором для оцінки фінансової стійкості емітента. Висока питома вага позикових засобів в пасиві балансу свідчить про підвищення ризику неспроможності (банкрутства). Якщо компанія має в своєму розпорядженні в основному власні джерела засобів, то ризик втрати фінансової рівноваги значно знижується, але акціонери не можуть отримати високих дивідендів. В даному випадку вони вважають, що компанія не переслідує мети максимізації прибутку, і можуть почати продаж акцій, що належать ним, знижуючи тим самим їх ринкову вартість.

Отже, для зрілих, працюючих на фінансовому ринку компаній нову емісію акцій інвестори розглядають як тривожний сигнал їх фінансової нестабільності, а залучення позикових засобів — як нейтральний або сприятливий. Тому і рекомендують зберігати резерв фінансової гнучкості, щоб завжди мати можливість для залучення кредитів і позик на прийнятних умовах.

На практиці використовують чотири основні способи зовнішнього фінансування:

1. закриту підписку на акції;
2. відкриту підписку на акції;
3. залучення позикових засобів у формі кредитів і позик (емісія облігацій);
4. змішаний (комбінований) спосіб.

Перший спосіб обмежений в застосуванні у зв'язку з можливим дефіцитом грошових коштів у акціонерів, або ухилення їх від подальшого фінансування закритого акціонерного суспільства. Критерієм вибору між другим і третім варіантами є зведення до мінімуму ризику втрати контролю над акціонерною компанією. Змішане фінансування відрізняє переважання тих або інших переваг або недоліків, яки характерні для вказаних вище способів зовнішнього фінансування.

Пенсійне забезпечення є основною складовою частиною системи соціального захисту населення.

В Україні історично склалась однорівнева схема пенсійного забезпечення на засадах солідарності поколінь. За ринкових умов вона не забезпечувала громадянам адекватного заміщення пенсією заробітку, втраченого ними у зв'язку із старістю, та запобігання бідності серед людей похилого віку. Надмірно високі ставки пенсійних внесків спричиняли додаткове навантаження на економіку. Роботодавці змушені були сплачувати до пенсійної системи третину фонду заробітної плати, що підвищувало собівартість продукції і знижувало її конкурентоспроможність, стримувало зростання заробітної плати, не сприяло залученню інвестицій, легалізації тіньового сектору економіки та доходів населення. Надмірне пенсійно-страхове навантаження на економіку звужувало платіжну базу і джерела пенсійних надходжень.

Внаслідок цього, такою пенсійною системою були незадоволені як платники пенсійних внесків, так і переважна більшість пенсіонерів. Зволікання з усуненням зазначених суперечностей могло призвести до гострої і затяжної соціальної напруженості.

У розвинених ринкових економіках світу реформування системи пенсійного забезпечення, яке розпочалося наприкінці XX сторіччя, відбувається шляхом заміщення солідарної системи пенсійного забезпечення накопичувальною. Так, пенсійна система Великобританії складається з трьох рівнів: система державного страхування, система професійних пенсій, система персональних пенсійних планів і пенсій. Пенсійна система Німеччини має в своїй основі трирівневу модель: державне обов'язкове пенсійне страхування, виробниче пенсійне страхування (добровільна справа керівників фірм і підприємств) та приватне страхування.

Пенсійна система Швейцарії складається з державного, трудового та особистого пенсійного страхування. Пенсійна система Швеції складається з трьох рівнів - розподільчого, накопичувального і добровільного.

Пенсійні системи удосконалюються практично в усьому світі, і в першу чергу, в країнах з високорозвиненими суспільними відносинами. У світовій практиці дедалі ширше застосовується багаторівнева система пенсійного забезпечення, яка має три складові - солідарну (перший рівень), обов'язкову накопичувальну (другий рівень) та додаткову або добровільну накопичувальну (третій рівень). Таке поєднання забезпечує соціальні гарантії та фінансову стабільність пенсійної системи. Адже солідарна і накопичувальна системи підвладні впливу різних ризиків: перша - вразлива щодо демографічних ризиків і досить стійка до інфляційних, а друга - навпаки. Реформована солідарна складова враховуватиме інтереси малозабезпечених верств населення, а накопичувальна - стимулюватиме до пенсійних заощаджень усіх громадян, особливо з більш високими доходами.

В Україні з 1 січня 2004 року також діє трирівнева система пенсійного забезпечення, яка складається з Пенсійного фонду України, Державного накопичувального пенсійного фонду та системи недержавних накопичувальних пенсійних фондів.

Солідарна система має запобігати бідності серед осіб похилого віку через перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду в інтересах громадян, які одержували низькі доходи. Вона передбачає залежність розміру пенсії від стажу, рівня оплати праці, суми страхових внесків.

Ресурсне забезпечення цієї моделі визначається за принципом: наступне покоління фінансує попереднє і зібрані страхові внески, що сплачуються роботодавцями і громадянами, цілком витрачаються на виплату пенсій у поточний час. Отже, рівень благополуччя пенсіонерів цілком залежить від економічного благополуччя саме цього покоління, на яке вони вже ніяк не можуть уплинути. Пенсія в солідарних моделях має соціальну природу, її виплата обов'язково гарантується державою. Перевага цих пенсійних систем, заснованих на поточному фінансуванні, полягає в незалежності розмірів пенсій від результатів функціонування фінансових ринків і діяльності керівництва пенсійних фондів. Пенсії, які фінансуються в такий спосіб, забезпечують більш надійний захист і більш високу норму заміщення (відношення пенсії до заробітної плати) для осіб з невисокою заробітною платою. Однак, у розподільній системі величина пенсійних накопичень прямо залежить від демографічних факторів і стану ринку праці: рівня зайнятості, безробіття, заробітної плати, співвідношення чисельності платників внесків і пенсіонерів. У перехідних економіках стійкість системи, крім іншого, підривається масовим ухиленням від сплати внесків у пенсійні фонди і розвитком неформальної зайнятості.

Механізм формування пенсійних коштів накопичувальної моделі є повною протилежністю механізму розподільної. У накопичувальній моделі страхові внески йдуть не на оплату пенсії іншому, а на індивідуальний пенсійний рахунок людини у ліцензовану фінансову компанію, яка інвестує ці кошти з метою їх збільшення. Кожна людина формує собі пенсію сама.

Однією з переваг накопичувальної системи є міжнародна диверсифікованість. У випадку порушення економічної рівноваги в окремо взятій країні чи, навіть, у цілому регіоні, інвестування за кордоном може забезпечити ту ж чи більш високу прибутковість при меншому ризику. Накопичувальні пенсійні фонди використовують диверсифікацією інвестицій (включаючи міжнародну диверсифікацію), що дозволяє підвищувати прибутковість і знижувати ризик, захищати вкладення від інфляції та інших ризиків.

Накопичувальні системи можуть бути побудовані під державним або приватним керуванням.

Головна задача накопичувальної пенсійної системи полягає в тому, щоб надійно зберегти і, по можливості, примножити кошти застрахованих осіб.

Таким чином, пенсійна реформа в Україні має досягти таких основних соціально-економічних цілей:

• встановити залежність розміру пенсії від величини заробітку і трудового стажу;
• заохотити громадян до заощадження коштів на старість;
• створити ефективнішу і дієвішу систему адміністративного управління в пенсійному забезпеченні;
• забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи;
• забезпечити надійність заощаджень учасників пенсійних програм;
• підвищити рівень життя пенсіонерів.

Проблема формування системи оподаткування аграрного сектору економіки набуває особливого значення, оскільки галузь є основною для збереження економічної безпеки, особливо під час фінансової кризи, коли більшість галузей знаходяться у стані занепаду.

Пільгові режими оподаткування, які на сьогодні застосовуються в Україні, не відповідають сучасним вимогам, оскільки податкове навантаження на галузь в період фінансової кризи досить велике, і більшість сільськогосподарських товаровиробників навіть при мінімальних доходах, не в змозі сплачувати податки. Особливо це стосується прямого оподаткування, яке у галузі представлено фіксованим сільськогосподарським податком. Цей податок є нейтральним, тобто його розмір залежить від площі сільськогосподарських угідь і їх грошової оцінки.

Товаровиробник повинен його сплатити незалежно від фінансового результату діяльності, тобто навіть збиткові підприємства повинні знайти кошти для погашення податкового зобов'язання.

Згідно Господарського Кодексу України кожне підприємство в Україні здійснює свою діяльність з метою отримання прибутків. Завдяки прибутку підприємство виконує свої зобов'язання перед бюджетом, банками, контрагентами та іншими підприємствами.

У центрі системи управління прибутком знаходиться бухгалтерський облік, який є джерелом інформації, що забезпечує прийняття рішень на різних рівнях управління. Тому в умовах реформування системи бухгалтерського обліку актуальною є проблема трактування прибутку, методика його формування та оподаткування.

Особливого значення набуває своєчасна та об'єктивна оцінка фінансових результатів підприємств різних форм власності, оскільки жодний власник не знехтує потенційними можливостями збільшення прибутку підприємства, які можна виявити тільки своєчасно проаналізувавши фінансові результати підприємства. У процесі дослідження даного питання звертається увага на методику проведення фінансового аналізу ефективності використання чистого прибутку, визначення факторів, які негативно та позитивно впливають на його формування.

Виходячи з вищевказаного виникає необхідність у теоретичному та методичному обґрунтуванні положень та розробці практичних рекомендацій з удосконалення методики обліку, аналізу та контролю формування та використання прибутку та визначення аспектів їх організації на сільськогосподарських підприємствах, що передбачає вирішення наступних завдань:

• узагальнити та систематизувати теоретичні та методичні основи обліку, аналізу та контролю прибутку;
• уточнити поняття "прибуток";
• розглянути та удосконалити загальноекономічну класифікацію прибутку;
• дослідити та удосконалити організацію та методологію обліку прибутку на сільськогосподарських підприємствах;
• удосконалити методики загального та факторного аналізу формування та використання прибутку;
• розглянути систему контролю та розробити заходи щодо удосконалення контролю за формуванням прибутку підприємства, як один з методів підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності сільськогосподарського підприємства.

• розробити методику визначення прибутку для оподаткування на рахунках бухгалтерського обліку, яка не суперечить основним правилам податкових розрахунків і дає можливість повніше використовувати систематизовану інформацію бухгалтерського обліку;
• внести пропозиції щодо єдиних засад розробки облікової політики для забезпечення зі ставності інформації фінансової звітності підприємств галузі, які дозволять повніше використовувати можливості організації обліку підприємницької діяльності та сприятимуть уніфікації обліку;
• розробити методику та алгоритм проведення контролю процесів формування фінансових результатів операційної діяльності сільськогосподарських підприємств, використання яких забезпечить посилення впливу функцій обліку на управління процесами формування прибутку;
• проводити аналітичні дослідження формування прибутку та факторів, що впливають на нього;
• здійснювати прогнозування показників діяльності підприємства.

У сучасних економічних умовах зростання темпів розвитку виробництва агропромислової продукції, а також прискорення науково-технічного прогресу значною мірою залежать від освоєння інвестицій. Застосування новітніх технологій та сучасної техніки сприяє зниженню витрат виробництва, збільшенню обсягу продукції, що виробляється, поліпшенню її якості, а також створює для підприємства умови функціонування в конкурентному середовищі.

Чим активніший інвестиційний процес, тим стрімкіші темпи відтворення засобів виробництва і робочої сили. А це, у свою чергу, залежить від інвестиційних рішень суб’єктів підприємництва і видів економічної діяльності, що потребує інформації про інвестиційну привабливість об’єктів інвестування та найвигідніші напрями вкладання капіталу. Все це переконливо свідчить про необхідність посилення уваги до інвестування агропромислових підприємств.

Формування інвестиційної привабливості підприємств АПК є об’єктивною необхідністю і важливою складовою інвестиційного процесу. За структурними компонентами інвестиційна привабливість об’єктів господарювання складається із пріоритетності об’єктів інвестування, ефективності, інвестиційних ризиків і джерел інвестицій, фінансової стійкості та незалежності, а також достатності економічного обґрунтування. Проте у цьому процесі домінують макроекономічні чинники, які формуються за межами економіки АПК. Тому підвищення пріоритетності його галузей залежить від стабільності законодавства в державі, фінансово-кредитної, податкової і цінової політики, податкових, амортизаційних і кредитних пільг тощо.

За останні п’ять років збереглася і набула подальшого розвитку позитивна тенденція інвестиційної діяльності підприємств АПК, що свідчить про зростання його інвестиційної привабливості для вітчизняних та іноземних інвесторів. Основними інвесторами в сільське господарство України є такі країни: Кіпр (317 млн дол США), Великобританія (133 млн дол США), Данія (56,8 млн дол США), Сполучені Штати Америки (51,5 млн дол США), Німеччина (41,1 млн дол США), Австрія (28,9 млн дол США), Франція (20,7 млн дол США), Російська Федерація (18,1 млн дол США).

Станом на 01.07.09 р., починаючи з 1992 року, в агропромисловий комплекс України було залучено 2628,4 млн дол США прямих іноземних інвестицій (6,9% загального обсягу ПІІ в економіку). З них вкладено 836,3 млн дол США (2,2%) у 668 сільськогосподарських підприємств.

Приріст іноземного капіталу за перше півріччя 2009 року склав 138,1 млн дол США, що в 3,4 рази менше, ніж за аналогічний період 2008 року. При цьому обсяг залучення іноземних інвестицій в сільське господарство з початку 2009 року збільшився на 32 млн дол США.

Слід вказати, що одним із суттєвих недоліків у сучасному процесі інвестування агропромислового виробництва є значна диспропорція у структурі капітальних вкладень – левова їх частка припадає на переробку аграрної продукції. Головною причиною низької інвестиційної активності приватних інвесторів у сільському господарстві залишається низька прибутковість і великий ризик у тваринництві та значна невизначеність з поверненням капіталу у рослинництві.

Доцільність залучення іноземних інвестицій сприяє зростанню і нагромадженню основного капіталу, впровадженню новітніх технологій, розвитку матеріально-технічної бази діючих підприємств АПК. Вони вкладаються, переважно, в ефективно працюючі підприємства і галузі, які мають високу оборотність капіталу, коротку тривалість виробничого циклу і періоду між інвестуванням та отриманням прибутку, низьку ризикованість і позбавлені сезонності. Проте подальший економічний підйом цих суб’єктів господарювання повинен відбуватися за рахунок внутрішніх джерел фінансування, одночасно із використанням прямих іноземних інвестицій.

Для розвитку кредитування сільськогосподарських підприємств доцільним є удосконалення інвестиційної діяльності та підвищення кредитоспроможності господарств. Розвиток іпотечного кредитування буде здійснюватися лише за умови прозорого ціноутворення на сільськогосподарські землі. У середньостроковій перспективі вартість землі буде становити близько чверті її грошової оцінки за умови наявності нормативно встановленого мінімального рівня орендної плати.

Підвищенню інвестиційної привабливості та ефективної діяльності підприємств АПК необхідний стабільний інвестиційний клімат, державна непряма підтримка через передбачувану податкову, амортизаційну, цінову і кредитну політику. Слід створити належну систему захисту прав інвесторів, сприяти збільшенню вкладень в основний капітал, залученню прямих іноземних інвестицій, розширити застосування небанківських і фінансово-кредитних інвестицій. Доцільно продовжити зменшення облікової ставки за надані комерційними банками кредити.

Перспективним напрямом подальшої активізації інвестиційної діяльності в АПК і, особливо в сільському господарстві, є технічне переоснащення підприємств, удосконалення технологій виробництва, зростання реінвестицій прибутку й амортизаційних відрахувань, створення економічних умов для іноземних інвестицій, стимулювання довгострокового банківського кредитування, розвитку лізингових відносин та іпотеки землі, ринку страхових послуг, а також залучення коштів населення.

Глобалізація світової економіки не залишає в ізоляції практично жодну з країн світу, а тому формування і функціонування національних ринків, у тому числі ринку зерна кукурудзи, так чи інакше відбувається у взаємозв'язку з розвитком продуктивних сил і суспільних відносин держави. Оскільки Україна обрала напрям інтеграції у світову економіку, то стратегія розвитку агропромислового комплексу повинна бути спрямована на формування продуктових ринків і галузей виробництва, які б відповідали принципам ефективного їх функціонування, забезпечення пріоритету національного сільського господарства та не суперечили б інтеграції у світову економіку.

Враховуючи досвід зарубіжних країн, галузь зернових культур, а саме кукурудзяному підкомплексу належатиме чільне місце у забезпеченні не лише продовольчої, але й енергетичної безпеки як фактора енергетичної, економічної і політичної незалежності.

Сільськогосподарські підприємства Миколаївщини не враховують загальносвітових тенденцій та не розширюють обсяги виробництва кукурудзи, частка валового збору кукурудзи Миколаївської області у загальноукраїнському протягом 1995-2008 років скоротилася з 3% до 1%.

Протягом 2005-2008 років виробництво кукурудзи в Миколаївській області характеризується скороченням посівних площ в середньому на 8,37 тис. га на рік при середньому показнику за період на рівні 45,3 тис. га, а також скороченням рівня урожайності культури в середньому на 3 ц/га на рік при середньому показнику за період на рівні 26,7 ц/га. У відповідності до карти опадів, що є основним лімітуючим фактором по урожайності для Миколаївської області, виробництво кукурудзи зосереджене в північних районах області. 6 районів (третина від загальної кількості) забезпечують 2/3 валового збору кукурудзи області.

Через нестачу у господарствах грошових коштів матеріально-технічне забезпечення виробництва кукурудзи в області є незадовільним: мінеральні добрива під культуру вносяться в розмірі до 60 кг діючої речовини на га, органічні добрива практично не вносяться, кількість кукурудзозбиральних комбайнів скоротилася протягом 1996-2008 років з 568 до 140 одиниць, у багатьох районах з поширеним виробництвом кукурудзи нараховується менше 5 кукурудзозбиральних комбайнів на весь адміністративний район.

Протягом 2005-2008 відзначається зниження урожайності кукурудзи в Миколаївській області на 30% через несприятливі природно-кліматичні умови, а також зростання собівартості 1ц кукурудзи на 62,2% через непокриття понесених витрат очікуваним врожаєм. Водночас, не зважаючи на різке погіршення виробничих показників, має місце зростання показника рентабельності виробництва кукурудзи за даний період на 24,2 відсоткових пункти, що обумовлено суттєвим підвищенням цін реалізації на культуру дослідження внаслідок зростання загальносвітового попиту на культуру.

Коефіцієнт кореляції зв’язку між урожайністю та рівнем рентабельності виробництва кукурудзи в Миколаївській області протягом періоду дослідження становить лише 0,192, що вказує на слабкий прямий кореляційний зв’язок між даною парою показників.

Дещо суттєвіше на рівень рентабельності впливає ціна реалізації, коефіцієнт лінійної парної кореляції становить 0,216, та собівартість реалізованої продукції, по якій коефіцієнт кореляціє дорівнює –0,348, що вказує на слабкий обернений кореляційний зв’язок між парою показників дослідження.

Середній обернений кореляційний зв’язок між урожайністю та собівартістю виробництва кукурудзи характеризується значенням парної лінійної кореляції на рівні -0,529. І таким чином на показник рентабельності виробництва кукурудзи її урожайність більшим чином впливає не прямо, а опосередковано через показник собівартості виробництва культури.

Після проведення розрахунків та аналізу залежностей ефективності технологій виробництва зернових нами з’ясовано, що запропонована технологія вирощування кукурудзи на зерно в Миколаївській області має інтенсивний напрямок, найкращі показники узагальнюючих коефіцієнтів за останні три роки мають: кукурудза – 1,89; озима пшениця – 1,75; та ячмінь – 1,24. Проведенні розрахунки підтверджують доцільність вирощування кукурудзи на зерно в Миколаївській області та показує конкурентноздатність цієї технології в порівнянні з іншими культурами.

Ціни на біоетанол у порівнянні з кукурудзою уп’ятеро вищі та зростають швидшими темпами, що обумовлює набагато вищу рентабельність виробництва біоетанолу ніж вирощування кукурудзи, відповідно 124,1% та 35,2% у 2008 році в Миколаївській області. І тому набагато вигіднішим для виробників кукурудзи є не її реалізація, як сировини, а реалізація продукту її переробки – біоетанолу.

В Миколаївській області відсутні заводи з переробки кукурудзи на біоетанол. Нами розраховано потенціал сировинного забезпечення регіону у розрізі адміністративно-територіальних районів області.

Так наприклад, при збереженні умов виробництва кукурудзи незмінними, потенціал області у виробництві біоетанолу становить лише 53 тис. літрів на рік. А при використанні факторів інтенсивного та екстенсивного розширення виробництва кукурудзи потенціал Миколаївщини може становити 717 тис. л біоетанолу в рік.

Новостворений заводу з виробництва біоетанолу повинен враховувати інтереси виробників кукурудзи, і тому останні мають бути його акціонерами, пайовиками чи співзасновниками.

Згідно з Концепцією подальшого проведення пенсійної реформи, схваленої розпорядженням КМУ від 14 жовтня 2009 р. № 1224-р, протягом 2014-2017 рр. передбачається здійснити поетапне впровадження обов'язкового накопичувального пенсійного страхування.

Проте окремі питання впровадження даного виду страхування залишаються дискусійними, зокрема питання розміру ставки та механізму збору страхових внесків. Оскільки страхові внески є важливим чинником формування фінансових ресурсів накопичувального пенсійного страхування, з'ясування особливостей їх збору є актуальним напрямом досліджень.

Вагомий внесок у розробку проблематики збору внесків на соціальне страхування в Україні зробили такі вітчизняні і зарубіжні вчені, як В. Серебровський, В. Райхер, В. Ройк, М. Папієв, В. Рудень, Т. Педченко, чиї наукові здобутки мають значне наукове і практичне значення. Проте особливості збору внесків на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування, з'ясовані ще недостатньо повно. Зважаючи на те, що Україна прагне до встановлення контактів з ЄС, особливого значення набуває використання досвіду країн-членів ЄС щодо збору страхових внесків.

З 27 країн-членів ЄС обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування впроваджено лише в 10 країнах, з яких 8 країн є країнами Центрально-Східної Європи, Україну можна співставити з даними країнами, оскільки це постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали членами ЄС, тому їх досвід може бути використаний в Україні.

Аналіз літератури дозволив виявити специфіку збору страхових внесків в окремих країнах-членах ЄС:

• в Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, внески на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування є частиною єдиного соціального внеску, що розподіляється: частина внеску спрямовується в фонди соціального страхування, частина - до накопичувальних пенсійних фондів, на індивідуальні пенсійні рахунки громадян;
• в Польщі, Румунії, Словакії, законодавством встановлені окремі ставки страхових внесків на різні види соціального страхування, у тому числі пенсійного страхування. До накопичувальних пенсійних фондів спрямовується частина внеску на пенсійне страхування;
• в Угорщині збір внесків на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування децентралізований, страхові внески надходять безпосередньо до приватних пенсійних фондів.

В усіх країнах, крім Угорщини, страхові внески на соціальне страхування, у тому числі на пенсійне страхування, збираються централізовано.

Розмір ставок та умови сплати страхових внесків на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування різниться поміж країн: найбільш високі ставки страхових внесків в Угорщині (8 %), найнижчі - в Естонії (1 %, з 2009 р.)- В окремих країнах ставка страхових внесків була встановлена відразу на високому рівні: в Польщі - 7,3 %, Словакії - 9 %, Угорщині - 8 %. Тоді як в інших країнах ставка страхових внесків була встановлена на низькому рівні та щороку підвищувалась: в Болгарії з 2 % у 2002 р. до 5 % у 2007 р., в Литві - з 2,5 % у 2004 р. до 5,5 % у 2007 р.

У зв'язку з фінансовою кризою, у 2009 р. уряди Латвії зменшив ставку страхових внесків з 8 % до 2 %, Естонії — з 2 % до 1 % при незмінному розмірі загальної ставки страхових внесків на пенсійне страхування. Вивільнені кошти спрямовуються на покриття дефіциту бюджету Пенсійного фонду. Недоотримані суми страхових внесків будуть компенсовані підвищенням ставки після відновлення економічного зростання.

В Угорщині, Румунії та Польщі внески на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування сплачують лише наймані працівники, тоді як в Словенії - лише роботодавці. В окремих країнах частка страхових внесків, яку сплачують працівники, поступово зростає, поряд з одночасним зменшенням частки страхових внесків, яку сплачують роботодавці. Так, в Болгарії частка працівників зросла з 0,25 у 2002 р. до 0,5 у 2010 р., відповідно частка роботодавців зменшилась з 0,75 у 2002 р. до 0,5 у 2010 р.

Важливим питанням розвитку накопичувальної системи пенсійного страхування є створення зацікавленості в сплаті страхових внесків як з боку роботодавця, так і з боку працівників. Так, в Угорщині роботодавці за бажанням можуть додатково сплачувати 2 % на індивідуальний пенсійний рахунок працівника, у такому разі роботодавець отримає податкову пільгу. В Естонії до 01.06.2009 р. учасники обов'язкового накопичувального пенсійного страхування сплачували 2 % від заробітку та отримували додаткових 4 % на індивідуальний пенсійний рахунок від держави за рахунок надходжень єдиного соціального податку.

З'ясуємо перспективи впровадження обов'язкового накопичувального пенсійного страхування в Україні. Проектом Закону України «Про запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування» № 2854 від 29.12.2006 р. передбачається, що страхові внески до Накопичувального фонду нараховуватимуться у таких розмірах: 1-й рік -2 %, 2-й рік - 3 %, 3-й рік - 4 %, 4-й рік - 5 %, 5-й рік - 6 %, починаючи з 6 року — по 7 %. Поступове впровадження накопичувального пенсійного страхування дозволить розподілити у часі фінансові потоки та підготуватися до їх обслуговування усім суб'єктам. Проте модель обов'язкового накопичувального пенсійного страхування в Україні передбачає децентралізовану сплату страхових внесків, що не відповідає загальному досвіду європейських країн.

Згідно з проектом Закону України «Про систему збору та обліку єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 2691 від 11.04.2007 р., в Україні передбачається створити централізовану систему збору внесків на соціальне страхування на базі Пенсійного фонду України. Тому пропонуємо внести доповнення до даного проекту та включити до переліку страхових внесків, що будуть збиратись централізовано у складі єдиного соціального внеску, внесок на обов'язкове накопичувальне пенсійне страхування.

Впровадження даної пропозицій зробить управління пенсійною системою більш гнучким.

Зокрема, це надасть можливість проводити контрциклічне регулювання надходжень пенсійних внесків: зменшення частки страхових внесків, що спрямовується до накопичувальної пенсійної системи, в період економічної кризи дозволить уряду отримати додаткові кошти для збалансування перерозподільчого рівня пенсійної системи, за умови збільшення ставки страхових внесків протягом періоду економічного зростання. Подібне антикризове регулювання пенсійної системи можливе лише у разі, якщо функції збирання страхових внесків та контролю за їх сплатою будуть зосереджені в централізованому державному фінансовому інституті.

Оскільки проблематика збору страховик внесків є актуальною в умовах реформування пенсійної системи України, варто й надалі проводити дослідження у цьому напрямі.

На сучасному етапі розвитку економіки все більшого значення набуває вдосконалення засобів господарювання. Особлива роль у вирішенні цієї проблеми належить бухгалтерському обліку, як одній з систем спостереження, групування, узагальнення, аналізу інформації про господарську діяльність підприємства.

До важливих проблем бухгалтерського обліку, висунутих практикою, належить порядок оцінки основних засобів та його удосконалення, тому що від нього у багатьох випадках залежить об'єктивність усієї бухгалтерської інформації.

Насамперед слід розглянути визначення основних засобів. Згідно з П(С)БО 7 основні засоби - це матеріальні активи, які підприємство утримує, щоб використовувати у виробництві або при поставці товарів, наданні послуг, здавати в оренду іншим особам або здійснювати адміністративні та соціально-культурні функції, очікуваний строк використання (експлуатації) яких більше одного року (чи операційного циклу, якщо він перевищує рік) [1].

Важливим аспектом бухгалтерського обліку основних засобів є визначення їх оцінки на момент зарахування на баланс, на дату складання звітності. На момент зарахування на баланс основні засоби оцінюються за первісною вартістю. Первісна вартість - історична (фактична) собівартість основних засобів у сумі грошових коштів або справедливої вартості інших активів, сплачених (переданих), витрачених для придбання (створення) основних засобів. Первісна вартість основних засобів формується в залежності від того, як вони надійшли.

При придбанні у постачальника первісна вартість об'єкта основних засобів складається з таких витрат:

• суми, що сплачують постачальникам активів та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків);
• реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються в зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкт основних засобів;
• суми ввізного мита;
• суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних засобів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);
• витрати зі страхування ризиків доставки основних засобів;
• витрати на транспортування, установку, монтаж, налагодження основних засобів;
• інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних засобів до стану, у якому вони придатні для використання із запланованою метою.

При спорудженні об'єктів основних засобів до первісної їх вартості включаються всі витрати, пов'язані з будівництвом об'єкта та доведенням його до стану, придатного до експлуатації (вартість використаних будівельних матеріалів, нарахована заробітна плата будівельникам і нарахування на соціальні заходи на неї, амортизація будівельних машин і механізмів, вартість послуг з будівництва сторонніх організацій, інші витрати).

Первісна вартість безоплатно отриманих, а також внесених до статутного капіталу основних засобів дорівнює їх справедливій вартості на дату отримання. Первісна вартість об'єктів, переведених до основних засобів з оборотних активів, товарів, готової продукції тощо дорівнює її собівартості, яка визначається згідно з П(С)БО 9 "Запаси" та 16 "Витрати".

Первісна вартість об'єкта основних засобів, отриманого в обмін на подібний об'єкт, дорівнює залишковій вартості переданого об'єкта основних засобів. Якщо залишкова вартість переданого об'єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю об'єкта основних засобів в цьому випадку є справедлива вартість переданого об'єкта з включенням різниці до витрат звітного періоду.

Первісна вартість об'єкта основних засобів, придбаного в обмін на неподібний об'єкт, дорівнює справедливій вартості переданого об'єкта основних засобів, збільшеній (зменшеній) на суму грошових коштів чи їх еквівалентів, що була передана (отримана) під час обміну.

Варто зазначити, що первісна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов'язаних із поліпшенням об'єкта (модернізація, модифікація, добудова, дообладнання, реконструкція тощо), що призводить до збільшення майбутніх економічних вигід, первісно очікуваних від використання об'єкта. А витрати, що здійснюються для підтримання об'єкта в робочому стані та одержання первісно визначеної суми майбутніх економічних вигід, включаються до складу витрат [1].

Крім первісної вартості основних засобів передбачені і інші види оцінки:

• залишкова вартість основних засобів - це вартість, за якою основні засоби включаються до підсумку балансу, і визначається як різниця між первісною вартістю і сумою зносу. Вона дозволяє визначити реальну вартість основних засобів, що не переноситься на вартість виготовленої продукції, а також дозволяє установити ступінь зносу основних засобів, виходячи з вартісної оцінки;
• переоцінена вартість - це вартість основних засобів після їх переоцінки. Переоцінка основних засобів здійснюється у таких формах:
  1. дооцінка - збільшення залишкової вартості об'єкта основних засобів внаслідок збільшення його корисності;
  2. уцінка - зменшення залишкової вартості об'єкта основних засобів внаслідок зменшення його корисності;
• справедлива вартість - це реальна ринкова вартість, за якою можна реалізувати об'єкт;
• ліквідаційна вартість - це сума коштів або вартість інших активів, що підприємство очікує отримати від виведення об'єкта основних засобів з експлуатації після закінчення строку їх корисного використання, за вирахуванням витрат, пов'язаних з їх виведенням;
• вартість, що амортизується - це первісна або переоцінена вартість основних засобів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості;
• середньорічна вартість - це вартість, яка використовується для аналітичних розрахунків та оформлення аналітичної звітності [4, с. 13-17].

1. розглядаючи проблему оцінки основних засобів, слід вирішити двоє основних питань: на який момент її встановлювати і на якому рівні. Оцінка може бути встановлена: на дату придбання (первісна вартість), на поточний момент (відновлювальна вартість) і на майбутнє;
2. переваги обліку основних засобів за первісною вартістю не викликають сумніву, однак методи оцінки за цим критерієм повністю виключають можливість впливу інфляції та інших ринкових змін на формування ціни. Тому підприємства мають проводити переоцінку основних засобів, оскільки вона забезпечує більш реальне планування нових капітальних інвестицій, тобто вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за нинішніми цінами;
3. визначення єдиних принципів оцінки основних засобів у масштабах країни дасть змогу порівнювати показники однорідних засобів різних галузей народного господарства, робити їх узагальнення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Положення (Стандарт) бухгалтерського обліку №7 „Основні засоби", затверджене наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000р. №92.
2. Бухгалтерський фінансовий облік: Підручник для студентів спеціальності „Облік і аудит" внз. /За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. - 6-е вид., доп. і перероб. - Житомир: ВАТ „Рута", 2005. - 756с.
3. Солошенко Л. та ін. Облік надходження основних фондів. //Податки і бухгалтерський облік. - 2007. - №32. - С. 14-47.
4. Ткаченко Л. Особливості оцінки основних засобів: історія та сучасність. // Бухгалтерський облік і аудит. - 2006. - № 10. - с. 11-18.
5. Цебень Р. Проблеми визначення величини ліквідаційної вартості і строків корисного використання основних засобів на підприємстві. // Економіст. - 2007. - №11. - с. 45-47.